Не вбивай
Шрифт:
Чи надовго?
І він зажурився.
— А про батька мого не чув? — спитала нараз Мотря. Чуйкевича ніби хтось у болючу рану вразив… Як їй це сказати?..
Відразу, так, як воно є, не затаюючи нічого… Ні, ні! Ще хвилину стривай. Пощади її. Диви, яка гарна, добра, як можеш біль їй завдавати!
— Про батька мого не чув, питаю тебе?
— Нічого доброго не чув, Мотре.
— Доброго я й не жду. Знаю, що хто цареві в руки попав, тому вже добра
Приказувала; спокійна, рішуча, горда, як королева…
«Пощади її, пощади!.. Краще не томи тривожним дожиданням. Правда гірка, але здорова. Кажи!»
— Є така вість, що царський суд признав Василя Леонтійовича винуватим.
— Його, Іскру й усіх, крім Осипова.
— Перед царським судом за ним вини нема. Винуватий він перед нашою будучиною. Бач, яка справедливість царська!
— Це треба їм було знати вперед.
— Тепер запізно.
Чуйкевич глянув на свою дружину. Змінилася, зів'яла. Де ж тая гордість королівська, пурпура уст, сяєво очей. від котрого ясно ставало в хаті?
Припав до неї, потішав.
— Не попадай у розпуку, Мотре. Бог батько, може, простить.
— Бог простить, а Україна?
Цілував її руки.
— А якою ж то карою покарають його? Може, вже й покарали?
— Ні, Мотре, ще ні. Як я від'їздив з табору, Василь Леонтійович пробував у Києві. Ще до Білої Церкви не прибув.
— До Білої Церкви його привезуть? До гетьмана? Гетьманові цар карати велить?
— Мабуть. Василь Леонтійович гетьмана генеральний суддя.
— Щоб більшої нечесті завдати і більшого жалю. Ох, Іване, Іване!
Перший раз у життю сама притулилася до нього.
— Мати в запертю… — почала тихо.
— Матері нічого не зроблять.
— Батька скарають… — жалувалася, як дитина. Нараз:
— А яку кару йому присудили?
— Знаєш, як цар карає, Мотре.
— Жорстоко.
— У його милосердя нема.
— Може, на горло?
— Не-зна-ю.
Без крику повалилася на землю.
ВЕЗУТЬ!
Був кінець липня. Жара невиносима. Кругом табору скошені і зжаті поля. Нігде ні одної копи, ані стіжка. Селяни до місяця косили, жали і, що могли захопити, везли додому. Знали, що на полі дорана не простоїть. На те під Борщагівкою табор.
Табор хвилювався. Даний був приказ звивати його і йти на Київ. Та скоро цей приказ відкликали. Козаки не знали чому і, як звичайно в подібних випадках, толкували собі всіляко.
— То йдуть, то вертають — колотять.
— А тобі що на тім псується? Така тут каша, як і в Києві.
— До Києва нас не пустять. Знов десь на полі поставлять. Хіба, може, хрести на київських церквах здалеку побачиш.
— Отож-то є. Тому мені й байдуже. А ти хвилюєшся, рвеш, як молодий кінь.
— Скучно стоять.
— То сідай.
— З тобою не договоришся.
Козацькі гуртки більшали. Як з муравлиська мурашки, вилазили козаки з курінів і з-під возів. Позіхали від уха до вуха.
— Кажуть, швед знову москалів побив.
— Ще й як! У містечку Головчині був сильний бій.
— У Головчині?
— Так.
— А де той Головчин?
— Там, де шведи москалів побили.
— Ага.
Старі козаки реготалися.
— Дивно, що цар не встоїть проти короля.
— Проти нього навіть ти не встоїш.
— Дурний!
Липнева жара до сварки охоту відбирала.
— Багато русских полягло?
— Я їх не числив.
— Хочеш, щоб я тобі почислив зуби?
Старші розборонювали молодших.
— Тю! Скачуть до себе, як когути. Стривай, скакатимеш до шведа.
— Ти б волів у гречку?
— Не в твою.
Побачили сотника, що любив з козаками побалакати.
Пристали до нього.
— Ваша милосте, чи правда, що швед знову русских розгромив?
Сотник покрутив носом.
— Так не треба казати. Говориться руссі дралісь, як льви, та атступілі.
— Ага, атступілі. А хто тим атступлєнієм командував?
— Самі найбільші генерали, Шереметєв і Меншиков.
— А цар?
— Досить з вас, більше нічого не скажу.
І сотник, відганяючись від козаків, як від мух, пробивався у свою полкову канцелярію.
— Чули?
— Хто не оглух, той чув. Або що?
— Тепер знаємо, чому гетьман під Київ не йде.
— Чому?
— Бо не знає, куди швед поверне.
— Влучив, як пальцем бабці в око. Гетьман генерального бунчужного Максимовича з сотнею компанійців по Кочубея післав.
— Така честь?
— Не честь, а щоб не втік.
— Хто?
— Дурний! Кочубей і Іскра, їх мають на горло карати.
— Де?
— Тут, у таборі, тому й не двигнули його.
— Не вірю. Таких старшин щоб на горло карали!
— А ти гадаєш, що в них не таке горло, як у тебе?
— Не вірю!
— Ведуть, ведуть! — залунало кругом, і козаки, як мухи, обсіли вал, що замикав табор від сходу.
— Ведуть!
— Де?