Небесний народ
Шрифт:
— Мій хвостик, — лементувало жабеня. — Він відпав і тепер пливе за водою!
Ассапа й собі подивилася туди ж. А воно й справді: на поверхні колихався, повільно віддаляючись за водою, хвостик її брата.
— Я не можу такого допустити! — знову голосно зойкнув Єн. — Я мушу собі його повернути, він мій!
Жабеня приготувалося стрибати у воду, щоби здобути втрачену власність. Проте Ассапа була набагато розважливішою за свого гарячкуватого брата. Отож вона відразу остудила його поспіх, сказавши:
— Ти нагадай собі, скільки в Совиному озері щук! Тож якщо струмок тебе потягне туди, на глибочінь?.. Ти думаєш доплисти до берега і не потрапити комусь в зуби? Крім того, навіщо той хвіст здався! Що ти збираєшся з ним робити?
Малому Єну стало сумно аж до сліз. На якусь мить йому здалося, що там, у воді, відпливає його дитинство. Відпливає далі й далі — цього вже ніколи не повернути. Єн відчув себе набагато краще лише тоді, коли Ассапа зачудовано глянула на нього і сказала: «А тепер ти виглядаєш як справжня жаба!»
Її братик, усе ще плачучи, глянув на своє відображення. Він намагався побачити те місце, де ріс хвіст, а натомість уздрів свій цілком дорослий жаб’ячий вигляд.
— Але гарно! — захоплено прошепотів він. — Могла ти собі таке хоча б уявити?
— Ну, — було очевидно, що жабка добряче заздрить, — рано чи пізно щось подібне мусило статися. Старий Бурр про щось таке оповідав, повернувшись якось з місячного концерту. Казав, що одного дня пуголовки втрачають хвоста і стають жабами.
Ассапа примовкла й задумалася, втупившись в одну точку.
Ви знаєте, мені так шкода, що не можу розповісти ще й про старого Бурра. Тоді оповідь занадто б затягнулася, бо про нього стільки усього можна сказати! Старий Бурр — одна з найдосвідченіших жаб у струмку. Та що там струмку, можна із впевненістю говорити, що й на озері також! На жаль, час бере своє, і Бурр уже добряче постарівся, проте зберіг неабияке почуття гумору та здоровий глузд. Може, колись в іншій книзі я оповім вам і його історію. Так, його життя було надзвичайно різноманітним, а крім того, Бурр належав до небагатьох жаб, які, потрапивши у дзьоб лелеки, змогли втекти. Порятунок стався тому, що бузько раптом від щирого серця розреготався. Що було причиною того сміху, ніхто, за винятком, ясна річ, самого чорногуза, повісти вже тепер не може. Хоча наш герой і досі має думку, що настільки досвідчену та поважну жабу просто не посміли з’їсти з поваги до неї. До того ж — Бурр є автором відомої жаб’ячої пісні, котра стала тепер достеменно народною, бо її співають пулькаті мешканці Траульського струмка та Совиного озера:
Коли місяць виходить на наше оз'eрце — Туга, розпач і жаль крають жаб’яче серце. Душа завмирає: злетіти б у небо — І більше нічого, нічого не треба!Ассапа та Єн також уже знали цю пісню, хоча квакати її в хорі з усіма ще права не мали. Проте на той момент, коли ведеться розповідь, їм було не до співу, обоє жабок задумалися геть про інше. Особливо це стосувалося Ассапи. Вона в думках порівнювала себе з братом. Він тепер зовсім, як жаба, не те, що вона. А як швидко він нею став! І ніхто ж про таке навіть уявити собі не міг.
— Брате, хапай його! — вигукнула Ассапа зненацька. Їй в голову прийшла ідея революційного способу прискорення еволюційного процесу. — Ми його відірвемо.
— Кого його? — дещо отетерів Єн.
— Мій хвіст, брате. Терпіти його не можу, причепу. Твій он сам по собі відпав. А ми ж з тобою народилися в один день!
Єн згодився:
— Ну гаразд, спробуймо.
Правда, це прозвучало дещо нерішуче. Справа в тому, що брат вельми хотів якусь хвилину-другу залишатися дорослим наодинці. Тоді він би зміг розповісти меншій сестрі про свої враження, як це воно — бути дорослим.
Проте затію довелося відкласти, бо нараз стало дуже гамірно: мимо пропливла чимала дровиняка, на якій сиділо двоє маленьких, сірих та слизьких слимаків. Крім них, там примостилися величезна синя муха й щипавка. Найбільшу увагу привертала до себе щипавка. Вона була дуже збуджена, металася туди-сюди і щось гарячково вигукувала, розмахуючи лапкою-рукою. Жабки добре всього не чули, до них долітали тільки уривки фраз: «…полишена батьківщина», «…еміграційні процеси» та «…великий потік». Потім до них донеслося ще щось на кшталт: «Я сама вибрала таку життєву дорогу».
Ось так щипавка і плила на своїй гілляці за течією, а очерет, що ріс на березі, кидав смугасту тінь, і виглядало, ніби пливеш через довжелезні штаби.
Ассапа хитнула головою і, подивившись услід незнайомій комашині, спитала:
— І чого це їй треба. Виглядає, бідака, наче Богом ображена.
— Може, якось кавалок дерева, на якому вона пливе, таки приб’є до берега… Вона зійде, та й буде їй там нова батьківщина, — відповів задумливо Єн. — Цілком можливо, що таке станеться.
Ассапа кивнула на знак згоди.
— А тепер тягни сильно, як тільки можеш, — холоднокровно наказала вона.
Єн взявся до справи з чисто братньою самовідданістю. Як наслідок — хвіст і справді відірвався, від чого обидві жаби хляпнули у воду обабіч листка. Ассапа випірнула першою, і тепер це вже був не якийсь там пуголовок, а справжня, хоч би там що, жаба. Щасливі від осягненого, жаби обійнялися та дали клятву протягом усього життя завше допомагати одне одному в скрутну хвилину.
Як зазвичай, воно повсякчас так: коли нараз тобі посміхнулося щастя, тоді завжди маєш якісь хороші наміри на майбутнє.
На превеликий жаль, усім цим планам так і не судилося здійснитися, бо маленький Єн несподівано потрапив у полон до хлопчиська. А сталося таке: будь-яка розсудлива жаба, коли до струмка наближається людина, лелека або ж хтось набагато більший (тобто хто становить чи може становити потенційну небезпеку), стрибає на дно і збаламучує воду, щоби замаскуватися. Таке зробив і Єн. Одначе досконало відпрацьована тактика дала збій, бо хлопчисько прийшов зі зброєю-сіткою, прикріпленою до кола з довжелезним держаком. Скоріше всього, це знаряддя слугувало для ловлення метеликів. Проте хлопчик успішно використав його з іншою метою: впіймати Єна. Сітка підхопила жабеня, витягла на поверхню і, коли вода стекла, воно безпомічно заборсалося в очеретяних стеблинах на дні сачка. Потім бранець просто занімів, вражений несподіваною тактикою, небаченими досі тенетами, та усвідомивши, в яку халепу потрапив.