Небесний народ
Шрифт:
Уку ошелешила відповідь ельфа. Вона довго роздумувала над його словами та над тим, що має відповісти.
— Мені потрібно добряче і ще не одну ніч обміркувати твої слова, — нарешті звільна промовила вона. — Стара я вже стала, а в такому віці робишся закоренілим і не любиш міняти своїх поглядів. Проте з твоїх учинків та з того, що кажеш, мушу визнати: ти дитя небесного раю. Ми з тобою зачепили старе як світ філософське питання. Скільки умів на землі воно вже тривожило! А скільки величних філософських мужів змусило воно втомлено спасувати — і сказати важко. Думки про щастя та мудрість залишають болючі рани, що печуть вогнем. Але тобі, блаженному у своїй природній простоті, це не грозить. Мета, до якої ми кінець кінцем прагнемо, дісталася тобі від самого початку. Очевидно, таким, як
Ельф не обзивався: він ані заперечував, ані погоджувався зі сказаним совою, сидів тихо, склавши руки і дивився вдалечінь. Не можна було навіть з певністю сказати, що він взагалі слухав птаху. Нараз добрий дух просто заспівав у темряву ночі. Мовою людей це звучало приблизно так:
— Мій дім — світло, ясне небо — радість! Смерть і життя заступають одне одного щодень, душа ж моя непідвладна змінам буття. Доле моя земна — ти печаль гірка, і дари твої несолодкі. Я ж бо хочу залишати душу відкритою, сильною та співчутливою.
Зашелестівши листям, подув легкий вітерець. Він підхопив пісню і разом з прохолодою від лісової галявини поніс її над землею, що спала, у вишину до місяця. Сова несподівано здійнялася в повітря і беззвучно, мов тінь, шугонула над пшеничними полями. Вона теж полинула до нічного світила, що вже завершувало свій хід небосхилом, починаючи червоніти. Було в її польоті щось дивовижно сумне і водночас натхненне. Птаха летіла і дивилася на землю під своїми крилами: ниви, ліси, луги з вербами, людські хати, що затемнені та мовчазні копичилися, оповиті туманом, поміж дерев, — усе виглядало святковим і налаштованим на величне.
У нас, людей, таке відчуття з’являється, коли чуємо музику.
Розділ дванадцятий
ТРАУЛЬ
На галявину з усіма її мешканцями прийшов теплий весняний вечір. Це був один з тих надзвичайно світлих вечорів, які сповнюють серця усього живого таким миром і спокоєм, котрі й словами описати важко. Сонце поволеньки ховалося за вузьке пасмо гір на заході, від чого їх краї спалахнули розпеченим золотом, а громіздкі хмари вдалині заіскрилися білим та криваво-червоним. Від цієї величної картини віяло такою ясою та спокоєм, що ніхто, підвівши очі до неба, не міг думати про щось дріб’язкове та непотрібне, і на всій землі запанували мир та щастя.
Відблиск сонця, що заходило, сягав найдальших глибин трав’яних заростів узлісся. Жовтяві промінчики струмували крізь листя старої липи, що здавалося, ніби легкий вітерець здуває потоками з її вершини щире золото. Квіти не могли заснути від щастя, котре переповнювало душі: до них і далі прилітали жуки та метелики — майже нечутні і від цього таємничі. Тихі гості не заважали, бо не хотіли перешкоджати благоговінню під ніжним прохолодним вітерцем, який заколихував.
Ось галявиною прокотився ледве чутний шерхіт. Він ішов від липи, у гіллі якої заплутувався вечірній вітерець. Так усі довідалися, що старе дерево, перед тим як прийде нічний спокій, хоче розповісти одну зі своїх історій про людей. Тихий порух липового гілля передався травам, квітам і тваринам, отож всі радісно чекали оповіді. Хіба може бути щось краще, ніж весняного вечора заплющити очі та прислухатися до голосу того, кого любиш, кому довіряєш! Він ще не хоче засинати, але й не хоче порушувати тиші прохолодної ночі, бажає продовжити щастя прожитого дня, відганяючи на деякий час сон, подібно до того, як це робить біль або сум. Проте радість та смуток у присмерку дня, що відходить, не мають своєї повної сили. Вони ніби розуміють, що схожі на протилежності в природі: світло й темряву. Тож ці два антагоністи почергово змінюють одне одного в серцях земних створінь.
Липа хотіла вже починати, але у заростях над ставком подала свій голос вільшанка. У золотистих променях він прозвучав так мило, викликав таку радість, що на якусь мить хотілося заплющити очі, щоб зберегти неповторність відчуттів, спричинених цією пташиною піснею. В сутінках шум вітру, дзюрчання струмка та спів пернатих зливаються в одну гармонійну мелодію, в якій усі створіння радо висловлюють дяку Небесному Отцю.
Коли вільшанка доспівала пісню до кінця, вона пурхнула в золотисто-зелене шатро липи й прислухалася, як і інші створіння, до шелесту велетенської крони. Отож я переповім вам оповідь старого дерева.
— Сьогодні прийшов вам час дізнатися, — почала липа, — звідки походить ім’я Трауленського струмка, біля якого ми всі живемо. Ця історія сталася, як сказали би люди, десь триста років тому. За цей час багато людей народилося і багато померло. Виглядали вони по-різному, так само як і вели себе, говорили та думали кожен по-своєму. Однак, незважаючи на всі відмінності між людьми, за своєю суттю вони залишалися все ж однаковими. Повірте мені: їх внутрішня природа є такою ж і дотепер. Не сумнівайтеся — знаю, що кажу’, бо довго вже перебуваю на цьому білому світі. За великим рахунком, вони завжди ставили перед собою лише два питання, від котрих, власне, залежить і їх, і наша земна доля. Я маю на увазі вічні питання: що для нашого серця радість, а що для нього горе? Усе інше з часом втрачає свою цінність, усе на землі швидко минається.
Отож в усі часи дві людські особливості залишалися незмінними: прояв радості та горя, сміх та плач. Небагато з тих, хто мене чув і чує, доросло чи доростуть до здатності сміятися або плакати. Але повірте мені, немає нічого більшого на світі, щоб так хвилювало та зворушувало, як людський сміх і плач. Вияви радості та печалі йдуть, очевидно, у людей просто від серця, як світло плине від сонця або як джерело витікає з глибин кам’яної гори. Відколи я знаю людей, по-іншому радості чи горя вони не виявляли, а це означає, що і їхні серця залишилися незмінними. Як і сотні років тому, від болю у них з очей течуть світлі краплі і, збігаючи по щоках, падають на землю. І не більшали ці краплі з часом, і не меншали, як текли додолу, так і течуть одна за одною. Створюється враження, що небесне світло очей сходить у темну, всепоглинаючу землю. Той, хто бачив, як плаче людина, стає уважнішим, у нього проявляються хороші риси, він робить усе можливе, щоб заспокоїти страждальця.
Але не думайте, що людський сміх може мати меншу силу. Радісний невимушений сміх подібний до сонячних променів на зеленій рівнині або джерельця, котре, пульсуючи, несе прохолоду в спеку та віддзеркалює небесну блакить. У цьому сміхові звучать лісові дзвіночки та море цвіту, на якому розсипаються іскорки денного світила. Однак найбільше у людському сміхові бринить, ніжно та приховано, усвідомлення щастя, відчуття абсолютної захищеності.
Я вже говорила вам, що ці дві речі ніскілечки не змінилися з плином часу, а хіба це не є свідченням, що й людська душа не поінакшіла? Це я до того, що історії людей, котрих давно вже немає на світі, стосуються і нині живучих, бо різниця між тими й тими лише зовнішня. Чим давніша історія, тим вона гарніша, а все навсправжки красиве тісно пов’язане з правдивим. Своєю чергою, неправдиве є геть потворним, і ніхто цього змінити не може, бо на це лише Божа воля.
…Трауль була дочкою мисливця, його хатина стояла неподалік нашого узлісся. Там, де вона була, тепер ростуть густі вільхові зарості та старі сосни. Ви, хто квіти чи кущі, так далеко заглянути не годні, але бджоли, птахи та метелики, очевидно, вже вам розповіли про це місце. Від тієї хатини давно вже й сліду не залишилося. Тепер це місце повернене нашому рослинному народові. Гадаю, що люди з цієї місцини взагалі не пам’ятають та не знають про дім недалеко від нашого перелісся і його жителів. Усе, що залишилося від колишніх мешканців, це смереки. Їх посадив мисливець, коли у нього народилася донечка Трауль. Ви всі чули історію цієї юнки, проте не знаєте її так добре, як знаю я, бо тоді відомою лише їй одній лісовою стежкою дівчина приходила в години радості та суму посидіти коло струмка на мохові під моїм гіллям. Ми знали одне про одного дуже багато, отож були гарними товаришами і навзаєм любилися, як це буває у справжніх друзів. Якось, а це сталося тоді, коли померла її мати, Трауль прийшла до мене, обняла стовбур і сказала: «Ти мила мені, як милою мені була померла матуся. Ти сприймаєш мене такою, якою я є. Ти робиш добро, не питаючись моєї оцінки. Коло тебе повсякчас знаходжу тишу та спокій, хоча ніколи не просила так ставитися до мене».