Небезпечнi мандри
Шрифт:
— Ми можемо легко зробити так, щоб тут було більше прохолоди, — сказав Ліщині Суниця. — Там, у великій залі, ми, було, відкривали деякі тунелі на літо й закривали їх на зиму. Завтра прориємо ще один хід на вечірню сторону, й сюди доходитиме вітерець!
Ліщина вже був розтулив рота, щоб попросити Падуба почати розповідь, коли із східного ходу вигулькнув Вероніка.
— Ліщино, — сказав він, — там твоя… гм, гостя, твоя миша хоче поговорити з тобою!
— Ой, а я забув про неї! Де вона? — спитав Ліщина.
— Біля виходу.
Ліщина виліз нагору, де його дожидала миша.
— Ти вже йдеш? — спитав він. — Нема небезпеки?
— Йду, —
— Фрітх у ставку! — пробурмотів Кучма за Ліщининою спиною. — Ще припхається з усією мишачою ріднею! Наші Соти кишітимуть мишами! Ліщино, чом ти не попросиш їх вирити нам пару нір, га?
Ліщина провів очима мишу, що шмигнула у високу траву, а тоді вернувся в Соти і вмостився біля Падуба. Капітан якраз почав свою розповідь.
21. «САМ ЕЛЬ-АГРАЙРА ЗАПЛАКАВ БИ»
— Тієї ночі, коли ви пішли з колонії, Оусла погналася за вами. Відтоді наче вічність минула! Ми пройшли вашим слідом до струмка, але Треара, коли йому доповіли, що ви подалися за течією, сказав, що не варто ризикувати й переслідувати вас далі. «Пішли, то й пішли!» — сказав він. Тільки розпорядився, щоб арештували кожного, хто вернеться в колонію. Я негайно припинив розшук.
Нічого незвичайного не сталось наступного дня. Тільки ходили плітки про П’ятого та про кролів, що подалися з ним. Усі вже знали, що П’ятий провістив якесь лихо. Поповзли всякі чутки. Хто казав, що всі ті пророцтва — дурниці, а хто запевняв, що на колонію нападуть люди з тхорами й рушницями. Гіршого лиха, ніж це та ще біла сліпота, ніхто й уявити не міг.
Ми з Вербою пішли до Треари, щоб разом усе це обговорити.
«Я знав кролів, яким здавалося, ніби вони мають дар ясновидіння, — сказав нам Треара. — Але їхнім словам не варто надавати великого значення. Буває, слабкий кріль, аби якось здобути шану, проголошує себе пророком. Але трапляються також кролі, що й справді мають цей незвичайний дар. Такий віщун може, наприклад, провістити повінь чи напад людей із тхорами та рушницями. Що ж буває в таких випадках? Частина кролів перестає бігати. А як цьому запобігти? Треба евакуювати колонію, а це жахливо клопітне діло! Хтось не захоче нікуди рушати. Головний Кріль покидає колонію з тими, хто хоче йти. Його авторитет піддається найсуворішому випробуванню! Йому треба вести юрбу глессілів по відкритій місцевості, ще й, чого доброго, кролиць із кроленятами! На них ордами нападають елілі. Отже, ліки тут іще гірші, ніж сама хвороба! Майже завжди краще відсидітися в норах!»
— Бачите, я нічого не думав, не видумував, — перепинив оповідача П’ятий. — Треара мав усе обдумати! Просто мене мучили такі жахи, що я не міг не кричати! Великий золотий Фрітху, не дай мені ще колись такого зазнати! Я ніколи не забуду цього… й тієї ночі під тисом. Жахливе зло живе на світі!
— Те зло від людей, — підхопив Падуб. — Усі інші елілі роблять те, що мають робити, бо живуть на землі й повинні щось їсти. А людина ніколи не заспокоїться, поки не перепсує землі та не винищить тварин… Але розказую далі. Наступного дня після обід задощило…
— Пам’ятаєш ті наші вигрібанки під гаєм? — прошепотів Жостір Кульбабі.
— …Всі були під землею, спали здебільшого. Я. вийшов на хвилинку до вітру. Я був на узліссі, біля канави, коли це бачу: кілька людей вийшло з хвіртки коло тієї дошки. Здається, їх було четверо. У них були довгі чорні ноги, а з ротів у них стирчали й диміли білі палички. Звільна походили вони туди-сюди, подивилися на живоплоти, на струмок. Тоді перебрели через струмок і попрямували до колонії. І кожен з них підійде до нори — й копне ногою, і все щось балакають. Коли вони стали наближатися до мене, я знов шаснув під землю. Якийсь час я чув, як вони гупали довкола та говорили. А я думав: «Ну, вони без тхорів, без рушниць!» Але все одно мені це не подобалось.
— Що сказав про це Треара? — спитав Срібний.
— Не знаю. Я не питав його, й ніхто інший не питав, наскільки мені відомо. Я заснув, а коли прокинувся, нагорі було тихо. Був вечір, і я вийшов на сильфлай. Дощ не переставав, але я все-таки трохи попасся. Ніяких змін я не запримітив, тільки то тут, то там були поколупані входи в нори.
Наступний ранок був погожий. Всі, як завжди, вийшли на сильфлай. Була саме моя черга йти по салату, й чогось-то я вирішив, що піду сам.
— Звичайно в похід по салату ходять утрьох, — зауважив Кучма.
— Знаю, але… Згадав: я хотів глянути, чи не наросла вже рання морква, і вирішив, що в незнайомій частині городу безпечніше полювати самому. Я побув там довгенько й пішов додому десь перед ні-Фрітхом. Ішов я через ліс. Вийшов на узлісся, де воно спускається до старого паркану, й запримітив грудуділя на протилежному пагорбі. Грудуділь стояв біля хвіртки й дошки з оголошенням, і з нього виходило багато людей. Серед них був хлопець із рушницею. З собою вони несли якісь великі, продовгасті речі (не знаю навіть, як їх вам описати); зроблені ті штуки були з того самого матеріалу, що й грудуділь, і були, певне, важкі, бо кожну несли аж двоє чоловіків. Отже, чоловіки принесли ті продовгасті штуки на поле, й кілька кролів, що були на поверхні, сховалися під землю. Я зостався. Я побачив рушницю, але не знав, до чого ще вони вдадуться: чи випустять тхорів, чи ловитимуть нас сітями. Подумав: «Переконаюся. що саме вони затівають, і побіжу попереджу Треару!»
Чоловіки ще балакали, ще смалили білі палички. Адже люди ніколи не квапляться. Тоді один узяв лопату й почав засипати землею входи в нори. Це мене збило з пантелику, тому що коли полюють із тхорами, то стараються повиганяти кролів з нір. А може, подумав я, вони залишать кілька вільних входів і накриють їх сітями? Але ж так не роблять, коли полюють із тхорами, бо тоді кріль, що полізе вгору забитим ходом, загине під землею, а мисливцеві нелегко буде виманити свого тхора на поверхню!
— Не треба стільки жахів, Падубе! — попросив Ліщина, бо Чашечка вже дрижав на саму думку про забитий хід і тхора позаду.
— Стільки жахів? — перепитав Падуб із гіркотою в голосі. — Це ще тільки початок! Може, хтось вийде, щоб не слухати?
Але ніхто не ворухнувся, і за хвилину капітан знов повів мову:
— Тоді один із чоловіків приніс якісь довгі, тонкі, гнучкі штуки. Я не маю слів, щоб назвати ці людські речі… Ну, щось таке, як пагони ведмежини, тільки набагато товще! Кожен чоловік брав по такому пагону й приєднував до важких штук. Потім наче щось зашипіло, і… Я знаю, вам нелегко це зрозуміти, але раптом повітря стало погане! Дарма що я був далеченько, але, мабуть, вітер війнув, і я вхопив чимало того запаху, що виходив із «пагонів». Я наче осліп і втратив тяму! Мене валило з ніг. Хотів тікати, але вже не тямив, де я. Похопився: це ж я біжу до людей! Ще вчасно зупинився! В голові наморочилось, і я геть забув, що хотів попередити Треару. Далі я просто сидів — не міг зрушити з місця.