Небезпечнi мандри
Шрифт:
— Чи побіг, чи пропав, а нам шукати ніколи, — сказав Ліщина. — Нас дожидають, може, вони там у небезпеці. Треба спускатися вниз!
— Яка ганьба! — сказав Кульбаба. — Втратити його тут, після того, як усі живі-здорові добулися до пагорбів П’ятого! Не треба було брати його з собою, він такий недотепа! Дивно тільки: що ж його могло спопасти? Ми не бачили ніяких елілів.
— Та ні, він просто пішов назад, — заперечив Ліщина. — Цікаво, і що йому там скаже Кучма? Хоч би не покусав його знову! Але ходімо!
— Ти хочеш на ніч привести сюди всіх? — поцікавився Кульбаба.
— Не знаю, що діяти, — відповів Ліщина. — У нас нема ніякого прихистку!
Вони подалися вниз. Уже меркло світло. Зорієнтувалися по купці покручених дерев, що їх минули, беручись на вершину.
Як же вони здивувалися, коли побачили Козельця: той сидів під глодом і потирав передніми лапами писок.
— А ми тебе шукаємо! — вигукнув Ліщина. — Де ти пропадав?
— Вибач, Ліщино, — дуже лагідно відповів Козелець. — Я оглядав ось ці нори! Мені здалося, що вони можуть нам пригодитись.
Позад нього, під урвищем, видніли три кролячі нори, а поруч були ще два ходи, що вели під вузлувате коріння дерев. Не помітно було ні слідів, ні кролячих буруб’яхів. Очевидно, господарі давно покинули ці нори.
— Ти побував у них? — спитав Ліщина, принюхуючись.
— Так, у трьох, — відповів Козелець. — Вони неглибокі й досить незручні, але там не тхне хворобою чи смертю. Я подумав, що для початку нам кращого й не треба.
В сутіні над ними пролетів стриж, пронизливо вигукуючи: «Вість! Вість!»
— Оце так вість! — мовив Ліщина, обернувшись до Кульбаби. — Хутко веди всіх сюди!
19. ЖАХ У ПIТЬМІ
Так вийшло, що один із найскромніших рядових кролячого загону зробив важливе відкриття, яке допомогло їм закріпитися на пагорбі й, можливо, врятувало декому життя. Адже навряд чи їм пощастило б перебути ніч нагорі чи вдолині й не зазнати нападу когось із ворожої Тисячі.
Нори й справді були незручні, але Кучма сказав, що кращого й не треба для таких глессілів, як вони, — блукачів без пристановища. Хіба змучений подорожанин, що мандрує по незнайомій країні, стане вередувати, знайшовши бодай сякий-такий нічліг? Кролі не вередували. Тут принаймні вистачало місця на дванадцятьох кролів, і всередині було сухо. Два ходи (ті, що починались серед глоду) впиралися в шар крейди, й лежати тут було твердо з незвички, а кролі підстилок не визнають. Одначе нори, що починалися біля підніжжя урвища, мали звичайну дуговидну форму: дійшовши до крейди, вони загиналися вгору, ведучи до лігв із утрамбованою долівкою. Тунелів, що зв’язували б нори, не було, але кролі надто стомилися, щоб про таке турбуватись. По четверо позалазили вони в три кращі нори й поснули в затишку безпеки. Останній заснув Ліщина — він ще якийсь час вилизував рану на Жостіровій лапі.
Швидко збігла коротка червнева ніч. Світло рано вернулося на високий пагорб, але кролі й не думали прокидатися. Вже добре розвиднилось, а вони все ще безтурботно спали. Довкола панувала така глибока тиша, якої вони зроду не знали. За останні п’ятдесят літ не стало тиші на англійських полях. Але сюди, на Вотершипський пагорб, ізнизу долинали тільки ледь чутні відлунки денного шуму.
Сонце вже зійшло, хоч і не порівнялося ще з високим пагорбом, коли Ліщина прокинувся. У норі з ним спали Жостір, П’ятий і Чашечка. Але його місце було найближче до виходу, й він зумів, нікого не розбудивши, вислизнути з нори, а тоді проскакав поміж глодом на відкриту траву. Рівнина біля підніжжя пагорба все ще була повита ранковим туманцем. Тут і там удалині вимальовувались обриси дерев і дахів, з яких каскадами спадали додолу клапті туману. На небі не було ані хмаринки, й воно було синє-синє, аж лілове по всій лінії обрію. Легіт завмер, і павуки вже встигли спуститися в траву. Заповідався спекотний день.
Уперше за всі останні дні Ліщина почувався в безпеці, був спокійний. І почав думати: чи ж багато нового доведеться їм дізнатися про свою нову домівку?
«Правду казав П’ятий: ця місцина саме для нас! Але нам треба буде призвичаїтися до неї, ознайомитися з околицями. Що менше промахів ми зробимо на початку, то краще. Цікаво, що сталося з тими кролями, які вирили ці нори? Перестали бігати? Чи просто помандрували десь далі? Якби-то здибатися з ними — вони б нам чимало корисного розповіли!»
Тієї миті він побачив, що з найдальшої від нього нори нерішуче виліз Ожина. Ліщина й собі скочив до нього, став пастися поруч. Так надибали на латку молочаю, що стелився поміж трав, щохвилини розкриваючи по дві небесно-сині пелюстки. Ожина понюхав цю незнайому рослину, але її листя видалося йому надто цупким і несмачним.
— Ти не знаєш, що це за трава? — спитав він Ліщину.
— Та я сам бачу її вперше! — відповів Ліщина.
— Ми так мало знаємо про це місце, — зауважив Ожина. — Рослини, запахи — все незнайоме. Нам тут доведеться добряче попрацювати головою, щоб пристосуватись.
— Ну, попрацювати головою — це якраз для тебе! — сказав Ліщина. — Я, бува, думаю, думаю — нічого не придумаю, а ти зразу кажеш, що і як.
— Зате ти береш всякий ризик на себе й завжди ідеш попереду! — захоплено мовив Ожина. — Всі це бачать, і всі це знають. А зараз нашій мандрівці кінець, чи не так? Це місце й справді таке безпечне, як передбачав П’ятий. Ми завчасу побачимо будь-кого, хто поткнеться сюди до нас, і так буде доти, доки ми матимемо нюх, зір і слух.
— А всього цього нам не позичати!
— Але ж коли-небудь ми та повинні спати, й поночі ми не бачимо.
— Вночі має бути поночі, — відказав Ліщина, — і кролі ночами повинні спати.
— А де?
— Ну, ми можемо й далі користуватися цими норами, хоча скоро дехто перехоче лізти в таку нору й волітиме спати надворі. З другого боку, чи можна сподіватися, щоб гурт кролів-самців узявся за риття нір? Ну вигребуть дві-три вигрібанки — як того дня, коли ми перейшли вересовище. Але чи спроможуться вони на більше?
— І я думаю про це саме останнім часом, — признався Ожина. — Але ж кролі можуть міняти свої звичаї — на краще чи на гірше. Он ті, від яких ми пішли, — Первоцвіт та інші, — скільки вони роблять усякого зовсім не кролячого? І камінці втикають у землю, і моркву в нору носять, і Фрітх їх знає, що ще.
— А салата Треари, як уже зайшла про те мова? У нас теж салату носили в нору.
— Атож. І ті, й ті міняли свої звичаї, придумували щось краще, як уміли. А хіба ми не можемо змінити свої звичаї? Кажеш, кролі-самці не риють нір. Так, але вони можуть рити, коли захочуть. Уявляєш: ми маємо глибокі, затишні нори, де зручно спати? Отоді ми будемо в безпеці. І ніщо нам не завадить вирити такі нори, крім одного-єдиного: якщо наші молодці не побажають рити. Не те, що не зможуть, — не захочуть.