Небезпечнi мандри
Шрифт:
Цієї миті до палати увійшов начальник варти, тягнучи їжака.
«Ваша величносте! — заволав він. — Оце створіння прилізло з боліт Кельфазіну! Воно каже, що народ Ель-аграйри муштрується, готуючись до війни. Кролі хочуть напасти на город вашої величності й покрасти королівську салату! Прошу наказу вашої величності рушити з військом на кролів і винищити їх!»
«О! — вигукнув король Дарзін. — Я придумав хитрість, яка мені більше до вподоби! Значить, „кролів ця інфекція вражає на смерть“? Чудово, чудово! Та даймо їм стільки салати, скільки їхня душа забажає! Ану зберіть тисячу пучків салати й скидайте в болота Кельфазіну! Ха, ха, ха! Оце так жарт! Я аж поздоровшав од нього!»
«Ах, ах! Яка жорстока хитрість! — мовив Ель-аграйра. — З цього видно, що ваша величність одужує. Як часто буває, що досить розпізнати причину хвороби — і хворий уже й здоровий! Ні, ні, не треба винагороди! У вашому палаці немає нічого такого, що цінувалося б у світлому краї за золотою рікою Фрітха. Я тільки виконав прохання принца Райдуги.»
Ель-аграйра відкланявся й пішов з палацу.
Того вечора Ель-аграйра змушував своїх кролів гарчати якомога лютіше та бігати по болотах Кельфазіну, коли це з-за річки надійшов принц Райдуга.
«Ель-аграйро, — гукнув він, — чи не наслав хто на мене чарів?»
«Цілком може бути, — відказав Ель-аграйра. — Смертельний вошекок поширюється по всьому світу з лісів Окея-Покея…»
«Тисяча пучків салати лежить купою на пагорбі серед болота! Хто її туди переніс?»
«Я ж казав тобі, що звелів приставити її сюди! Невже ти думаєш, що мій охлялий з голоду народ міг притягти сюди таку гору салати з королівського городу? Одначе незабаром мої підданці піддужчають, бо я прописав їм салатну дієту. Адже я великий зцілитель, і до тебе, принце Райдуго, ще докотиться моя лікарська слава!»
Тут принц Райдуга збагнув, що Ель-аграйра дотримав свого слова — здобув королівську салату — й що тепер йому самому доведеться виконати свою обіцянку. І він випустив кролів із Кельфазінських боліт, і вони розмножилися, розповсюдилися по всьому світу. Й від того самого дня ніяка сила на землі неспроможна віднадити кролів від городів, бо сам Ель-аграйра всякчас підказує їм цілу тисячу щонайліпших, щонайхитріших витівок.
16. ПЕРСТАЧ
— Чудово! — вигукнув Ліщина, коли Кульбаба скінчив оповідь.
— Правда, Кульбаба гарно розповідає? — сказав Срібний. — Як добре, що він з нами! Послухаєш його — I зразу повеселієш!
— Ну, тепер вони похнюплять носа! — прошепотів Кучма. — Де вже їм виставити такого оповідача!
Всі прибулі кролі не сумнівалися, що Кульбаба чудово розповів свою казку й тим самим довів господарям, цим величним, угодованим, загадково-зажуреним дженджикам з їхніми картинами на стінах, що вони не просто купка приблуд без роду-племені! Який розумний кріль міг не захопитися таким оповідацьким хистом! Вони чекали виразів захоплення, але за якусь хвилину, собі на подив, переконалися, що господарі аж ніяк не поділяють їхнього захвату.
— Дуже мило, — промимрив Первоцвіт. Він нібито підшукував слова, щоб ще щось додати, але потім просто повторив: — Дуже мило, незвичайна історія!
— Та невже він не знає цієї казки? — прошепотів Ожина Ліщині на вухо.
— Я завжди вважав, що в цих давніх оповідках є щось чарівне, — протяг хтось із господарів. — Надто коли їх відтворюють у давній, старомодній манері!
— Саме так, — докинув Суниця. — І тут не обійтися без віри. Треба повірити у справжніх Ель-аграйру та принца Райдугу, а все інше прикладеться само собою.
— Нічого не кажи, Кучмо! — пошепки застеріг Ліщина, завваживши, що той гнівно шаргає лапами по долівці. — Силою колодязь копати — води не пити! Побачимо, що вони самі вміють. — А вголос він сказав: — Змінилося стільки поколінь, а наші казки не мінялись, як не змінились і ми самі. Ми живемо тим самим життям, яким жили наші батьки й батьки наших батьків. У вас тут інакше. Ми це розуміємо, і нас неабияк цікавлять ваші нові ідеї та ваш спосіб життя. Нам цікаво знати, про що ви розповідаєте казки?
— Ну, ми не часто розповідаємо давні історії, — сказав Первоцвіт. — Ми здебільшого складаємо оповідки та вірші про наше нове життя, про сучасність. Той Образ Ель-аграйри, що його створив Лабурнум, уже, звісно, застарів. Ель-аграйра втратив своє значення. Хоча та історія, яку розказав ваш друг, просто чарівна, — додав він, похопившись.
— Ель-аграйра — великий витівник, — зауважив Жостір, — а кролям завжди будуть потрібні хитрість і винахідливість!
— Ні, неправда! — почувся голос із протилежного кінця зали. — Кролям потрібні смирення і вміння змиритися із власною долею!
— Це Перстач, один із найкращих поетів, які у нас були за останні місяці, — пояснив Первоцвіт. — Його ідеї дуже популярні. Хочете його послухати?
— Хочемо! Хочемо! — загукали зусебіч. — Давайте Перстача!
— Ліщино, — раптом сказав П’ятий, — я хотів би краще роздивитися цього Перстача, але мені страшно підступитися до нього. Проведи мене до нього!
— Та чого це ти, П’ятий? Чого тут боятись?
— О Фрітху, допоможи мені! — тремтячи, заблагав П’ятий. — Я звідсіля чую його запах — він мене жахає!
— Ну, П’ятий, не мели дурниць! Він пахне, як і всі вони.
— Ні, він тхне ячменем, що гниє в полі, прибитий дощем! Він тхне пораненим кротом, що не може сховатися в нору!
— Про мене, то він таки пахне — великим, угодованим кролем, напханим морквою! Ну та гаразд, я проведу тебе до нього.
Коли вони проштовхалися крізь юрбу в протилежний край зали, Ліщина з подивом побачив, що Перстач — усього-на-всього зелений недоросток. У їхній давній колонії такого малюка нізащо не попросили б розповісти історію для всіх. Такий міг розповідати хіба в товаристві не старших за себе.