Небезпечнi мандри
Шрифт:
Він спробував вивільнитись, але задні ноги не слухались, волочилися по землі. Тоді він упав і поповз, тягнучи по траві дротину з перегризеним кілочком.
Тепер усі гуртом кинулися допомогти пораненому.
— Не чіпайте його! — закричав Ліщина. — Ви ще вб’єте його! Дайте йому відпочити, віддихатись!
— Не треба відпочивати, — через силу мовив Кучма. — Зі мною все гаразд. — І він знову впав і негайно звівся на передні лапи. — От тільки задні лапи чогось не йдуть. Який негідник той Первоцвіт! Я його вб’ю!
— І що це за кролі? — закричав Срібний. — Вони покинули Кучму в біді! Вони боягузи! Чого нам терпіти їх у цій колонії? Виженімо їх! Повбиваймо їх! Захопимо колонію і заживемо в ній самі!
— Так, так! — завторувала
— О емблеєр Фрітх — Фрітх смердючий! — раптом продзвенів із трави пронизливий голос.
Від такого страхітливого блюзнірства гамір миттєво вщух. Кролі почали роззиратися, шукаючи, хто ж це викрикнув прокляття. Тоді з-за кущиків плауна вийшов П’ятий. Очі його горіли божевільним блиском. Він щось бурмотів і гарчав, мов кріль-чаклун, і всі сахнулися від нього. Потім зрозуміли, що П’ятий до них промовляє.
— До колонії? Ви хочете вернутись до колонії? Божевільні! Ця колонія — могила, нора смерті! Вся ця місцина — велика комора елілів! Уся, вся вона в пастках — скрізь, повсякчас! І цим пояснюється все, що відбулося, відколи ми сюди прийшли. Ти знаєш багато історій, Кульбабо? А ось цієї, що я зараз розповім, ти ще не знаєш! Сам Ель-аграйра заплакав би, коли б її почув! Тож слухайте!
Була собі під гаєм чудова кроляча колонія, з якої видно було весь фермерів луг. І ось фермер подумав: «Цих кролів можна розводити — на м’ясо, на хутро. І не треба возитися з клітками — їхня колонія і так буде частиною моєї ферми. Нехай собі живуть у лісі!» І фермер почав убивати всіх елілів в околиці — лендрі, гомбу, горностая, сову. Він почав скидати для кролів їжу, але трохи віддалік від колонії. Йому потрібно було, щоб кролі звикли вільно бігати в лісі й на лузі. І почав ставити пастки, не дуже багато, щоб не налякати всіх кролів, а то б вони покинули колонію. А вони ж поробилися великі, дужі та здорові, бо фермер дбав, щоб їм була добра їжа, надто взимку, і щоб вони нічого не боялися, крім сильця в дірці живоплоту чи на лісовій стежці. Тож кролі зажили так, як той чоловік для них задумав, і час від часу декотрі з них десь дівалися. І ось кролі стали поводитися так дивно, що багато чим почали різнитися від нормальних кролів. Вони добре знали, що діється, але прикидалися, ніби все гаразд, бо їжа була добра. Мешканці колонії забули життя диких кролів! Вони забули про Ель-аграйру, бо навіщо хитрощі та витівки кролям, які звикли жити в колонії, що стала власністю ворога? Замість витівок і стародавніх казок вони навчилися нового мистецтва — почали танцювати на знак привітання, співати по-пташиному й викладати образи на стінах. Звісно, це їх не рятувало, але допомагало збавляти час і вважати себе передовими кролями, цвітом усього кролячого роду! Їм непотрібний став Головний Кріль, який має бути Ель-аграйрою для свого племені, має оберігати його від смерті. А тут була тільки одна смерть, із якою не впоратися Головному! Натомість Фрітх їм послав дивних співців, гарних і хворих, як дубові яблучка. А що ці співці, які десь-інде були б мудрецями, не могли говорити правду, бо на них давила всією жахливою вагою страшна таємниця колонії, то скоро вони почали виспівувати прекрасних і божевільних пісень про смирення і вміння миритися з власного долею, або щось подібне, — аби тільки виходило, ніби кролі люблять блискучий дріт. У цих кролів було тільки одне суворе правило: ніхто не смів питати, де той чи той перебуває і де хто-небудь пропав. Слово «де» можна було вжити хіба що в пісні. Спитати будь-кого вголос: «Де?» — вважалося непристойністю, а от говорити відкрито про блискучу дротяну петлю якнайсуворіше заборонялось. Такого вільнодумця мешканці колонії негайно вбивали…
А потім прийшли ми, звичайні дикі кролі, й заходилися рити нори через долину від них. Колоністи не показалися нам одразу. Їм треба було подумати, як краще вчинити. І вони швидко придумали! Привести нас у колонію і нічого нам не сказати. Розумієте? Фермер ставить не дуже багато силець, і якщо хтось попадеться, то інші можуть протягти довше. Вони не захотіли слухати розповіді про наші небезпечні пригоди! Хто захоче слухати про чиїсь хоробрі вчинки, коли сам соромиться свого боягузтва? Кому захочеться слухати пряму й чесну мову того, кого ти підло обманюєш? Чи ж треба мені ще говорити далі? Все, що з нами тут сталося, підтверджує мої слова й підходить, як хоботок бджоли до дзвоника наперстянки! Ви кажете, вигнати їх і поселитись самим у тій великій залі? Що ж, поселіться під стелею з кісток, скручених блискучим дротом! Віддайте самі свої голови в обійми смерті!
П’ятий опустився на передні лапи в траву, а Кучма, все ще тягнучи за собою страшну дротину з кілочком, підійшов до нього, хитаючись, і потерся носом об його ніс.
— Я ще живий, П’ятий, — мовив він. — І всі ми поки що при купі. Розгадавши їхню таємницю, ти перегриз більшого кілка, ніж той, що тягнеться за мною! Кажи: що нам тепер робити?
— Що робити? — перепитав П’ятий. — Негайно тікати звідси! Я вже сказав Первоцвітові, що ми йдемо геть.
— А куди? — спитав Кучма.
Відповів йому Ліщина;
— До пагорбів!
На південь від них, за струмком починався пологий схил, по якому брався нагору путівець. Далі виднів гай.
Ліщина рушив у тому напрямку, і його загін, розсипавшись по двоє і по троє, подався за ним.
— А дротина, Кучмо? — спитав Срібний. — Кілочок ще зачепиться за щось і знов затягне її на шиї.
— Зараз вона висить вільно, і я міг би скинути її, коли б не боліла так шия, — сказав Кучма.
— Все-таки спробуй струснути дротину, бо так ти далеко не зайдеш, — порадив Срібний.
— Ліщино, глянь! — раптом гукнув Вероніка. — Якийсь кріль біжить сюди від колонії!
— Тільки один? — перепитав Кучма. — Жаль, що мало! Бери його на себе, Срібний, — я не стану забирати в тебе роботу! Дай йому доброго чосу!
Кролі зупинились, чекаючи, розсипавшись цятками по схилу. Біг той кріль якось дивно, мов наосліп. Ось він налетів на могутній стовбур лопуха, перекинувся й покотився по траві. Тоді підвівся і навмання побіг до них.
— Він не розбирає дороги, — сказав Жостір. — Чи не хворий він білою сліпотою?
— Боронь Фрітху! — вигукнув Ожина. — Може, треба тікати від нього?
— Ні, була б у нього біла сліпота — він не зміг би так швидко бігти, — заперечив Ліщина. — Якась у нього інша біда…
— Це Суниця! — вигукнув Кульбаба.
Суниця проскочив у дірку в живоплоті біля кислиці, роззирнувся довкола й попрямував до Ліщини. Разом із самовладанням він розгубив і свої вишукані манери. Втупившись у Ліщину, він тремтів усім своїм великим тілом. Здавалося, його зламало якесь горе. Принижено схилився він перед кролями. Ліщина, мовчазний і суворий, чекав; поруч нього стояв Срібний.
— Ліщино, це правда, що ви йдете геть? — спитав Суниця.
Ліщина мовчав, а Срібний відрізав:
— А тобі що до того?
— Візьміть мене з собою!
Ніхто не відповів, і Суниця повторив:
— Прошу, візьміть мене!
— Ми не любимо, коли нас обманюють, — знов відповів Срібний. — Краще вертайся до Нільдрогайн. Вона, мабуть, простіше до цього ставиться.
З горла в Суниці вирвався здушений зойк, неначе його боляче вдарили. Він перевів погляд із Срібного на Ліщину, тоді на П’ятого. Тоді жалібно прошепотів:
— Дріт!
Срібний хотів щось сказати, але Ліщина випередив його:
— Бідолаха! Ні слова більше! Ти можеш іти з нами.
За кілька хвилин кролячий загін перебіг через путівець і щез у гаю. Сорока, приваблена якоюсь блискучою річчю, помітною на голому схилі, підлетіла ближче, щоб її роздивитись. Але там лежав тільки перегризений кілочок і покручений шмат дроту.
Частина II. НА ВОТЕРШИПСЬКОМУ ПАГОРБІ