Небезпечнi мандри
Шрифт:
— І що ж ти пропонуєш? — запитав Ліщина. — Спробувати розбудувати ці дірки, перетворити їх на справжню колонію?
— Ні, ці дірки не годяться. Легко зрозуміти, чому їх покинули. Зовсім на невеликій глибині залягає те тверде й біле, яке нічим не вгризеш. Узимку в цих норах, мабуть, жахлива холоднеча. Але тут, нагорі, є лісок, я запримітив його ще вчора, коли ми тільки прийшли сюди. Давай скочимо вдвох та глянемо, га?
І двоє друзів помчали до вершини. Трохи далі, на південний схід від них, за старим порослим травою путівцем, що тягнувся по шпилю пагорба, ріс буковий гай.
— Там є кілька великих дерев, — сказав Ожина. — їхнє коріння, мабуть, добре розпушило землю. Якщо ми вириємо під ними нори, то заживемо, як у нашій колишній колонії, незгірш. Але якщо Кучма та інші не захочуть попрацювати (чи скажуть, що не можуть), — ну, тоді це місце нам не підходить, бо тут надто голо. Через це, звісно, тут так привільно та безпечно, але негода зжене нас із цих пагорбів, це безперечно.
— Нелегко буде змусити цілий гурт самців рити справжні глибокі нори, — задумано сказав Ліщина, коли вони верталися наниз. — Малим кроленятам, звісно, потрібні добротні нори, а нам? Може, обійдемося тим, що є?
— Ні, я цілком певен: якщо ми не відступимо від наших предковічних звичаїв, довго ми тут не втримаємося. Десь-інде ми б, може, прижилися й так, але тільки не тут! — твердо мовив Ожина.
— Ой багато ж буде роботи!
— Глянь, он Кучма вибрався на сильф, і ще дехто з ним! Чом не поговорити з ними зараз же? Що вони на таке скажуть?
Одначе за сильфлаєм Ліщина розповів про Ожинин задум тільки П'ятому. Перегодом, коли кролі наситились і відпочивали — хто грався в траві, хто грівся на сонечку, — він запропонував усім піти на шпиль і глянути, що там за ліс. Кучма й Срібний погодилися піти зразу ж, і зрештою пішли всі — ніхто не лишився біля нір.
Буковий ліс не схожий був на придолинні ліси їхньої батьківщини. Вузький пояс дерев, метрів п’ятсот завдовжки і п’ятдесят завширшки, скидався на лісосмугу. Росли тут майже виключно буки. Товсті гладенькі стовбури стояли у своїй зеленій тіні, а кучеряві гілки розташувались пласкими ярусами, по яких жваво витанцьовували тисячі сонячних зайчиків. Під деревами не було трави, а отже, не було й укриття. Кролі не могли втямити: чому тут так тихо й світло, чому вони можуть так далеко бачити поміж дерев? М’який, незмовкний шелест букового листя дуже відрізнявся від звичного їм шуму в лісах із ліщини, дуба й сріблястої берези. Розгублено блукаючи туди-сюди по гаю, вони вийшли на північно-східне узлісся. Тут був невеликий крутосхил, із якого можна було далеко-далеко оглядати трав’яні простори. Малюк П’ятий, що, мов на сміх, став поруч велетня Кучми, обернувся до Ліщини й радісно вигукнув:
— Молодець, Ожина! Його правда! Нам треба постаратися вирити нори саме на цьому узвишші. Я б оце вже й узявся до роботи!
Невтаємничені кролі аж сахнулися. Але Чашечка залюбки приєднався до Ліщини й П’ятого, й незабаром іще троє заходилися гребти пухку землю. Робота посувалася легко, й хоч завзятці часто уривали своє заняття, щоб поскубти травицю чи просто погрітися на осонні, над полудень Ліщина вже сховався в глибоченькій ямі.
Підліска в буковому гаї майже не було, але густі верховіття захищали принаймні від нападу з неба. А боривітрів, як скоро завважили нові поселенці, чимало водилося в цій пустизні. Хоча боривітер рідко полює щось більше за пацюка, але часом нападає і на кроленят. Ось чому, коли в небі ширяє пустільга-боривітер, жоден дорослий кріль не покладеться на милість пернатого хижака. Ліщина мусив поставити Жостіра на чати, і той після обід аж двічі подавав сигнал тривоги, поки вони нападами, прихватками якось продовжували будівництво нір. Надвечір їх налякав тупіт копит: якийсь вершник тюпки їхав путівцем. А більше за той день вони не бачили нікого, крупнішого за горлицю.
Після того як вершник звернув на південь від шпиля й щез удалині, Ліщина знов вискочив на узлісся й подивився на північ, де лежали залиті сонцем тихі поля й мріла лінія електропередачі, крокуючи ген-ген на північ. Повіяло прохолодою, і сонце знов зазирнуло на північний схил.
— Либонь, на сьогодні ми зробили досить, — мовив Ліщина. — Кортить мені спуститися вділ, пошукати там справжньої смакоти. Тутешня трава по-своєму добра, але тонка й сухувата. Хто хоче, гайда зі мною!
Зголосилися піти Кучма, Кульбаба й Вероніка, а решта зосталась, щоб попаски вернутися до глоду й лягти спати разом із сонцем. Четверо вирушили в чотирьохсот— чи й п’ятисотметрову путь до підніжжя пагорба. Ніщо їм не стало на заваді, й незабаром вони вже паслися край пшеничного лану. Ліщині ще й пощастило набрести на коротку й вузьку канаву, краї якої так густо поросли дикою петрушкою та кропивою, що в ній, на випадок тривоги, можна було пересидіти, неначе в тунелі.
— Чудова криївка! — промимрив Кучма, пережовуючи конюшину й нюхаючи опалий цвіт чорної калини. — Подумати лишень, скільки ми всього навчились за ці мандри! Вдома ми б і за все життя такого не пізнали. А тепер ми навіть уміємо рити нори. Ще й літати навчимося, чого доброго! Чи ви помітили, що тут зовсім інший грунт, аніж там, у нашій колишній колонії? І пахне інакше, й інакше навіть обвалюється!
— Ти нагадав мені про одну річ — я саме хотів спитати тебе про це, — сказав Ліщина. — У тій жахливій Первоцвітовій колонії мені сподобалось єдине — їхня зала. От коли б нам і тут таку зробити! Чудово мати під землею таке місце, де можна зібратися всім разом, погомоніти, казок послухати і все таке. А як ти думаєш, Кучмо? Зуміємо ми зробити таку велику нору?
— Я знаю ось що, — поміркувавши, відповів Кучма. — Якщо просто так вирити під землею велику порожню залу, то в ній може обвалитися стеля. Отже, треба, щоб щось тримало дах. А що тримало дах у Первоцвітовій колонії?
— Коріння дерев.
— І в нас є коріння дерев. Але чи воно таке, як треба?
— Треба розпитати Суницю — хай розкаже все, що знає про їхню велику нору. Але чи багато він знає? Я певен, що його ще й на світі не було, коли вирито їхню залу.
— Принаймні тепер він не загине, коли в тій їхній залі обвалиться стеля. Вся та колонія — суцільний тхарн, саме заціпеніння, як сова серед білого дня. Йому ще стало кебети накивати звідти п'ятами.
Над пшеницями вже сутеніло, хоча довгі червоні промені сонця ще осявали шпиль пагорба. Запахло прохолодою, близькою ніччю. Мимо прогув хрущ. Давно вже помовкли коники в траві.
— Скоро вилетять на полювання сови, — мовив Кучма. — Рушаймо нагору!
Цієї миті з окутаного сутінню поля долинув сигнал тривоги — хтось тупнув лапою, потім тупнуло ближче, блиснув білий хвостик. Кучма й Ліщина вмить кинулися до канави. Тепер, коли вона їм знадобилася по-справжньому, з’ясувалося, що канава ще вужча, ніж їм видалося спочатку. В ній і двом було тісно, а тут на них сторчголов скотилися ще й Вероніка з Кульбабою.
— Що там таке? — спитав Ліщина. — Що ви почули?
— Щось там іде попід живоплотом! — випалив Вероніка. — Якийсь звір! І тупотить — страх!
— А ти його розгледів?
— Ні, і запаху не рознюхав. Вітер відносить запах. Але ходу я чув досить добре.
— І я почув ходу, — сказав Кульбаба. — Щось чимале, завбільшки з кроля, і рухається воно незграбно, хоч начебто й старається ховатись за живоплотом.
— Гомба?
— Ні, не гомба! — заперечив Кучма. — Що-що, а лисичий дух ми вчули б! Швидше всього — то кіт. А що як горностай? Гой, гой, у емблеєр грайр! От досада! Посидьмо нищечком, та якщо воно вчує нас — усі врозтіч!