Небезпечнi мандри
Шрифт:
— Отже, тобі все ще не подобається нова колонія? Ну, я думаю, що тут ти помиляєшся. Всі коли-небудь помиляються. Чи ти не можеш помилитися, як будь-хто інший? Козелець ошукався на вересовищі, а ти ошукуєшся тепер.
— Що це за кролі, що снують туди-сюди й носяться з морквою, наче білки з горіхами? Куди це годиться?
— Ну а я сказав би, що вони перейняли добру звичку від білок і тому стали ще кращими кролями.
— І тобі здається, що фермер скидає тут овочі тільки тому, що має добре серце? А що в нього на думці, ти знаєш?
— Просто він вивозить сюди покидьки. Кролі завжди харчувалися
П’ятий припав до голої землі й ніби ще поменшав.
— Даремно я сперечаюся з тобою, — пригнічено мовив він. — Ліщино, дорогий друже, я просто відчуваю, як щось лихе ніби обкручується навколо цього місця! Я ще не розумію, що воно таке, тому й не дивно, що не можу нічого пояснити. Знаєш, як буває, коли хочеш гризнути яблуневої кори, а вона обплутана залізною сіткою. Хоч би що воно було, я близько до нього, от тільки не можу розкусити. Може, як посиджу ще трохи на самоті, то й додумаюсь, у чому річ.
— П’ятий, а чом би тобі не зробити по-моєму? Попоїж цих овочів, а тоді залізь у нору та відіспися. Тобі зразу ж полегшає!
— Кажу тобі, я не хочу мати нічого спільного з цим місцем, — сказав П’ятий. — Я швидше вернусь на вересовище, аніж полізу в цю нору. Тут весь дах із кісток!
— Та ні — тут стелю тримає коріння дерев. Зрештою, ти ж спав під землею всю ніч.
— Я там не спав.
— Що? А де ж ти спав?
— Тут. Під тисом — добрий прихисток, сухо.
Тепер Ліщина не на жарт занепокоївся. Якщо П’ятий так нажаханий, що пробув цілу ніч під дощем надворі, незважаючи на холод і небезпеку, то його нелегко буде переконати в протилежному.
Після тривалого мовчання Ліщина сказав:
— Який сором! Краще приєднуйся ти до нас. Але я облишу тебе на час, а потім перевідаю знов — може, повеселієш. Тільки гляди, не гризи тиса!
Не діставши від П’ятого ніякої відповіді, Ліщина знову подався на луг. День був чудовий — хіба можна було такого дня повірити в якісь лихі передчуття? Пополудні майже всі кролі поховалися від спекоти й духоти під землю. Але П’ятий все так само сидів самотою під тисом.
Увечері Ліщина відшукав Кучму, й разом вони пішли на розвідку в гай. Спочатку рухалися дуже обережно, але невдовзі посміливішали. Схоже було, що до гаю не заглядали тварини, більші за польових мишей.
— Тут немає ні запахів, ні будь-чиїх слідів! — зауважив Кучма. — Первоцвіт таки не збрехав! Тут і справді не водяться елілі. Не те, що в лісі над річкою! Признаюсь тобі, Ліщино: я смертельно боявся тієї ночі, тільки не хотів того показувати.
— І я боявся не менше, — признався Ліщина. — А в цьому місці… Я згоден з тобою — тут чисто…
— А це що за дивина? — перепинив його Кучма, ставши серед ведмежини, куди виходила кроляча нора. Землю тут покривав товстий шар перетлілого листя. Але там, де стояв Кучма, ніби недавно вихор вихрів. Чи який вибух підкинув угору, порозвішував на гіллі гниле листя. А посередині земля була оголена, вся порита й подряпана, і в ній видніла глибока, вузька виямка — не більша за одну з тих морквин, що їх обидва тягали вранці. Два кролі ретельно обнюхали, обдивилися пориту землю, але нічого не втямили.
— Дивно, що немає ніяких чужих запахів! — зауважив Кучма.
— Так, пахне тільки кролями, але ж цей запах тут повсюди. І ще пахне людиною, але це теж тут повсюди. Може, людина взагалі не причетна до цього. Просто видно, що якийсь чоловік ішов лісом і кинув тут білу паличку. Не він же перерив тут землю!
— А може, це зробив хтось із тутешніх божевільних кролів? Може, вони танцюють ночами проти місяця абощо? — припустив Кучма.
— Не здивуюсь, якщо це виявиться так, — сказав Ліщина. — Це було б на них схоже. Спитаймо Первоцвіта!
— Вперше чую від тебе таку дурницю! Згадай: на багато твоїх запитань він дав тобі відповідь?
— Та не на багато.
— Спитай його, де він танцює проти місяця! Скажи: «Первоцвіте, де…»
— І ти це завважив? Ні він, ні Суниця не відповідають ні на які «де?» чи «куди?» Чи вони нас бояться? Чашечка добре спостеріг, що з них нікудишні бійці. Щось вони від нас приховують… Але нам краще миритися з цим. Не будемо їм дошкуляти, а з часом усе з’ясується, — сказав Ліщина.
— Видно, знов задощить на цілу ніч, — мовив Кучма. — Ходімо в нору! Може, ми якось та змусимо їх розбалакатись?
— Ні, краще просто чекати… Так, ходімо в нору! І заберімо П’ятого. Він мене непокоїть. Знаєш, він цілу ніч просидів на дощі!
П’ятий так само сидів під тисом. Відбулася досить бурхлива сцена, під час якої Кучма не стримався і показав деяку грубість. Кінець кінцем Ліщина з Кучмою, коли умовляння не допомогли, просто заштовхали П’ятого у велику нору.
Там уже було чимало кролів, а коли пішов дощ, зібралася вся колонія — і господарі, й гості. Всі весело базікали, а по вечері ніхто й не подумав розходитись. Приємно було в залі, надиханій, зігрітій теплом стількох тіл. Ліщина помітив, що його товариші вже подружили з місцевими кролями. Помітно було також, що місцеві обходилися з ним самим вельми шанобливо, маючи його, певне, за ватажка прибульців. Він шукав і не міг знайти Суницю, але тут до нього підійшов Первоцвіт.
— Наші кролі просять, щоб хтось розповів казку, — сказав він. — Може, для початку виступить ваш оповідач?
Ліщина порадився з друзями, і за хвилину Ожина оголосив:
— Ми попросили Ліщину розповісти, яких пригод ми зазнали, поки добулись до цієї долини.
Відповіддю було збентежене мовчання. Чути було тільки, як господарі топчуться та перешіптуються. Спантеличений Ожина обернувся до Ліщини й Кучми.
— В чім річ? — спитав він пошепки. — Сподіваюсь, у цьому нема нічого непристойного?
— Зачекай, — пошепки відповів йому Ліщина. — Хай вони самі скажуть, що їм не сподобалось. Вони тут мають свої звичаї.
Але мовчання тривало. Видно було, що чужі кролі чомусь не бажають пояснювати, в чому полягає помилка гостей.
Нарешті Ожина сказав:
— Трохи подумавши, Ліщина згадав, що у нас є чудовий оповідач — Кульбаба. Він вам розкаже казку про Ель-аграйру. Це, мабуть, підійде, — шепнув він Ліщині.
— А яку розповісти? — спитав Кульбаба.
Ліщина згадав про камінці в колодязній ямі.