Небезпечнi мандри
Шрифт:
Вони перестрибнули через струмочок, де він був вужчий, і побралися на протилежний схил.
— Нам слід поводитися так, ніби ми у себе вдома, — сказав Ліщина. — Не думаю, щоб це була якась пастка, і принаймні ми завжди можемо втекти.
Незнайомець усе так само спокійно сидів собі, лише пильно дивився на них. Вже можна було роздивитися, що він великий, викоханий і гарний. Кожушок його блищав. Але вигляд його був аж ніяк не ворожий. Навпаки, у його зовнішності прозирала якась чудна, неприродна лагідність. Двоє зупинились, дивлячись на нього
— Не думаю, що він небезпечний, — прошепотів Ожина. — Якщо хочеш, я підійду до нього перший,
— Разом підійдемо, — відповів Ліщина.
Але цієї миті незнайомець сам рушив їм назустріч. Вони з Ліщиною мовчки торкнулися носами, обнюхали один одного. Запах чужого, незвичайний, але приємний, свідчив про добрі харчі, здоров’я та лінивий спосіб життя. Своїми великими карими очима той подивився на Ожину з такою аристократичною зверхністю, що Ліщина враз побачив себе обшарпаним ватажком гурту волоцюг. Він не збирався говорити перший, але його спонукало до цього мовчання незнайомця.
— Ми прийшли з-за вересовища, — сказав він.
Кріль мовчав, але без будь-якої ворожості. Весь він був якийсь зажурений, і це збивало з пантелику.
— Ти тут живеш? — спитав Ліщина після паузи.
— Так, — зронив нарешті чужий кріль. І додав: — Ми бачили, як ви прийшли.
— Ми збираємося тут лишитись, — твердо мовив Ліщина.
Чужий кріль не виказав ніякого хвилювання. Знов помовчавши, він відповів:
— А чом би й ні? Ми так і думали, що ви тут залишитеся. От тільки вас занадто мало! Кролям безпечніше жити великим гуртом.
Ліщина був спантеличений. Очевидно, звістка про те, що вони збираються зостатись, зовсім не занепокоїла чужого. Яка ж завбільшки його колонія? Де вона? Скільки кролів, сховавшись у гайку, стежить зараз за ними? І чи не нападуть на них? З поведінки їхнього співрозмовника неможливо було хоч щось виснувати. Він видавався задуманим, ба навіть знудженим, але цілком приязним. Його лінива манера, великий зріст, пещена зовнішність, його незворушність і ситість, його байдужість до їхнього прибуття — все це було для Ліщини такою загадкою, з якою він ще не стикався досі. Якщо тут таїться якась пастка, то зовсім неясно було, де її шукати. І він вирішив, що принаймні сам буде до кінця щирий і правдивий.
— Нас досить багато, щоб захиститися, — сказав він. — Ми не хочемо ворожнечі, але якщо хтось стане нам на заваді…
Чужий чемно перепинив його:
— Не тривожся! Ми всім вам дуже раді. Якщо ви зараз вертаєтеся назад, я піду з вами. Звісно, якщо ви не заперечуєте.
І пострибав уперед. Ліщина й Ожина, перезирнувшись, наздогнали його. Чужий біг легко, неквапливо і показував менше, ніж вони, обачності, перетинаючи луг. Ліщина ще дужче здивувався. Чужий не боїться, що вони нападуть на нього гуртом — грайр на одного — і вб’ють? Навіщо йому важити життям? Що він цим виграє? Все це було незбагненне. «Може, — похмуро подумав Ліщина, — його велике тіло й блискуча шубка непіддатні для зубів та кігтів?»
Коли вони з гостем прискакали до дуба, все товариство сиділо на задніх лапах і стежило за їхнім наближенням. Ліщина зупинився, не знаючи, що й казати. Якби з ними не було незнайомця, він просто переповів би всім їхню розмову. Або якби вони з Ожиною силою пригнали чужого кроля сюди, то він міг би передати його Кучмі чи Срібному під варту. Але в такому становищі Ліщина був уперше. Гість сидів собі поруч нього, мовчки розглядаючи його товаришів і чемно вичікуючи, щоб хтось інший заговорив перший. Напруження розрядив грубуватий і, як завжди, прямий Кучма.
— Хто це такий, Ліщино? — спитав він. — І чого він прийшов?
— Не знаю, — відповів Ліщина, намагаючись бути відвертим і почуваючись дурнем. — Він прийшов сюди з власної волі.
— Тоді спитаємо його самого, — насмішкувато мовив Кучма.
Він підступив до чужого кроля ближче й так само, як перед ним Ліщина, обнюхав його. На нього теж, очевидно, справив глибоке враження той особливий запах розкоші, бо він помовчав невпевнено, а тоді уривчасто й грубо спитав:
— Хто ти? Й що тобі тут треба?
— Звати мене Первоцвіт, — відповів той. — І нічого мені не треба. Я чув, що ви прийшли здалека.
— Може, й так, — сказав Кучма. — Але ми зуміємо постояти за себе!
— Я в цьому не сумніваюсь, — мовив Первоцвіт, окидаючи забрьоханих, заляпаних грязюкою кролів таким поглядом, ніби ввічливість змушувала його утриматися від коментарів. — Зате від негоди вам нелегко буде захиститись. От-от піде дощ, а ваші вигрібанки навряд чи вже закінчені. — Він глянув на Кучму, ніби сподіваючись, що той ще щось питатиме. Вигляд у Кучми був спантеличений. Очевидно, він, як і Ліщина, не розумів, у чім річ.
У тиші, що запала, чути було тільки, як дедалі дужче шумить вітер. Угорі над ними почали розгойдуватись і скрипіти гілки дуба. Зненацька наперед виступив П’ятий.
— Ми тебе не розуміємо, — сказав він. — Краще визнати це й спробувати з’ясувати, що й до чого. Скажи: чи можна тобі довіритися? Чи багато є тут іще кролів? Ось що ми хочемо знати.
Вимогливий тон П’ятого справив на Первоцвіта не більше враження, ніж усі попередні звертання до нього. Він провів передньою лапою по тильному боці вуха й неквапно відповів:
— Мені здається, що ви марно сушите собі голови. Але якщо ви хочете відповіді на ваші запитання, то я сказав би: так, ви можете довіритися нам. Ми зовсім не хочемо проганяти вас геть. Тут у нас є колонія, і нам хотілося б, щоб у ній було більше кролів. Навіщо б нам замишляти щось лихе проти вас? Адже трави тут вистачить на всіх, хіба ж ні?
Його мова, дарма що чудна й затуманена, була така переконлива, що Ліщина відчув ніби аж сором перед ним.
— Ми пройшли стільки випробувань, — сказав він. — Тож усе нове видається нам небезпечним. Зрештою, може, ви боїтеся, що ми позабираємо у вас кролиць чи виженемо вас із ваших нір?