Некультурна
Шрифт:
І воліклася вона поволі, поволі, мов сліпа, або збита, або сама стариня, і доволіклася до своєї хати.
Пришкутильгавши до воріт, заздріла у вікні світло. Він був дома. Приступила до вікон, заглянула, видить: на її постелі розкинулася Текля, її сестра, розпатлана, погана - спить; а він сидить коло печі, щось зашиває... Нею аж стрясло щось... ноги почали теліпатися... а з самого серця її підійшло щось аж до голови, щось страшне. Їй захотілося підпалити хату або заподіяти щось, щоби і його, і її стратило, але відтак відійшло, якби чиєюсь рукою зняло. Не чула більше ні жалю, ні болю.
В голові шуміло... поганий той шум лісний закрався їй в голову, і якесь дзвонення пробивалося крізь нього.
І поволіклася до шопи, що притикала до хати, заслонена густою вишнею; кинула сердак, киптарик з себе, повалилася на то, перехрестилася і уснула... Коли пробудилася зранку і встала, було в хаті порожньо. Ні її, ні його не було. І спала вона ще цілу днину і цілу ніч, а коли на другий ранок встала, була здорова і погідна, як тогди, коли вибиралася в дорогу на смерть.
– А як він прийшов, Параско?
– питала пані.
Як він прийшов,- розказувала,- то вона саме тогди давала курям їсти. Кинув на неї очима і сплюнув.
– А що,- каже,- була в «moara dracului»? Коли будуть молоти?
– Змололи би тебе гріхи твої!
– каже вона йому, і більше нічо. І не говорила вона до нього п'ять день; не казала йому забиратися і не казала лишатися. Їсти не варила, світла, коли приходив увечір, не світила, а коли в неділю казав, що не має чистого шмаття, вона лише казала: «Мене нема!»
– А Текля?
А Текля як прийшла, то її дюгнуло, як сто язиків гадячих. Вона зірвалася та й за барду.
– Підеш з моєї хати, суко?
– закричала.
– Ігі на тебе! Ти здуріла?
– каже вона та й витріщила свої пульки на ню.
– Підеш! Підеш!
– кричить вона все своє.- Зараз буде смерть твоя і моя!
– І вже їй щось руку здіймає всадити їй барду в голову. Але дав бог, що вона пішла, і гріх відвернувся від неї. Кинула вона барду під піч на дрова та й утерла піт з чола... ей боже!
П'ятого дня іде вона в місто.
Він здогонює її.
– Дай два банки!
– каже їй.
– Не дам.
– Але!
– каже та й ще сміється з неї.
Вона нічо.
– Не даш, мой?
– Не дам.
Він сплюнув і засунув капелюх назад.
– Не даш?
– Не дам!
Тогди він їй в лице - трас! на, маєш! Світ закрутився з нею, потемнів, потемнів - іскри поперед очі перелетіли, упала!
Тогди пірвав він її за ногу, закинув на плечі, як бесаги, і поніс додому. Тут гепнув нею на призьбу - гинь!
Як пробудилася вона і хотіла встати, видить: встати не може. Нога спухла, болить - хто не знає того болю, нехай не зазнає. І прокляла вона його другий раз. І в добру годину прокляла його; сам бог чи нечистий всадили їй той проклін в губи, бо він достиг його...
За тиждень вернув.
Звідки? Не знає. Не питає. Вже вона для нього серця не має і жде лише, щоби проклін достиг його.
– Добрий вечір...
– Добрий вечір.
І більше нічо. Ходить по хаті - ні, вже шкутильгає з палицею, шукає собі подійки, а до нього якби води в рот набрала.
– Параско,
– питає він, а самий кидається зморений на постіль.
– Їж, що-сь наварив собі!
– каже вона йому.
І лежить він, лежить... а відтак як зачне плакати! Гудів, як пострілений вовк. А вона нічо: плач,- гадає собі,- доки не загасиш пекла під собою: вже я для тебе серця не маю!
Цілу ніч переплакав він. І на другу днину плакав. Ходив, збирав своє шмаття, наколов їй дров - а все плаче. Скінчилася днина. Ввечір каже:
– Параско, я йду до Дорної-Ватри на роботу до трачки; бувай здорова!
– Ідіть здорові,- вона йому.- Най вам бог помагає!
І пішов.
Як пішов, так не вернув і до сьогоднішньої днини.
– Що ж з ним сталося, Параско?
– Та що!
– відповіла.- Не пішов до Дорної! Обікрав тут одного жида, таки того, де заходили з Теклею пити, та й утік до Молдави. Утікаючи, зломив руку і протратив усі гроші. «Так тобі бог дав,- сказала я, коли се почула,- дав бог за мене. Ти мені ногу зломив, а бог тобі руку!» Стара Малина, його мама, плакала та й казала, що він каліка навіки і ходить по жебрах! Ну, але так хотів.
– Ой Параско, ви й не знали, кого мали в себе!
– каже пані.- Ще був би вас коли вбив!
Вона похитала головою та й усміхнулася.
– Та що був би в мене взяв? Я бідна, а моє тіло не був би обміняв на гроші. Заким би мене був вбив, я була би його удушила. Не боюся!
– сказала.
– Не боїтеся! А все ж таки - от, і здурив вас, і ногу вам збавив.
– Ну,- каже вона, здвигаючи плечима,- се, може, і судільниці так усудили. З-за мене покарав його бог. Через одно є друге.
– А з Теклею як? Не помирилися?
Вона сплюнула і почала знов люльку набивати.
– Та що мала я з нею робити? Присунулася знов до мене, заговорила, а я і приймила знов у хату. Сестра, хоч як, чи лиха, чи добра, а все сестра. Живу з нею про людське око, аби не говорили, але серця для неї більше не маю. За тиждень в тоту саму днину, що я її мала вби ти, взяла вона темну дитину - три роки дівчинка - до себе за свою. Видко, гризло її сумління за мене або, може, дав їй бог сон взяти сироту до себе. Та й добре зробила вона, що послухала божої волі, може, прийде їй за те яка парть [15] на тамтім світі. А воно сліпеньке таке, сміється до неї, бідне таке, що... ей боже! все ніби пряде з нею враз...
15
– Парть - доля.
– А відтак ви вже від тої пори самі живете, Параско?
– Та ніби сама,- сказала.- Одного разу прийняла я була ще одного майстра до себе, також волоха. Ні молодий ні старий - вдівець; прийняла його в хату, гадаю; буде добрий, буде і йому добре; а заграє лихом, найдуться двері в хаті!
– Як ви можете ні з сього ні з того приймати до себе чужого чоловіка в хату?
– спитала пані з переляком.- І не страшно вам? Сама-одніська жінка, як ви, а й не моцна вже така...
Її очі запалали, і веселий усміх пробіг її лицем.