Некультурна
Шрифт:
– Заздрість тобі?
– кажу йому та й розсміюся, а всі за мною. Мабуть, тріс зі злості, нім заїхав додому.
І добре було мені тут в Гаврісана.
Роботу собі свою роблю, весело мені, весело... ей боже!
– В тобі жура не любиться,- каже мені Гаврісан.
– А я в неї і не наймуся,- кажу йому.- Не вмію в тугу грати... І не навчилася до сьогоднішньої днини - вірите чи ні?..
Хто би не вірив!
З її оживлених темних очей б'є безжурність, з кождого руху, з інтонації голосу сила непригнетеного життя, гумору,
– Сама з себе веселію. Нічо не дошкулює мені... моцна-м, гори розсаджувала би, а тепер... Але й тепер я не дамся! Хоч мої руки тепер не ті, що були, але й тепер, якби хто прийшов... ну, най би прийшов!
– Вона підняла бистрим рухом стиснений дрібний кулак і погрозила ним.
– Овва, Параско! Хтось би вашого кулака дуже боявся!
– закинула пані.
– Боявся не боявся, але я не боялася б! Мій кулак знали добре всі замолоду, та й і в Гаврісана. Ніхто не міг його в мене отворити; і по два люда пробують і не можуть. Жоден парубок, жоден чоловік: я все за перстінь закладалася.
Один молодий чабан, волох, файний, моцний гаргат, [9] напосівся був отворити в мене кулак - за перстінь. Дурів,- додала зниженим голосом, усміхаючися свавільно, та й сплюнула.- «Отвориш ти його в мене тогди, як курка запіє»,- кажу йому; а він лиш сказав: «Гай-гай!» - і більше нічо.
Трапилося відтак, що я носила сіль до стини. Мабуть, знаєте, що то «стина»? Чабанія, де люди літують з вівцями, де їх доять і вурду і бринзу роблять. Збита з дощок колиба на якій-небудь горі на пасовиську. Збігаю я вже з гори - сама-одна, навкруги ліси, трави аж давлять... збігаю та співаю собі голосно... Нараз чую: надлітає луна голосна... і тягне «у-х!!».
9
– Гаргат - парубок. (Прим. О. Кобилянської).
Дивлюся на противну гору, де під лісом безмежна левада, на ній біліється товар, пасеться,- а з-поміж нього збігає, ніби куля, молодий чабанисько... Довге чорне волосся теліпається йому коло шиї по плечах...
Пізнав мене. Ревнув, вибачте за слово, не до вас мовлячи, як бугай,- ну, здурів...
Я помахала на нього кулаком та й в ноги.
«Біжи,- гадаю собі,- здогониш ти мене, як поскакаєш головою за мною». А він таки збіг! Я спряталася за смереки, пукаю зо сміху!
Він станув та й роздивлюється, як той вовк голодний.
– Ігі!
– крикну я нараз та й виходжу з-за деревини.- Сліпаку - я тут!
– Він кинувся до мене - істинний вовк.
– Тепер ти отвориш кулак,- каже він і дивиться, як нечи- стий. Іскри сипляться йому з очей, в тварі сам міниться.
– Не отворю,- кажу.
– Отвориш!
– Не отворю!
– Будем видіти!
– Будем...
Він кинувся, як бішений, на мене і відразу роздер на грудях
Тогди я... не дай, боже!... «Мой, мой, мой!» - зойкнула лише і стала боротися. Боролася на смерть!!
Що він моцний, розбішений, змагається звалити, а що я не даюся!..
– Запієш ти, запієш!
– стогне і хапає за гортанку, щоб кинути до землі.
– Запієш ти!
– я йому, і як затну зубами в його руку, аж заскавулів!
Заскавулів, а я зірвалася на ноги та й на нього!
Він до мене... аж страшний; відай, вбити хотів, але я не ждала і в лице йому геп! і вже не боюся більше.
– Видиш кулак? Видиш?
– реву.- А зуби видиш? Як котюга, пірву тебе, заїм, розшарпаю, мой, мой, мой!
А сама так і підійшла близько і дивлюся на нього, а з лютості - гину!..
Він стояв блідий як смерть, без капелюха, що злетів йому з голови, і мовчав.
– Розбійнику,- кажу йому і махаю обома кулаками,- ти гадаєш, я з такого роду? Ігі на тебе!
– сплюнула і пішла.
Тогди він підняв капелюх з землі і вернув назад на гору. Я вже далеко була, далеко вже на хребті другої гори, як він заграв в трембіту. Сумно грав він тогди. А відтак пізніше розказував Гаврісанові, що плакав...
Такі були в мене оці кулаки.
– І ви не боялися, Параско?
Вона глянула на питаючу ще розпаленими очима.
– Чого?
– питала.- Нехай оце боїться!
– кликнула і вхопила бурливим рухом мале песятко, що спало скулене недалеко неї, і притиснула його пристрасно до себе.- Оце, коли я стеремкочу на нього, як мені забагато дзявкотить; а не я!
– І розсміялася вже м'яким сміхом.- Хто би був дурний боятися!..
– У Гаврісана була я до товару.
В мене коні та воли, а хатня робота мені байка.
Недовго по тім, як я боролася з чабаном, післав пан Куба звідси, з міста, по мене. Нехай прийду до нього сюди додому служити, наказував.
Я не хотіла.
– Я не наймичка до міста,- кажу,- а зарібниця. Піду, звідки-м прийшла. Дороги мені не страшно.
– Нехай прийде,- каже,- Параска сюди! Тут в мене є вдовець з її краю, наймит-газда Юрій, що її засватає, і будуть разом в мене служити!
– Най сватає, кого хоче!
– кажу.- Не піду.
І не пішла-м.
Він знов прислав.
– Ні,- кажу,- не піду. Або я що, аби ішла до нього? Світа не маю?
І з тим вже супокій. Вже ані не посилають, ані не питають. А мені добре. Дні злітають мені, як птахи. Жури не знаю. Вже що, а щастя дав мені бог! Смуток відвернули судільниці від мене і, як кажуть, кого полюбили, душу золотом позолотили - щаслива!
– Сама з себе!
– докінчила пані мов до себе.
– Або я знаю? Щаслива!
– Параско, коли ти заплачеш?
– питає не раз Гаврісан і лиш киває головою.