Некультурна
Шрифт:
– Тепер вже вона в мене нидіє,- розповідала раз о ній,- але як я була молодша!.. Бувало, підійму корець кукурудзів і дзвенькну на коня, що йому аж хребет зігнеться! Або назбираю в лісі дров, навалю на себе, що мені з-під них лиш ноги видко, і не йду, а біжу додому. Тут гепну ними до землі, що хата задуднить; маю на чотири неділі чим палити! Люди дивуються, а я сміюся. Вірите чи ні? Або які стоги складала... гей, гей!
– І любується сама, а її незвичайно живі, мудрі очі запалюються, мов з внутрішнього огню, і ціле її обличчя молодіє.- Ну, але тепер я вже ослабаю, вже скінчилося!
Сього
– У кого складали ви стоги?
– питав циган.
– У кого наймалася? У покійного пана Куби, у тата теперішнього молодого пана, що має он ту гору за рікою, - не знаєте його?
– Знаємо. Волох! Се той, що купував людям пиво, коли хотів, аби його вибрали на бурмістра, і говорив людям, що він їх брат.
– Брат?
– спитала, прижмурюючи очі.- А чому тепер не брат, коли вибрали другого? Ой, поганий він; не такий, як його батько; вдався в маму, ба таки і каже, що волох. Вона з Молдави, тато його говорив до нас по-руськи. Ей, добре було ще тогди, як жив його тато і мав ще маєток! У нього складала я стоги в горах!
А по хвилі живої задуми говорила дальше:
– Бувало коло других стогів по два люда, а я коло свого сама. Вірите чи ні? Сама складаю, сама утовчую його і виробляю широкі та пишні такі, як хати. Пан Куба лиш зайде збоку, стане та й дивиться. З годину дивиться. Як видить, що я вже дуже зморюся, тогди приступить і подасть тютюн: «Закури собі, Параско, ти в мене найліпша робітниця!»
– А ви, Параско?
– Я сідаю під стіг, сміюся і курю!
– Ей, Параско, Параско...
Вона дивиться хвильку на цигана і грозить йому головою та очима.
– Ей, бадіко, бадіко! Не з такого я роду!
– і сплюнувши, встає і йде з своїм тягарем до своєї хати...
Її хата - звичайна хата селянська з призьбою, коло вікон оббілена. Коло хати город, а в городі всячина. Овочеві дерева, огородовина, соняшники, цвіти, васильок, а жовтих гвоздиків цілі дві грядки. Сильний їх запах аж морочить. Вона сама. В неї ніколи дітей не було, вона любується кождою квіткою зокрема.
– Я люблю, щоби так всього було, се весело так!
– говорить, коли хто подивляє її город. А хоч і в нім нічого особлившого нема, їй він немов рай. В неділю по обіді лягає під грушку. Коло неї пес, кіт, двоє-троє курят, і так лежить і курить або спить. Товариства не шукає; говорити ні з сим ні з тим не любить; до сусідів лиш дуже рідко заходить, а коли зайде, то обглянеться вперед добре, заким де усяде або що в рот візьме.
– Параска дуже джінгаш [3]– говорять, мов уражено, сусіди-волохи.- Роздивляється, мов пані, як прийде в хату; най ліпше в себе розглянеться, там скорше найде щось погане, як в нас!
3
– Делікатна, вразлива. (Прим. О. Кобилянської).
Але їй те байдуже. Вона бридиться чогось, хоч, наприклад, в волоських хатах дуже чисто, і не таїть того.
Збираються
– Забула курята загнати на подвір'я,- вимовляється- ще пропаде яке.- І спішить додому.
– От коли б у вас яка дитинка,- скаже до неї сусідка,- то вам би веселіше було.
– Може би, і було веселіше!
– відказує вона.- Але якби мало бути яке погане... ей боже! Ні, поганих або нечистих і на очі не хочу видіти!
– Але так вам сумно...
– Мені не сумно.
І вона говорить правду. Їй ніколи не смутно. Навіть взимі, коли сама по тижневі сидить і людини не бачить,- їй не смутно. Сидить, пряде, курить, говорить до кота, до собачки, до своїх пещених курей, сміється до них, ворожить в карти, в кукурудзи, і їй не смутно. Вечорами, як сніг б'є до дрібних вікон її хатини, вітер гомонить беззвучним голосом своїм, вона сидить, скулившися коло печі з люлькою в роті, і слухає чогось. Сильний шум валить воздухом. Валить з Рунга і Магури, як хмари птахів, а вітер розносить його. Рунг і Магура погнівалися... їй не страшно. Запукає хто до дверей, вона й не ворухнеться з місця.
– Хто там?
– питає рівним, сміливим голосом і не отворить, доки не дізнається докладно, хто і чого прийшов. Їй лиш ліньки вставати з вигідного теплого місця,- але щоб лякалася чого, то ні.
Думка - то в неї - сон.
Все, що видумає, толкує собі:
– Се дав бог мені такий сон...
В неї є і сестра. Старша від неї, Текля, гарна, як вона, так само бездітна вдовиця, як вона, але вона її не любить. Вони і не мешкають разом. Від часу, як Текля старалася відбити від неї Малининого сина, вона стратила для неї серце.
Впрочім, вона...
Зажартує до неї хто-небудь з чоловіків або з парубків, вона вже зараз береться до його ременя і шукає за мошонкою, за тютюном... безлична!
Кілька разів давав їй пан Куба тютюн - гей-гей! де би вона була зайшла, якби була хотіла!.. Але в неї було лице...
В її хаті непорядок і убожество.
Довга дубова лавиця, з почорнілих дошок збите ліжко, такий самий стіл, груба неповоротка скриня, на жердці недбало завішені речі - і то майже все. Зате стіни майже повні. Барвні малюнки, яскраві папери, стяжки, дерев'яні хрестики, горнятка, засохлі цвіти, а в вікні понсові цвітучі цвіти, що тиснуться надармо до замарганого скла по дрібку сонця.
Між всім тим і завсігди оживлена вона. Сидить і або пряде, а як ні, то вирізує з дерев що-небудь. Хрести, ложки, мисочки або що-небудь інше дрібне, що їй на думку прийде.
– Хто вас вивчив таке робити?
– питали її раз.
– Хто!
– каже здивована.- Сама з себе! Так сидіти - не вдам. Як візьму дерево в руки, воно вже і саме виправиться.
Одного разу схоронилася в неї одна пані від дощу. Побачивши, що вона пряде гарно, і дізнавшися, що вона перебирає і для других прясти, приносила їй вже відтак роботу і заплату сама додому. Від часу до часу дарувала їй тютюну, завваживши, що се приводило її в дуже балакливий настрій. Гуцулка прив'язалася до неї, мов дитина, а коли її одного разу не було довший час дома і вона побачила її відтак несподівано на дорозі, з превеликої утіхи поцілувала її, на велике зчудування пані, в самі уста!