Несподівана вакансія
Шрифт:
… Їй з Говардом не був потрібен секс: роками вони спали на окремих ліжках, розуміючи одне одного з півслова…
«… регулярно дегустує жирну Говардову ковбаску…»
(Прямо тут, у цій кімнаті, мовби знову ожила її мати і знову хихоче й насміхається з неї… розбризкане вино з її келиха… Шерлі не терпіла брудних смішків. Її завжди пересмикувало від непристойностей і насмішок.)
Шерлі зірвалася з місця, перечепившись об ніжки крісла, й побігла до спальні. Говард ще спав, лежачи на спині, і час до часу розкотисто буркотів і підхрюкував.
— Говарде, — покликала Шерлі. — Говарде.
Минула ціла хвилина, доки вона зуміла його розбудити. Спросоння він нічого не розумів, але Шерлі, схилившись над ним, і досі бачила в ньому лицаря-охоронця, який може її врятувати.
— Говарде, «Привид Баррі Фербразера» прислав ще одне повідомлення.
Роздратований, що його так різко розбудили, Говард хрипко застогнав у подушку.
— Про тебе, — додала Шерлі.
Вони з Говардом дуже зрідка говорили прямо й відверто. Їй це завжди подобалось. Але сьогодні був не той випадок.
— Про тебе, — повторила вона, — … і про Морін. Він каже, що у вас… любовна інтрижка.
Він провів своїм ручиськом по обличчю і протер очі. Вона розуміла, що цього разу він тер їх значно довше, ніж було потрібно.
— Що? — озвався він, не прибираючи руки з обличчя.
— У вас із Морін роман.
— Звідки він це взяв?
Без заперечення, без обурення, без сарказму. Просто обережне розпитування про джерело інформації.
Відтоді Шерлі буде згадувати цю мить, як мить смерті: життя фактично скінчилося.
VII
— Замовкни, Роббі! Замовкни, блін!
Кристал донесла Роббі до автобусної зупинки за декілька вулиць від їхнього дому, щоб ні Оббо, ні Террі не змогли їх знайти. Вона точно не знала, чи вистачить їй грошей на проїзд, але рішуче налаштувалася доїхати до Пеґфорда. Баба Кет померла, містер Фербразер помер, але залишався Жирко, і вона мусила зачати з ним дитину.
— Шо він робив з тобою там у кімнаті? — допитувалася Кристал, але Роббі не переставав вередувати і нічого їй не відповідав.
Мобілка Террі майже розрядилась. Кристал набрала номер Жирка, але їй відповіла голосова пошта.
У Соборному провулку Жирко жадібно доїдав грінку, прислухаючись до розмови (як завжди, доволі дивної) батьків у кабінеті в протилежному кінці коридору. Це трохи відволікало його від власних думок. Завібрувала в кишені мобілка, але він не хотів відповідати. Не мав бажання ні з ким говорити. Це точно не Ендрю. А надто після минулої ночі.
— Коліне, ти ж знаєш, що треба зробити, — стомлено казала мати. — Будь ласка, Коліне…
— Ми з ними вечеряли в суботу ввечері. А на другий день він помер. Я тоді готував вечерю. А що, як…
— Коліне, ти нічого не підсип'aв у їжу… заради Бога, тепер ти й мене у це втягнув… Коліне, я не можу озвучувати таких думок. Це просто твій синдром нав’язливих станів.
— Але ж я міг, Тессо, я раптом подумав: а що, як я й справді щось підсипав…
— Тоді чому ж ми всі живі — і ти, і я, і Мері? Йому робили розтин тіла, Коліне!
— Ніхто не посвячував нас у деталі. Мері нам нічого не сказала. Мабуть, тому вона й не хоче зі мною розмовляти. Вона підозрює.
— Коліне, заради Бога…
Тесса перейшла на шепіт, занадто тихий, щоб розчути її слова. Мобілка Жирка знову завібрувала. Він витяг її з кишені. Дзвонила Кристал. Він відповів.
— Здоров! — привіталася Кристал, перекрикуючи якийсь дитячий плач. — Хоч’ зустрітися?
— Та не знаю, — позіхнув Жирко. Він власне збирався лягти поспати.
— Я їду в Пеґфорд на автобусі. Можемо потусуватись.
Минулої ночі він притискав Ґаю Баден до огорожі біля парафіяльної зали, а вона вирвалась і почала блювати. А потім знову стала його шпетити; він залишив її й пішов додому.
— Я ще не знаю, — сказав Жирко. Він був такий виснажений, такий нещасний.
— Ну, давай, — наполягала Кристал.
З кабінету долинув голос Коліна.
— Це ти так кажеш, а якщо це викриють? Що, як я…
— Коліне, нам не варто це обговорювати…. Не можна сприймати це все так серйозно.
— Як ти можеш таке казати? Як я можу не сприймати це серйозно? А якщо на моїй совісті…
— Ну добре, — погодився Жирко. — За хвилин двадцять, біля пабу на Майдані.
VIII
Саманта мусила нарешті вийти з гостьової спальні, бо їй приспічило в туалет. Вона пила холодну воду з-під крана у ванній, доки її не знудило. Саманта дістала з шафки дві таблетки парацетамолу, проковтнула їх, а тоді прийняла душ.
Одягалася, не дивлячись у дзеркало. Увесь цей час вона постійно прислухалася, чи не почує десь Майлзові кроки, але в будинку стояла тиша.
«Може, — подумала вона, — він повіз кудись Лексі, подалі від її п’яної, розпусної матері-педофілки…»
(— Він навчався в одному класі з Лексі! — обурено випалив Майлз, коли вони опинилися віч-на-віч у спальні.
Вона зачекала, щоб він відійшов від дверей, а тоді кинулася в гостьову кімнату.)
Нудота й відчуття сорому накочувалися на неї хвилями. Вона хотіла забутися, викреслити все з пам’яті, але й досі бачила перед собою обличчя того хлопця, до якого вона припала… пам’ятала вигини його тіла, притиснутого до її грудей, такого худорлявого, такого юного…
Якби це був Вікрам Джаванда, їй було б хоч не так соромно… Вона потребувала кави. Не сидіти ж до кінця життя у ванній. Та перед тим, як відчиняти двері, Саманта побачила себе в дзеркалі і втратила останні крихти сміливості. Набрякле обличчя, мішки під очима, різкі зморшки, які через стрес і зневоднення стали ще глибшими.