Несподівана вакансія
Шрифт:
Чарльз Арнольд-Бейкер
«Управління місцевими радами»
Сьоме видання
Сонячного квітневого ранку, майже три тижні по тому, як сонний Пеґфорд розбудило виття сирен, Шерлі Моллісон стояла самотньо у спальні і позирала на власне відображення в дзеркальній шафі. Вона ретельно поправляла одяг перед тим, як їхати в південно-західну лікарню, куди їздила тепер щодня. Сьогодні її ремінець затягнувся на одну дірочку тісніше, ніж два тижні тому, її сиве волосся вже потребувало стрижки, а з того, як вона кривилася, мружачись від яскравого сонця, можна було вгадати її настрій.
Шерлі вже цілий рік розносила по палатах різні документи і квіти, штовхала бібліотечні візочки, але ніколи навіть не могла уявити, що вона може стати однією з тих бідолашних, прибитих горем жінок, які просиджують біля лікарняних ліжок, бо життя пішло під укіс і їхні чоловіки знесиліли. Процес Говардового одужання виявився далеко не таким швидким, як сім років тому. Він нерухомо лежав, під’єднаний до пискотливих апаратів, замкнений у собі, ослаблений, із обличчям дивного кольору, став абсолютно залежним, а тому дратівливим. Іноді Шерлі мусила вдавати, що їй треба в туалет, аби тільки уникнути його тяжкого погляду.
Коли разом із нею до лікарні приходив Майлз, Шерлі давала йому нагоду виговоритись, і він монотонно переповідав Говардові пеґфордські новини. Вона почувалася набагато краще — водночас ніби й помітнішою, а ніби й затіненою і захищеною, коли високий Майлз крокував разом з нею прохолодними лікарняними коридорами. Він заводив милі розмови з медсестрами, подавав Шерлі руку, коли вони сідали в машину чи виходили з неї, і повертав їй відчуття власної унікальності, відчуття жінки, достойної опіки і захисту. Але Майлз не міг приходити щодня і посилав їй на поміч Саманту, що неабияк дратувало Шерлі, попри те, що Саманта стала однією з небагатьох, чия поява викликала посмішку на змертвілому фіолетовому обличчі Говарда.
До всього їй здавалось, що ніхто не розуміє, яка жахлива тиша стояла у неї вдома. Коли лікарі сказали родині, що процес одужання затягнеться на кілька місяців, Шерлі сподівалася, що Майлз запропонує їй переїхати в гостьову кімнату їхнього просторого будинку в Соборному провулку чи принаймні сам деколи ночуватиме в неї. Але ж ні: її залишили на самоті, напризволяще, якщо не враховувати ті три нестерпних дні, коли вона мусила приймати в себе Пат і Меллі.
« Я на таке ніколи б не пішла, — переконувала вона себе тихими безсонними ночами. — Я й наміру такого не мала. Просто була у відчаї. А так я ніколи б цього не зробила».
«ЕпіПен» Ендрю вона поховала, як маленький трупик, у пухку землю під пташиною годівничкою в саду. Але їй страшенно муляло, що вона знає — шприц там. Шерлі планувала викопати його вночі за день до вивозу сміття і підкинути в сусідський контейнер.
Говард ніколи не згадував про шприц. Він не питав, чому вона втекла, коли побачила його.
Шерлі часто відводила душу, відкрито проклинаючи тих, хто, на її думку, був винний у біді, що спіткала її родину. Найбільше, звісно, діставалося Парміндер Джаванді за її бездушну відмову рятувати Говарда. Наступними в її чорному списку йшли двоє підлітків, чия розпусна безвідповідальність призвела до того, що швидка прибула до Говарда з великим запізненням.
Аргумент був, мабуть, не надто переконливий, але давав приємну можливість зайвий раз спаплюжити Стюарта Вола і Кристал Відон, а в своєму колі Шерлі знаходила чимало вдячних слухачів, тим паче, що «Привидом Баррі Фербразера», як з’ясувалося, був не хто інший, як Стюарт Вол. Він сам зізнався в цьому батькам, і вони особисто обдзвонили всіх жертв цього дикого знущання і вибачалися перед ними. Новина про встановлення особи Привида миттєво поширилася містечком, і цей факт, разом з причетністю Стюарта до смерті трирічної дитини, перетворив знеславлення Стюарта на почесний і приємний обов’язок.
Шерлі висловлювалась найрізкіше за всіх. Своїми несамовитими прокльонами вона мовби здійснювала маленькі акти екзорцизму, виганяючи з себе те відчуття спорідненості і благоговіння перед Привидом і зрікаючись того жахливого останнього повідомлення, яке начебто ніхто більше й не бачив. Сім’я Волів не дзвонила й не вибачалася перед Шерлі, але на той випадок, якби Стюарт проговорився батькам чи хтось інший почав би щось патякати, вона припасла останній, нищівний удар по Стюартовій репутації.
«Звісно, ми знали про це, — могла б тоді сказати вона крижаним гордовитим тоном, — і я впевнена, що саме це потрясіння від прочитаного і довело Говарда до інфаркту».
Шерлі не раз проговорювала цю фразу в себе на кухні, шукаючи відповідні інтонації.
А ось питання, чи справді Стюарт Вол знав щось таке про її чоловіка й Морін, було не таке актуальне, бо Говард уже явно неспроможний зрадити свою Шерлі — ні зараз, ні, мабуть, уже ніколи, та й ніяких чуток ніхто, схоже, так і не розпускав. І якщо мовчанка, яку вона пропонувала Говардові, невідворотно залишаючись із ним віч-на-віч, мала присмак взаємної образи, то перспектива його тривалої недієздатності і відсутності вдома сприймалася Шерлі набагато спокійніше, ніж якихось три тижні тому.
Пролунав дзвоник, і Шерлі побігла відчиняти. До них шкутильгала Морін на необачно високих підборах і в кричущій аквамариновій сукні.
— Це ти, дорогенька, заходь, — привіталася Шерлі. — Зараз, я тільки візьму сумочку.
Вже краще їхати до лікарні з Морін, аніж самій. Морін було наплювати на Говардове мовчання. Її квакливий голосок не змовкав ні на мить, і Шерлі могла спокійнісінько собі сидіти, єхидно щиритися і відпочивати. А оскільки Шерлі тимчасово взяла під контроль Говардову частку бізнесу, у неї з’явилося чимало способів випоміщувати свої гнітючі підозри дрібними ляпасами в бік Морін, критикуючи будь-які її рішення.
— Ти знаєш, що тут недалечко відбувається? — спитала Морін. — У церкві Архангела Михаїла? Похорон малих Бідонів.
— У церкві Архангела Михаїла? — нажахано перепитала Шерлі.
— Кажуть, що люди давали пожертви, — відповіла Морін, яка мало не лускала від кількості пліток, що їх пропустила Шерлі, безконечно їздячи до лікарні. — Хто збирав — краще не питай. Зрештою, я не думаю, що родина хотіла б поховати їх просто біля річки, правда?
(Замурзане й запущене хлоп’я, про існування якого мало хто знав, якого любили тільки мати й сестра, зазнало, втопившись, такої метаморфози у колективній свідомості пеґфордців, що всі про нього говорили тепер не інакше, як про «дитя вод», херувима, чистого й ніжного ангелика, якого всі оточили б любов’ю й ласкою, якби змогли врятувати.