Несподівана вакансія
Шрифт:
Рут мало не задихнулася. Вона не могла повірити, що він так спокійно, таким рівним голосом переповідає деталі цього брутального пограбування. Тепер було зрозуміло, чому він прийшов додому в такому настрої, тепер усе було зрозуміло.
— Тому дуже важливо, щоб ніхто навіть не згадував про цей комп’ютер, — додав Саймон.
Він обвів їх усіх своїм нестямним поглядом, наголошуючи на небезпеці, що нависла над ними.
— Ми зрозуміли, — видихнула Рут.
Її уява миттю намалювала картини з поліцією під дверима, перевіркою комп’ютера, арештом Саймона, якого помилково
— Ви чули тата? — ледь чутно звернулася вона до синів. — Нікому не кажіть про наш новий комп’ютер.
— Усе буде добре, — сказав Саймон. — Усе буде нормально. Якщо тільки ніхто не бовкне зайвого.
Він знову зосередився на запіканці. Рут дивилася то на Саймона, то на синів. Пол мовчки й налякано длубав їжу виделкою, совгаючи її по тарілці.
Але Ендрю не повірив жоднісінькому батьковому слову.
« Брехливий довбаний мудак. Ти просто ловиш кайф, лякаючи її».
Скінчивши їсти, Саймон встав і сказав:
— Ну, а тепер глянемо, чи хоч працює ця клята штучка. Ти, — показав він пальцем на Пола, — підеш витягнеш його з коробки й поставиш обережно… обережно… на підставку. А ти, — показав він на Ендрю, — ти ж вивчаєш комп’ютери, так? То скажеш мені, що з ним робити.
Саймон перший пішов до вітальні. Ендрю знав, що він намагався підловити їх на помилках, хотів познущатися з їхньої незграбності. Маленький і полохливий Пол міг не втримати в руках комп’ютера, а сам Ендрю, звісно, міг би щось наплутати. З кухні за їхніми спинами долинав брязкіт тарелів, що їх прибирала зі столу Рут. Принаймні тепер вона опинилася поза лінією вогню.
Ендрю кинувся, щоб допомогти Полу піднести важкий системний блок.
— Він сам це зробить, не велике цабе! — гаркнув Саймон.
Якимось чудом Полу таки вдалося поставити тремтячими руками комп’ютер на підставку, після чого він так і завмер на місці, перегородивши Саймонові дорогу.
— Ану, пішов геть, йолопе дурний, — закричав Саймон.
Пол прожогом побіг до дивана й заховався за ним. Саймон схопив мережевий дріт і зиркнув на Ендрю.
— Куди це пхати?
« Запхай собі в сраку, паскудо».
— Дай мені, і я…
— Я питаю, курва, куди я маю це запхати! — заревів Саймон. — Ти вивчаєш комп’ютери, ось і кажи, куди це йде!
Ендрю нахилився над задньою платою комп’ютера. Спочатку дав Саймонові помилкову інструкцію, але потім випадково знайшов потрібний отвір.
Коли Рут зайшла до вітальні, вони вже майже все закінчили. Зиркнувши на неї, Ендрю відразу здогадався, що вона воліла б, аби ця штука не запрацювала, щоб Саймон кудись її викинув і махнув рукою на викинуті вісімдесят фунтів.
Саймон всівся перед монітором. Після кількох марних спроб він виявив, що бездротовій мишці бракувало батарейок. Пол метнувся по них на кухню. Коли він, повернувшись назад, простяг батькові батарейки, Саймон так рвучко їх хапнув, ніби Пол збирався з ними втікати.
Висолопивши язика й по-ідіотськи випнувши підборіддя, Саймон почав вовтузитися з батарейками, люто й безуспішно намагаючись вставити їх на місце. Його обличчя завжди набирало цього оскаженіло-брутального виразу, мовби попереджуючи, що він ось-ось готовий зірватися з прив’язі, після чого буде вже не в змозі відповідати за свої дії. Ендрю уявив, як він іде звідси, позбавляючи батька такої необхідної йому під час нападів люті аудиторії. Майже фізично відчув удар мишкою по потилиці, коли він уявно відвернувся й пішов геть.
— Та лізь же ти… йохарний бабай… ЛІЗЬ!
Саймон почав гарчати низьким тваринним голосом, що так пасував його перекошеному від злості обличчю.
— О-о-о… г-р-р-о-о… ПАСКУДНА СРАНЬ! Ану, бляха, ти це зроби! Ти! Ти маєш, курва, пальці, як у довбаної дівки!
Саймон мало не втиснув Полові в груди мишку й батарейки. Пол почав тремтячими пальцями вставляти в мишку маленькі металеві трубочки. Врешті заклацнув пластикову накривку і простяг батькові мишку.
— Дякую, Полінко.
Саймон знову випнув підборіддя і став подібний на неандертальця. Він за звичкою поводився так, ніби все довкола, навіть неживі предмети, змовилися дратувати його. Він знову поклав мишку на килимок.
« Запрацюй».
На екрані з’явилася маленька біла стрілочка, що жваво зарухалася, виконуючи Саймонові команди.
Напруження спало, й усі полегшено зітхнули. Саймонове лице перестало бути схожим на неандертальця. Ендрю уявив раптом ряди японців і японок у білих халатах, людей, що змонтували цю бездоганну машину, людей з делікатними і спритними, як у Пола, пальцями. Усі вони вклонялися йому, ввічливо, цивілізовано й культурно. Ендрю мовчазно подякував від усієї душі їм і їхнім родинам. Вони ніколи не довідаються, наскільки важливо було, щоб саме цей пристрій запрацював.
Рут, Ендрю й Пол уважно спостерігали, як Саймон намагався розібратися з комп’ютером. Він відкрив меню, тоді ніяк не міг з нього вийти, клацав на піктограми, функцій яких не розумів, тож наслідки цих дій його лише баламутили, але він уже не шаленів. Шляхом спроб і помилок повернувшись до початкової сторінки, він глянув на Рут і сказав:
— Ну, ніби все нормально, га?
— Чудово! — миттєво озвалася вона з вимученою посмішкою, мовби перед цим нічого не сталося, мовби він придбав комп’ютер у крамниці «Діксонс» і підключив його без жодних оскаженілих погроз. — Він швидший, Саймоне. Набагато швидший за той попередній.
« Та він ще не підключений до інтернету, дурепо».
— Ага, я теж так думаю.
Він обвів поглядом синів.
— Це нова й дорога модель, тому поводьтеся з нею з належною повагою, ясно? І нікому про неї ані слова, — додав Саймон, а повітря кімнати знову лиховісно загусло. — Ясно? Пояснювати не треба?
Вони знову кивнули.
Обличчя Пола було похмуре й напружене. Непомітно від батька він намалював тонким пальцем на своїй нозі уявну вісімку.
— І засуньте ці кляті фіранки. Чому вони досі відкриті?