Несподівана вакансія
Шрифт:
Парміндер з’явилася лише через п’ять хвилин. Реєстраторка демонстративно втупилася в екран комп’ютера.
— Місіс Вол, — покликала Парміндер, зціпивши вуста у своїй антипосмішці.
— Що тут таке сталося? — поцікавилася Тесса, займаючи місце біля стола Парміндер.
— У місіс Відон від нових піґулок розлад шлунку, — спокійно пояснила Парміндер. — То ми сьогодні беремо аналіз крові, так?
— Так, — підтвердила Тесса, котру неприємно вразила і навіть налякала холодна й підкреслено ділова манера поведінки Парміндер. — Як твої справи, Міндо?
— Мої? — перепитала Парміндер. — Нормально. А що?
— Ну… Баррі… я ж знаю, що він для тебе значив, а ти для нього.
На очах Парміндер виступили сльози, й вона закліпала, щоб їх приховати, але було вже пізно. Тесса їх помітила.
— Міндо, — мовила вона, поклавши свою пухку долоню на тоненьку руку Парміндер, але Парміндер відсмикнула руку, мовби Тесса її вжалила. Наступної миті, не в змозі стримати емоції, вона розридалася по-справжньому. Відвернулася вбік, але в крихітному кабінетику їй не було де заховатись.
— Мені аж недобре зробилося, коли я згадала, що не подзвонила тобі, — сказала Тесса, поки Парміндер героїчно намагалася вгамувати власні ридання. — Я теж мало не вмерла з розпуки. Я збиралася зателефонувати, — збрехала вона, — але ми зовсім не спали, цілу ніч провели в лікарні, а тоді одразу мусили їхати на роботу. Колін просто втратив контроль над собою, коли повідомив про це на шкільних зборах, після чого влаштував на очах у всіх жахливу сцену з Кристал Відон. А потім Стюарт вирішив прогуляти уроки. А Мері не знаходила собі місця… але мені так прикро, Міндо, я мусила б тобі подзвонити.
— …ниці, — пробурмотіла крізь сльози Парміндер, витираючи лице серветкою, — …Мері… найголовніше…
— Ти була б однією з найперших, кому подзвонив би Баррі, — сумовито промовила Тесса, а тоді й сама ні з того ні з сього розридалася.
— Міндо, мені так шкода, — рюмсала вона, — але я мусила дати раду з Коліном і всім іншим.
— Не кажи дурниць, — зітхнула Парміндер, витираючи сльози. — Ми просто втратили глузд.
« Ні, не втратили. Ой, Парміндер, ну, хоч зараз себе не стримуй…»
Проте лікарка вже розправила свої худенькі плечі й висякалася.
— Тобі сказав Вікрам? — боязко спитала Тесса, дістаючи з коробки на столі кілька паперових серветок.
— Ні, — відказала Парміндер. — Говард Моллісон. У крамничці.
— О, Господи, Міндо, мені так тебе шкода.
— Не кажи дурниць. Усе гаразд.
Виплакавшись, Парміндер відчула себе трохи краще. Відчула приязнь до Тесси, яка витирала від сліз своє простувате, добродушне обличчя. З полегкістю усвідомила, що після відходу Баррі Тесса лишилася її єдиною справжньою приятелькою у Пеґфорді. (Вона завжди казала в таких випадках «у Пегфорді», так, ніби поза цим маленьким містечком у неї була ціла сотня вірних друзів. А насправді до її друзів можна було зарахувати хіба напівзабутих шкільних товаришок із Бірмінгема, з якими їх давно вже розлучив плин життя, та колег, з якими вона навчалася і практикувала медицину, — вони ще й досі присилали їй вітальні картки на Різдво, але ніколи не приїжджали до неї в гості, так само, як і вона ніколи не відвідувала їх.)
— Як там Колін?
Тесса зітхнула.
— Ой, Міндо… Боже мій. Він сказав, що боротиметься за посаду Баррі в місцевій раді.
Глибока зморшка поміж густими чорними бровами Парміндер стала ще глибшою.
— Ти можеш уявити, щоб Колін балотувався на виборах? — запитала Тесса, міцно стискаючи в руці намоклу серветку. — Конкурував з такими, як Обрі Фаулі й Говард Моллісон? Переконуючи самого себе, що зможе виграти цю боротьбу заради Баррі, зайняти його місце… це ж така відповідальність…
— У нього не менше відповідальності й на роботі, і він якось дає собі раду, — сказала Парміндер.
— Ледве дає, — не замислюючись, випалила Тесса. Відчула, що бовкнула зайве, і знову розплакалась. Як дивно. Вона прийшла в цей кабінет, сподіваючись заспокоїти Парміндер, а натомість почала виливати на неї усі свої біди. — Ти ж знаєш Коліна, він усе бере занадто близько до серця, так усім переймається…
— Та якщо чесно, він чудово дає собі раду, — не погодилася Парміндер.
— Ой, та я сама це знаю, — втомлено зітхнула Тесса. Вона мовби змирилася з усім. — Я знаю.
Колін був, мабуть, єдиною особою, до якої сувора й нетовариська Парміндер ставилася з явним співчуттям. У відповідь Колін не дозволяв, щоб хтось казав про неї щось погане у його присутності. Він був її затятим прихильником у Пеґфорді. «Чудова лікарка, — уривав він кожного, хто наважувався критикувати її. — Кращої я не зустрічав». У Парміндер тут було не так багато захисників. Вона не користувалася популярністю серед старої пеґфордської гвардії, зіпсувавши собі репутацію тим, що неохоче виписувала антибіотики й повторні рецепти.
— Якщо Моллісон доб’ється свого, то виборів узагалі не буде, — сказала Парміндер.
— Як це?
— Він розіслав електронного листа. Півгодини тому.
Парміндер повернулася до екрана комп’ютера, набрала пароль і відкрила свою поштову скриньку. Нахилила монітор, щоб Тесса могла прочитати Говардового листа. У першому параграфі містилося співчуття з приводу смерті Баррі. У другому йшлося про те, що у зв’язку із завершенням річного терміну перебування Баррі на своїй посаді замість обтяжливого процесу повноцінних виборів краще просто кооптувати нового члена ради, який замінить свого попередника.
— Він уже має когось на увазі, — додала Парміндер. — Намагається проштовхнути когось зі своїх, перш ніж його зупинять. Я не здивуюся, якщо це буде Майлз.
— Ой, та в жодному разі, — відразу заперечила Тесса. — Майлз був разом з Баррі в лікарні… ні, він був такий засмучений…
— Ти така наївна, Тессо, — урвала її Парміндер, і Тессу приголомшило, з якою жорстокістю вона це сказала. — Ти не розумієш, що за тип цей Говард Моллісон. Це підла людина, підла. Знала б ти, що було, коли він дізнався про статтю Баррі, написану для газети, про Поля. Ти навіть не уявляєш, що він хоче зробити з клінікою для лікування метадоном. Але ще побачиш.