Нестерпна легкість буття
Шрифт:
— Тому що я не люблю, коли розмовляють про політику, — голосно відповіла вона.
Справді, два чоловіка, що стояли у тій самій групці, говорили про підготовку до виборів у Франції. Марі-Анн, котра вважала своїм обов’язком розважати гостей, запитала у двох чоловіків, чи вони підуть наступного тижня слухати оперу Россіні у виконанні італійської оперної трупи. Художник Алан тим часом підшукував дедалі точніші визначення для свого нового способу малювання, і Францеві було соромно за дочку. Щоб примусити її замовкнути, він на повний голос заявив, що в опері йому
— Ти жахливий! — сказала Марі-Анн, намагаючись плеснути батька по животу. — Головний актор неймовірно чудовий. Боже, який він гарний! Я двічі бачила його і закохалася в нього.
Франц подумки відзначив, що його донька надзвичайно подібна до матері. Чому вона вже не схожа на нього? Але нічого не поробиш, на нього вона не схожа. Він уже стільки разів чув від Марі-Клод, що вона закохана у того чи іншого художника, співака, письменника, політика, а одного разу навіть у велогонщика. Звісно, це була звичайнісінька риторика, звична для званих вечорів та коктейлів, але при цьому він часто згадував, що двадцять років тому вона те саме говорила про нього й погрожувала самогубством.
Нарешті у салон зайшла Сабіна. Марі-Клод помітила її і пішла їй назустріч. Її донька і далі розводилася про Россіні, але Франц увесь зосередився на розмові двох жінок. Після кількох дружніх вітальних слів Марі-Клод узяла в руку керамічний підвісок, що був у Сабіни на шиї, і голосно сказала:
— Що це в тебе таке? Жах якийсь!
Ця фраза привернула Францову увагу. Вона була сказана не агресивно, навпаки, гучний сміх мав потвердити, що заперечення оздоби не має нічого спільного з приятельськими почуттями Марі-Клод до художниці, і все-таки ця фраза випадала із загального стилю, в якому Марі-Клод зазвичай вела розмову.
— Я зробила його сама, — сказала Сабіна.
— Але ж цей підвісок справді бридкий! — повторювала Марі-Клод голосно. — Ти не повинна його носити!
Франц знав, що його дружині було байдужісінько — бридкий підвісок чи ні. Бридким було те, що вона хотіла бачити бридким, а прекрасним — те, що вона хотіла бачити прекрасним. Оздоби їхніх друзів апріорі були прекрасними. І коли б вони їй навіть видалися бридкими, вона б змовчала, бо лестощі давно стали її другою натурою.
То чому ж вона раптом вирішила заявити вголос, що підвісок, який Сабіна сама зробила, вона вважає бридким?
Для Франца враз стало ясно: Марі-Клод оголосила, що Сабінина оздоба бридка, щоб усі зрозуміли: вона може собі таке дозволити.
Ще точніше: Марі-Клод оголосила, що Сабінина оздоба бридка, аби продемонструвати, що може собі дозволити сказати Сабіні, що її оздоба бридка. Сабінина виставка рік тому не мала гучного успіху, і Марі-Клод не прагнула завоювати прихильність Сабіни. Навпаки, Сабіна мала підстави запобігати ласки у Марі-Клод. З її поведінки, проте, цього не було помітно.
Так, Францові ясно як день: Марі-Клод скористалася з нагоди продемонструвати Сабіні (й іншим також), яке поміж ними двома співвідношення сил.
З одного боку вулиці — будинки, і за їхніми великими вікнами цокольного поверху, що нагадували вітрини магазинів, містилися маленькі кімнатки повій: роздягнені до білизни, вони сидять біля самісінького скла у викладених подушечками кріслах. Нагадують великих знуджених кішок.
Другий бік вулиці геть перекрив готичний храм чотирнадцятого сторіччя.
Поміж світом повій і світом Божим, немов річка поміж двома державами, струмує інтенсивний дух сечі. Усередині від старого готичного стилю лишилися тільки високі голі білі стіни, колони, склепіння та вікна. У храмі порожньо, немов у спортивному залі. Лише посередині великим чотирикутником розставлено ряди стільців довкола мініатюрного подіуму з кафедрою для проповідника. Позаду стільців — дерев’яні кабіни, ложі для багатих родин міста.
Ці стільці та ложі поставлені без огляду на форму стін і розміщення колон, здавалося, ніби хтось намагався виявити свою байдужість і зневагу до готичної архітектури. Кальвіністська віра ще кілька століть тому перетворила костел у звичайний ангар, який не має іншої функції, як охороняти молитву віруючих від дощу та снігу.
Франц був заворожений: цією велетенською залою пройшов Великий Похід історії.
Сабіна пригадала, як після комуністичного перевороту в Чехії всі замки були націоналізовані й перетворені на навчальні заклади, на будинки для пенсіонерів та навіть на корівники. В одному такому корівнику вона навіть побувала: у прикрашені ліпленням стіни були повбивані гаки з залізними кільцями, до яких поприв’язували корів, що мрійливо дивились у вікна на замковий парк, де вільно бігали кури.
Франц тоді сказав: — Ця порожнеча мене заворожує. Люди нагромаджують вівтарі, скульптури, картини, стільці, крісла, килими, книги, а потім настає радісна хвилина полегшення, коли все змітається, немов сміття зі столу. Ти можеш собі уявити оту Геркулесову мітлу, яка вимела геть усе з цього храму?
Сабіна показала на дерев’яну ложу:
— Бідні мусили стояти, а багаті мали ложі. Але існувало щось, що об’єднувало і банкіра, і бідняка: ненависть до краси.
— Що таке краса? — мовив Франц, і перед очима в нього постав вернісаж виставки, на якому йому довелося недавно брати участь поряд зі своєю дружиною. Безмежна марнота слів, марнота культури, марнота мистецтва.
Якось іще студенткою, коли вона працювала на молодіжній будові і їй було страшенно гірко на душі від веселих маршів, які лунали без упину з гучномовців, якось у неділю Сабіна сіла на мотоцикл і поїхала аж ген до пагорбів на видноколі. Зупинилася в невеличкому селі, що прихистилося серед пагорбів. Обперла мотоцикл об стіну костьолу і зайшла всередину. Саме відправляли месу. Релігія в той час переслідувалась існуючим режимом, і більшість людей не ходила до костьолу. На лавах сиділи тільки дідусі та бабусі, бо вони режима не боялися. Вони боялися тільки смерті.