Нестерпна легкість буття
Шрифт:
Друга одержимість — епічна, і жінки в ній не бачать нічого зворушливого: чоловік не проєктує на жінок ніякого свого суб’єктивного ідеалу; тому його цікавить усе й ніщо не може розчарувати. І саме ця нездатність бути розчарованим і має в собі щось шокуюче. Одержимість епічного бабія в уявленні людей не можна спокутувати (спокутувати розчаруванням).
Оскільки ліричний бабій переслідує постійно той самий тип жінки, ніхто навіть не помічає, що він міняє коханок; друзі раз по раз ставлять його у скрутне становище тим, що не можуть розрізнити його подруг і називають їх тим самим іменем.
Епічні бабії (і саме до них, звичайно належить Томаш) у своїй гонитві
Томаш уже близько двох років працював мийником вікон, коли одного разу його запросила до себе нова замовниця. Її химерність зацікавила його відразу, тільки-но він побачив її у відчинених дверях квартири. Це була делікатна, не криклива химерність, у межах приємної банальності (Томашеве захоплення курйозами не мало нічого спільного із захопленням Фелліні монстрами): жінка була надзвичайно висока, трохи вища за нього, і її обличчя з тонким і дуже довгим носом було таке незвичайне, що її не можна було назвати гарною (усі б запротестували проти цього!), хоча й негарною (принаймні для Томаша) вона не була. Вдягнена у штани й білу блузку, вона справляла дивне враження: якесь поєднання хлопця, жирафа й лелеки.
Жінка дивилася на нього довгим, уважним, допитливим поглядом, у якому відчувалася інтелігентна іронія.
— Проходьте далі, пане докторе, — мовила вона.
Він зрозумів, що жінка знає, хто він. Проте не відреагував на це й запитав: — Де можна набрати води?
Вона відчинила двері ванної кімнати. Перед ним був умивальник, ванна, унітаз; перед ванною, умивальником і унітазом лежали маленькі рожеві килимки.
Жінка, схожа на жирафа й лелеку, усміхалась, її очі мружились, і тому все, що вона говорила, здавалося, було сповнене таємного смислу чи іронії.
— Ванна повністю до ваших послуг, пане докторе, — сказала вона. — Можете в ній робити що завгодно.
— Навіть викупатися можу? — запитав Томаш.
— Ви любите купатися? — відповіла вона запитанням.
Він наповнив відро теплою водою і повернувся до вітальні.
— Як ви бажаєте, звідки починати?
— Це залежить тільки від вас, — знизала вона плечима.
— Я можу подивитися вікна і в інших кімнатах?
— Хочете ознайомитися з моєю квартирою? — усміхнулась вона, так ніби миття вікон було його примхою, яка зовсім не обходила її.
Він зайшов до сусідньої кімнати. Це була спальня з одним великим вікном, двома поставленими впритул ліжками і картиною — осіннім пейзажем з березами й призахідним сонцем.
Коли він повернувся, на столі стояла відкоркована пляшка вина і два келишки.
— Не бажаєте підкріпитися перед нелегкою роботою? — запитала вона.
— Охоче, — відказав Томаш і сів.
— Для вас це, мабуть, цікаве заняття — ознайомлюватися з різними домівками, — мовила вона.
— Може, й так, — відповів Томаш.
— Скрізь вас чекають жінки, чоловіки яких на роботі.
— Найчастіше бабусі й свекрухи, — сказав Томаш.
— А вам не бракує вашої основної роботи?
— Краще скажіть мені, звідки ви знаєте про мою роботу.
— Ваше підприємство вихваляється вами, — сказала жінка, схожа на чаплю.
— І досі? — здивувався Томаш.
— Коли я туди подзвонила й попросила прислати когось вимити вікна, вони запитали, чи я не хочу, щоб це були ви. Сказали, що ви відомий хірург, якого вигнали з лікарні. Мене це, звичайно, зацікавило.
— Ви надзвичайно допитлива, — сказав він.
— Це помітно по мені?
— Так, з вашого погляду.
— А як я дивлюся?
— Мружите очі. І раз по раз про щось запитуєте.
— Ви не любите відповідати?
Завдяки їй розмова з самого початку набрала кокетливої чарівливості.
Ніщо з того, про що вона говорила, не стосувалося довколишнього світу, всі слова були звернені тільки до них самих. А оскільки головною темою розмови з самого початку стали він і вона, не було нічого природнішого, як доповнювати слова доторками, і Томаш, говорячи про її примружені очі, водночас погладив її. А вона у відповідь повторювала кожен його доторк. Робила вона це не мимовільно, а скоріше з якоюсь підкресленою послідовністю, так ніби грала в гру «що зробите мені ви, те і я зроблю вам». Так вони сиділи навпроти себе і доторкувалися руками одне одного.
І тільки коли Томаш спробував доторкнутися до її лона, вона не погодилась на це. Йому важко було визначити, наскільки серйозним був її опір, але в кожному разі минуло вже багато часу, і вже через десять хвилин він мав бути у наступного клієнта.
Він підвівся і пояснив їй, що мусить піти. Обличчя в неї палало.
— Дозвольте я підпишу ваше замовлення, — сказала вона.
— Але ж я нічого не зробив, — заперечив він.
— Це моя вина, — сказала вона, а тоді додала тихим, повільним, невинним голосом: — Мені доведеться знову викликати вас, щоб ви закінчили те, чого з моєї вини не змогли навіть почати.
Коли Томаш відмовився дати їй на підпис бланк, вона сказала ніжно, ніби просила про якусь послугу:
— Прошу вас, дайте мені. — І додала, мружачи очі: — Адже плачу не я, а мій чоловік. І платять не вам, а державному підприємству. Ця угода нас зовсім не стосується.
Дивна непропорційність жінки, схожої на жирафа й лелеку, збуджувала його і в спогадах: поєднання кокетства з незграбністю; відвертий сексуальний потяг супроводжувався іронічною посмішкою; вульгарна ординарність квартири і неординарність її господині. Яка вона буде, коли вони кохатимуться? Намагався собі уявити, але йому це не вдавалося. Кілька днів він ні про що інше й думати не міг.
Коли вона вдруге запросила його, вино і два келишки вже чекали на столі. Проте цього разу все йшло дуже швидко. Невдовзі вони стояли одне навпроти одного у спальні (на картині з березами заходило сонце) і цілувалися. Він сказав їй своє звичайне «роздягніться!», але вона, замість послухатися, попросила його: «Ні, спершу ви!»
Для нього це було так незвично, що він трохи розгубився. Вона почала розстібати йому штани. Він попросив її ще кілька разів (з комічним неуспіхом) «роздягніться!», тож йому нічого не лишалося, як піти на компроміс; за правила гри, які вона минулого разу йому нав’язала («що зробите мені ви, те і я зроблю вам»), вона зняла з нього штани, а він з неї — спідницю, потім вона зняла з нього сорочку, а він з неї — блузку, аж врешті стояли вже одне навпроти одного голі. Його рука була на її вологому лоні, а потім він просунув пальці далі, до заднього проходу, це місце він особливо любив на тілі всіх жінок. У неї він був незвично випуклий, тож викликав в уяві довгий травний тракт, що закінчувався тут, злегка виступаючи назовні. Обмацуючи цей міцний, здоровий кружок, цей найпрекрасніший з усіх перснів світу, що його лікарі називають «сфінктер», він несподівано відчув і її пальці на своєму власному тілі, у тому ж місці. Вона повторювала всі його рухи з точністю дзеркала.