Нейтрино залишається в серці
Шрифт:
Дівчина була одягнута дуже модно — зелені штанці міцно облягали довгі стрункі ноги. Жовто-синя кофта облипала її так рішуче, що можна дуже точно уявити, яким щедрим і ощадним, яким точним і вибагливим іноді може бути скульптор, створюючи світові шедеври мистецтва. А червонясте волосся, ніби багаття, палало в неї на голові.
А може, то не наша, не земна дівчина? Може, вона пришелець з іншої плянети? Тепер їх часто згадують, пришельців.
Та ні —вона наша, земна. На інших плянетах ще не вигадали такої чудесної штуки, як авоська. А вона, наша земна дівчина, яка глузує
— Пробачте, — мимрив я. Досі не розумію, чому я тоді просив у неї пробачення.
Дівчина звела на мене погляд.
— Я істота добра, сердитися не вмію. Хоч чесно признаюся, не можу уявити, як би ви мене шмагали? Паском чи дубцем?
Я не встиг відповісти. Провідниця доторкнулася мого плеча і сказала:
— Юначе, зараз Чмихалівка. Вам тут сходити.
Як це сходити? Куди я маю піти і для чого? Адже тут зараз зі мною чудесна дівчина. Така гарна, що я від неї нікуди не піду. Це промовляв якийсь невідомий мені голос. Я йшов у купе, а той голос промовляв мені: «Ти не повинен втратити її. Вона чарівна, ти покохаєш її». Але другий всемогучий голос Золотого Зуба наказував мені негайно взяти чемодан і зійти в Чмихалівці.
Я попрощався з пасажирами і подумав: «На жаль, людина ще не настільки досконала, що може підкорятися тільки своїм почуттям. Обов’язок перемагає. Але все одно я розшукаю оту невідому мені дівчину».
Поїзд зупинився. Я побіг до виходу. Мені треба було сказати кілька слів сіроокій дівчині з полум’яним волоссям.
Але дівчини в тамбурі не було. Вона стояла на пероні і, усміхаючись, чекала мене.
— Ви до нас? — запитала дівчина.
— З радістю піду до вас, коли ви запросите.
— Ні… я просто хотіла запитати — ви до інституту?
— Коли він ваш, то вгадали.
— Нам по дорозі. Ходімо.
Я забрав у дівчини авоську. Пакунка вона не віддала. Асфальтова стрічка просто з вокзалу повертала в ліс.
— Ви у нас будете працювати? — запитала дівчина.
— Спробую.
— Ви фізик чи біонік?
— Не вгадали.
— Я не ворожка. Можете самі сказати.
Асфальтова стрічка раптом звернула ліворуч. Просто в лісі, понад дорогою, стояли одноповерхові котеджі. А далі перетинали дорогу, змушували її зробити дві петлі, два великих корпуси з скла і бетону. Їх будували за тих сумних часів, коли колони і всілякі карнизи вважалися зайвими прикрасами. Корпуси були рівні, суворі, прямолінійні і красиві, як прямокутники з підручника геометрії для шостого клясу.
— Я приїхав дивитися, як інші працюють, — сказав я.
— Уповноважений? — запитала дівчина.
— Скажіть, як вас звуть. Нам легше буде розмовляти.
— Звіть істотою.
— Гаразд. Скажіть, Істото, як я можу потрапити до професора Карася?
— Ви до батька? Тобто…
— Вже пізно. Отже, Істота має вже прізвище, — пожартував я.
— Ви його не скоро побачите, Карася.
— Це чому ж?
— Тому, що він зараз дуже заклопотаний, і тому, що він ніяких уповноважених не любить.
— Шкода. А ви не влаштуєте мені побачення по блату? Що в тому пакунку?
— Тараня. А побачення влаштувати не беруся.
— Тараня? Заради неї можна було ризикувати життям?
— Батько любить її над усе.
— Чудесно. Він справжній мужчина.
Дівчина зупинилася і на мить замислилася.
— Підіть зараз до відділу кадрів. Там є Чубарик. Він усе влаштує. Звуть мене Інкою. Дякую, що допомогли ввійти у вагон.
— Вадим, — відрекомендувався я. — Буду радий, коли ще трапиться нагода рятувати тараню. Скажіть батькові, що до нього прибув кореспондент.
— Ви кореспондент?
— Несхожий, правда?
— Уявіть, правда.
Інка помахала мені рукою і побігла. Я довго дивився їй услід. Мене охопила якась незрозуміла радість. Приємно відчувати, що є на світі такі дівчата, що вони з’являються весною і що вони возять тараню в поїздах.
3. Перший політ
Максим Капуста був схожий на великого рудого кота. Над маленьким носиком стирчали вуса. Кожен вусик з кількох волосинок. Зелені очі під руденькими брівками хитро блищали. Кожна брівка з кількох волосинок.
— Да, діла в нас пішли такі, що далі йти нікуди, — муркотів Максим Капуста. Голос у нього був м’який, співучий і тихий.
Він чекав мого запитання: чому в них такі діла? Але я вдав, що це мене не цікавить. Я був заклопотаний своїм чемоданом.
— Кажу, далі вже йти нікуди. Зробили двох. Уявляєш?
Ми з Капустою знайомі ще тільки півгодини, але я вже полюбив цього рудого чоловіка, що нагадує кота. Тихого та смирного кота. Такого кота, який весело муркотить, коли його лоскотати за вухом.
Завкадрами тоді я не застав у кабінеті. Він обідав. Завкадрами ніколи не обідають тоді, як усі. Вони обідають пізніше. Інакше не можна. Коли всі разом будуть обідати, то хто ж писатиме всякі довідки та даватиме всякі пояснення? Я взнав, що в містечку інституту є готель. Така звістка мене приємно схвилювала — готель! Це ж чудово!
Маленький будиночок. На ньому вивіска: «Буфет». Друга, збоку: «Готель».
Мене зустріла смугляста, кароока, кирпата дівчина, кругленька, маленька, дуже рухлива. Вона дзвінким і дуже веселим голосом сказала мені, що місць у готелі немає. Але жоден з тих, у кого в кишені відрядження, так просто не здається. Я почав залицятися до кругленької кароокої покоївки. Мої компліменти кароока дівчина ковтала, немов солодке морозиво. А потім — жах! — я помітив, що вона пускає пронизливі стріли, цілячись у моє серце. Це давало надію — десь-таки знайдеться для мене куточок. І мій пашпорт потрапить у шухляду, а я — на ліжко. Я вів далі атаку:
— Коли ви мені не дасте місця в готелі, то знайдіть місце в своєму серці.
Дівчина засміялася. Вона сміялася і затуляла рота долонею. Вона знала: у неї покривлені зуби. Вона намагалася зробити з цього таємницю. Марно.
— Ну, коли ніде немає мені місця на світі, тоді скажіть, де тут є така лавочка, на якій я можу оселитися і жити там, як безпритульний?
— Зачекайте, а в Капусти ви були?
— Був. Мене там знайшли двадцять чотири роки тому.
Дівчина знову затулила рота долонею.