Нейтрино залишається в серці
Шрифт:
Капуста прийшов до готелю і відразу погодився взяти мене до себе на кілька днів.
— Вам пощастило, — сказав Капуста і хитро повів своїми вусиками, — мене саме кинула дружина. Коли вона вдома — ми нікого не беремо на постій. Дуся підтвердить.
Покоївка готелю схвально хитнула головою.
— Та це ж таке горе, таке нещастя, — удав я з себе чуйну людину.
Капуста засміявся:
— А хіба тебе вже кидали дружини?
Дуся пильно поглянула на мене. В її карих очах спалахнула суворість. Мовляв, коли тебе вже кидала якась дружина, тоді я не стрілятиму в твоє серце. Стріл шкода!
— Якби в мене була така чудова дружина, як Дуся, і раптом кинула
Мені починає подобатися, як Дуся захищає свої покривлені зуби. Карі очі знову випустили в моє серце пучок гострих стріл. Коли б ти знала, Дусю, що серце моє вже поранене, ти б пошкодувала його.
По дорозі до квартири Капусти я про все довідався.
— Ти знаєш, коли буває поминальний понеділок? — запитав у мене Капуста. — Не знаєш? То як же ти на світі живеш? Поминальний понеділок буває щороку після великодня. Перший понеділок після великодня і є поминальний. Я щоб дуже в Бога вірував, так ні. Не можу цього сказати. Не дуже я вірую. Мені тільки не ясно — звідки ж усе взялося? Не було нічого — і раптом на тобі —чоловік на землі з’явився. Не ясно мені це. Від мавпи? А мавпа звідки? Хто її придумав, га? Заплутано все це дуже. А чому зараз від мавпи люди не робляться? Ну, скажи? В майстернях он роблять уже. То може була така майстерня у Бога? Ти як думаєш? Може, він теж таку майстерню побудував і зробив їх — Адама і Єву. А вже далі у них справи пішли без майстерні і без Бога.
Капуста замовк на якусь мить. Поглянув на мене і вже потім вів далі:
— Так от — минулого поминального понеділка я пішов на кладовище, щоб пом’янути всіх, хто там під горбками лежить.
Багато їх лежить там. Мені завжди дуже шкода тих, що там лежать. Ну, й за кожного я радий чарку випити. Щоб пухом земля була. А коли є ще й той світ, то щоб йому на тому світі легко і весело жилося. Отак по чарочці й пив за кожного. А тут у мене родичів з першого коліна і до мого коліна лежить біля трьох десятків. Вип’єш за Махтея — діда мого, то треба ж і за Марфу — бабу мою. Може, вона образиться, коли за діда п’єш, а за неї ні. За всіх випив. Ну, і, звичайно, перебор вийшов. Упав я на внуків горбок і вже ні туди, ні сюди. Ні до Бога, ні до порога. А моя дружина тут же — при мені. Моя Параска хоч взагалі, між нами кажучи, дуже клята баба, але свого чоловіка в обиду не дасть. Ну, звичайно, всі вже порозходилися. А я лежу на могилі онука. Ні живий, ні мертвий лежу. Воно, звичайно, коли б пив однородну — нічого не було б, а то всяку пив — із буряка, і з цукру, і нашу казенку. Навіть, здається, справжнього коньяку смикнув. Пригостили. Я до коньяку не дуже. Його ті п’ють, кому вже горілка не йде. А мені йде. Лежу, значить, я, а Параска нічого вдіяти не може. Тоді Бог напоумив її. Може, правда, й не Бог. Може, сама, — вона у мене кмітлива. Пішла додому, стягнула мене на візок і везе нашою Чмихалівкою. Везе та промовляє: «Господи-боже, що ж це на світі робиться? Всі на кладовище своїх чоловіків возять, а я з кладовища. Що ж воно далі буде?..»
Замовкнув Капуста. Запалив махоркову сиґаретку і замовкнув.
— А потім кинула мене. Поїхала до онуків. Отака вона в мене клятуща баба.
Про все це я довідався по дорозі до Капусти. А зараз він сидить на канапі, палить давку сиґарету і дивиться на мене зеленими, хитрими, котячими очима.
— Отакі у нас діла. Чуєш — людей почали в майстерні робити. Не в майстерні, а в лябораторії. Он як. Тьху!
Він удав, що плює на це марудне діло. Але не плюнув. Він працює двірником у науково-дослідному інституті. Тут не плюнеш по-справжньому.
Я думав про Інку. Я не хотів думати про неї. Я повинен був би думати про свій репортаж, але переді мною стояла дівчина з червонястим волоссям на голові.
— Уяви — на плянету полетять оті двоє, що в лябораторії зробили. На далеку плянету. А коли там є люди, тоді що?
Мені конче треба було відповісти Капусті. Може людина образитися, коли її намагання знайти співчуття розлітаються, мов дим на вітрі.
— Дивні у вас тут справи, — вимовив я.
— Коли ти й справді той, що в газетах пише всякі фейлетони, то розберися. І напиши. Отак! Ну, я пішов. Газони треба підчикрижити. Наш Карась, як побачить десь непорядок, крику наробить, аж у Москві чути.
— Сердитий?
— Хто тобі сказав, що він сердитий? Він такий чоловік, що другого такого й на новій плянеті не знайдеш.
— Який же він?
— А ти хіба не чув про нього? Скрізь гомонять про нашого Карася.
— Не чув.
Капуста обпік мене презирливим поглядом.
— Одне слово — геній.
Глибоко переконавшись, що його тимчасовий постоялець людина бездарна, Капуста безнадійно махнув рукою і пішов.
У кожній людині природою закладена якась хороша властивість. І в мене вона є: як тільки моє тіло випростається і набере рівнобіжного до землі стану, а голова доторкнеться до чогось м’якого, сон одразу навалюється на мене, мов ґранітна гора.
Я ліг на диван. Пружини вп’ялися в моє тіло, як вампіри. Але їм не вдалося перемогти кам’яну гору, що насувалася на мене. Мої повіки склепилися.
Раптом я відчув — хтось мене смикає за руку. Мені важко було відіпхнути кам’яну гору, вона вже лягла на мене. Але за руку мене хтось смикав все дужче. Я зробив страшенне зусилля і розплющив очі.
— Дя, дя, дя, дя. Не спіть, дя.
Переді мною стояв хлопчик. У його сірих очах міг би втопитися весь світ.
— Ти хто? — навмисно суворо запитав я.
— Я — це ж я.
Таке пояснення було настільки ясним, що відразу не вкладалося в свідомість.
— Ну, а звати тебе як?
— Хто як хоче, так і називає. Тато називає мене Варяг, мама — Вова, Інка — називає Зюзя-Музя.
— Яка Інка?
— Моя Інка.
— А чому вона твоя?
— Бо вона моя сестра.
— Так ти теж Карась?
— Карась тато. Карась — мама, Карась — Інка. А я ще ні.
— Ти Зюзя-Музя?
— Не називай мене так. Я серджуся, коли мене так називають. І на Інку теж серджуся. А тебе як звуть?
— Тигр.
— І неправда. Так людей не звуть.
— Справді, я тигр.
— Ну, тоді давай, Тигре, полетимо в космос. Давай?
Ми сіли в кабіну зорельота. Я подав команду:
— П’ять, чотири…
— Зачекай, Тигре, а як називається наш зореліт? Думаєш, можна летіти, коли він ніяк не називається, га?
— Ти й дай назву. Тільки швидко. Час іде.
Сірі очі, в яких міг втопитися весь світ, зосереджено дивилися на стелю. Зюзя-Музя шепотів:
— Грім… блискавка… Ні! Давай назвемо «Стріла». Давай?
Ще минула хвилина. Старт! І наша «Стріла» з неймовірним ревом (старалися ми вдвох) понесла нас у простори космосу.
— Так не можна летіти й мовчати. Треба передавати на Землю все, що ми бачимо. Давай? — запропонував Зюзя-Музя.
Ми бачили багато. Ми дивилися на наше сонце зблизька., Воно було величезне і дуже гаряче. Потім ми наблизилися до Великої Ведмедиці.
— А ось тут — маленькі ведмедики. Бачиш, Тигре? Заберемо їх у кабіну. Давай?
Ми забрали маленьких ведмедиків і полетіли далі. Наближався Марс. Ми підлетіли до цієї чудової плянети і вимкнули мотори. Ми примарсилися на ній.