Нейтрино залишається в серці
Шрифт:
— Ну? — поглянула на мене Інка.
— Ціцерон.
Пітагоренко-Волоцюга таки згадав, що він хотів сказати:
— Треба надіслати машину. Вона передасть нам на Землю повну інформацію. Оце я хотів сказати.
Інка взяла мого блокнота і намалювала Пітагорові штани. Я їх упізнав одразу. За них я колись вхопив двійку. Це було дуже давно. Але штани у мене так усе життя й асоціюються з двійкою.
Чубарик ішов до трибуни широким кроком. Коли широкі кроки роблять низенькі люди, ці люди вважають, що це надає їм величі та підносить над іншими.
— Товариші! Професор Пітагоренко-Волоцюга має рацію. Є така думка…
Чудовий це вираз —
— Так от — є така думка, щоб на іншу плянету надістали іменно машину. Іменно! Хто вони? — Чубарик зробив жест, у бік застиглих роботів. — Які ж вони роботи, коли вони можуть мислити? Це ж люди. Якщо вірити нашому шановному Карасю, то вони дуже швидко одержать вищу освіту. Ну, а коли так, то вони вже кадри! Не можуть вони почувати? То не арґумент. Деяким людям теж усякі почуття заважають жити та робити корисну справу. Нехай не почувають. Нехай! їм треба вставити душі? Ну, знаєте, це вже не відповідає нашій ідеології. Які ще там душі? Це все дурниці! Ніякої душі в людини немає. Ну, а коли все ж таки ви не будете рахуватися з авторитетною думкою і хочете надіслати на іншу плянету роботів, то їм не душі потрібні, а документи. Треба їм наш пашпорт. Це раз. Треба їм профспілковий квиток. Це два. І ще треба посвідку про народження. Ну, а такий документ, як особисте посвідчення працівників нашого інституту — обов’язково.
Чубарик переможним поглядом оглянув зал. В його очах було стільки сталі, що всі оті вчені мусять нарешті усвідомити свої помилки.
— Ну, полетять вони на плянету Ікс. А далі що? Далі що? Я вас авторитетно запитую. Хто їм повірить, що вони з Землі? Я ще раз категорично повторюю — є така думка, щоб роботів забезпечити справжніми документами. Тоді вони стануть схожими на людей.
У залі засміялися.
Виступили ще троє вчених. Вони говорили здебільшого формулами. Який код зручніший для передавання інформацій з Ікса на землю. Як слід чергувати передачі, щоб сиґнали були стійкими. Яка інформація надходитиме на Землю, поки ракета летітиме до плянети Ікс. Біля яких саме зірок і плянет пройде ракета, які там умови для проходження світлових сигналів.
— Тепер ми запросимо висловитися літератора, товариша Прюста, — сказав Карась.
Відомий романіст, драматург і кіносценарист труснув чубом, підвівся з місця і відразу почав говорити.
— Власне кажучи, я не знаю. Але я все розумію. Добре розумію, що саме ми повинні вставити нашим роботам. Точніше — зробити. Ще точніше — створити душу. — Прюст нарешті зійшов на поміст. Його голова на тоненькій шиї звисла над трибуною, немов гарбуз над тином. — Душа? Душа — поняття абстрактне, навіть ідеалістичне. Але образ — поняття конкретне і матеріялістичне. Наскільки я зрозумів шановних промовців, ми повинні створити образ нашого сучасника. Щоб такими сучасниками стали наші шановні роботи. Коли тут діє імпульс, то цілком ясно — нам потрібний еталон. Модель. А хто буде таким еталоном? У літературі їх мало. А в житті їх багато. Тому нам треба брати еталон з життя. З живої людини. Треба нам створити людину. А це важко — створити людину. Та не просту людину. А нашу сучасну — мудру, сміливу, гармонійну, величну. Я подумаю над цим. Але потрібний еталон.
Прюст закінчив промову. Він відійшов од трибуни. Щось згадав і повів далі:
— Еталон повинен бути активним. У нього не повинно бути найменших пережитків капіталізму. Найголовніше — найменших. Він не повинен мати індуктивного, поляризуючого впливу індивідуалізму. Ще — гордий він повинен бути і сміливий. Чесний і щедрий. Є такі люди? Знову ж таки є. Не тільки в літературі. В літературі їх мало є. А в житті їх багато. Скажу: є багато наших сучасників, які цілком позбавлені… Я кінчив.
Прюст довго шукав своє місце, двічі проходив повз нього і сів таки на інше.
Надвечір засідання наукової ради закінчилося. Створили комісію для керівництва роботою по вихованню роботів. До неї обрали і Прюста, і Чубарика, а також і мене.
Не знаю, якими думками керувався Карась, пропонуючи мою кандидатуру. Я б, наприклад, ніколи не насмілився запропонувати схожу на мене особу на таку відповідальну роботу. Ну, що я таке? Коли тобі довіряють створити сучасну людину, то ти сам маєш являти щось подібне до найкращого сучасника.
А я на кого подібніш?
Тепер Інка дивилася на мене надто серйозно. А їй дуже не личить бути серйозною.
6. Бокс на танцювальному майданчику
Весняне передвечір’я пахло травами, лісом і, мабуть, ще молодим чебрецем, чи м’ятою. Я ніколи не вмів як слід розбиратися в пахощах. Може, то зовсім не трава пахла і не чебрець та м’ята?
Інку я побачив здалеку. Вона стояла під явором і нетерпляче ждала, поки я підійду до неї. Я йшов повільнм кроком і милувався Інкою. Вона одягнула зелену спідничку та білу найлонову блюзку. Справді, вона зараз була схожа на нейтрино. Не знаю, як уявляють собі нейтрино вчені, а мені воно здається дівчиною. Гарною, дуже гарною, енергійною дівчиною. Воно, нейтрино, може пройти крізь усю галактику і не забруднити свою білу блюзку.
Я згоден — зараз у мене, як і в кожного закоханого, паморочилася голова і сіра мозкова речовина поступово перетворювалася на рожеву. Зараз та рожева речовина збуджує уявлення і поступово весь світ стає рожевим.
Ми збиралися з Інкою піти на танці. Але не домовлялися, коли і де зустрінемося. Ну, нехай я, закоханий, про це забув. А вона чому не нагадала? І ось тепер я зовсім випадково знайшов Інку біля лісу, під явором.
— Інко!
— Ну.
— Ти когось чекаєш?
— Чекаю.
Вона не дивилася мені у вічі. Вона сердилася на мене.
— Я хочу з тобою поговорити, Інко.
— Говори.
— До кого ж я звертатимуся, коли ти зараз десь далеко. Мрієш?
— Можливо.
— Тільки закохані мріють.
— Вгадав.
— Я вмію читати твої думки.
— А я твої.
— Чудово. Нам тоді й розмовляти не треба.
Інка усміхнулася. У неї гарні гострі зуби. Білі та рівні. Ми пішли алеєю, що вирубана в лісі. Ми мовчали, а ліс гомонів. Ліс сміявся, зідхав. Він грав одвічну симфонію могутности, сили, життя, вічности.
— Батько вважає тебе порядною людиною. Що ти про це думаєш? — запитала Інка.
— Ти його переконувала в протилежному?
— Пробувала, але він назвав мене нікчемною істотою.
— Істотою?
— Тепер він мене завжди так називає. Погані приклади легко переймають.
— Ти когось чекала біля явора?
— Тільки не подумай, що тебе.
— Мене ще ніколи не чекали дівчата. Ти просто забула, що ми домовлялися піти сьогодні на танці.
Інка зупинилася, щось згадала і засміялася.