Нейтрино залишається в серці

Безорудько Віктор Григорович

— Правильно. Але, здається, формули не знайшли.

— На жаль.

Наша розмова урвалася, — до кімнати влетів Зюзя-Музя.

— Тигре, ти тутечки. А я тебе шукаю. Тобі щось передали.

— Привіт, Варяг. Навіщо я тобі?

— Я не скажу так одразу. Спершу давайте полетимо на Місяць. Це ж не далеко, на Місяць?

— Дуже близько. Але, розумієш, у нашій ракеті зараз зіпсована терморегуляція. Може бути аварія.

— Аварія?

— Атож. Не надходитиме повітря. Буде там дуже холодно. Що ж мені передали?

— Записку. Тільки

ти сам повинен здогадатися, від кого. Вона просила, щоб я не казав.

У мене застукотіло серце. Що це за ознака така — стукотить серце, коли мені радісно, стукотить, коли не радісно.

Зюзя-Музя подав записку. В ній було два слова: «Приходь о шостій».

— А вона не сказала, куди?

— Вона сказала, туди, де ви були вчора. А де ви були вчора?

— Ми літали до сусідньої галактики.

— Літали?

— Звичайно.

— А аварії не було?

— Маленька. Ми її одразу ліквідували. А завтра ми з тобою неодмінної залишимо цю землю і полетимо в сузір’я Рака.

Прюст засміявся.

— Ви знаєте, це ж чудова розмова. Дозвольте мені її записати. Мені не вдаються образи дітей. А це ж так просто…

Ми лишили Прюста самого. Хай виношує новий роман.

8. Скільки часу триватиме подорож?

Чудово! Надзвичайно! Я, здається, знайшов те, що шукав уже кілька днів. Я знайшов перші рядки майбутнього репортажу. Він починатиметься так: «Наша Земля, ніби космічний корабель, мчить із швидкістю метеора в космічному просторі. Отже, ми, люди Землі, ніби сидимо у велетенському космічному кораблі, збудованому для нас природою». Чудовий початок!

Я вже себе знаю: коли початок репортажу є —то буде й кінець. Тому я йшов до лябораторії номер п’ять бадьорою ходою. На душі в мене було весело. Я скажу зараз Інці, що життя прекрасне і що про це я тільки-но довідався, бо відчув себе космонавтом нашого неосяжного всесвіту.

В лябораторії номер п’ять біля столу я помітив схилену над паперами голову. Мене та голова покищо не помічала. Здавалося, навіть крізь стіни в лябораторію проникає сонце. Величезні скляні посудини найрізноманітнішої форми були підвішені до стелі, стояли на столах, стеляжах і на підлозі. Спершу мені здалося, що ті посудини порожні. Але я помилився. В них відбувалися якісь процеси чи, може, реакції. В деяких парувала рідина. З одної в іншу по краплині текли червоні сльози. А в одній величезній скляній колбі бурхало і кипіло щось схоже на звичайне пиво.

Нарешті мене помітив чоловік. Він підвівся і запитав:

— Ви до нас?

— Так.

— Дуже приємно. Ви, здається, кореспондент?

— Так.

— Мені дуже хотілося поговорити з вами.

Зі мною розмовляв Левандовський. Про що ж він зі мною хоче поговорити? Я ніби передчував, що зараз він говоритиме неприємні речі. Тому я перехопив ініціятиву.

— Скажіть, будь ласка, що робите ви в цій лябораторії?

— Ми? Ми досліджуємо молекули тієї речовини, яку потім використовуємо для створення штучного мозку роботів.

— Цікаво. А що то за речовина? Ви можете мені пояснити?

— Покищо — ні. Не вважаю за потрібне про це говорити передчасно. Ця речовина ще повинна пройти випробування на найвищому рівні.

— Шкода. А хто її винайшов?

— Карась. Це ви мусили б знати, їдучи сюди.

Левандовський говорив зі мною роздратовано. Він не бажав дивитися мені у вічі. Тому розмовляти з ним було важко. А чому він так поводиться? Я запитав його про це.

— Чому ви розмовляєте зі мною, ніби я вашу кашу з’їв?

Левандовський усміхнувся. Коли він усміхається гарними тонкими губами, то відразу перетворюється з ученого на пустотливого хлопчика.

— Пробачте. Я не помітив. Бачите, мені хотілося поговорити з вами про інтимні справи. Вірніше, про справи дуже важливі, які стосуються мого життя.

Левандовський вийшов з-за столу, пройшов двічі з кінця в кінець лябораторії, потім сів знову. Щось у нього не виходило. Щось він не додумав. Чи, може, не знайде слів, щоб висловитися пристойно.

— Бачите, ви можете мене неправильно зрозуміти. А я цього не хочу. Я хочу, щоб ви зрозуміли мене саме так, як я думаю. Згодні?

— Звичайно.

— Ну, як же це все висловити? Вам не здається, що я зараз схожий на лірика, а не на фізика? Запевняю вас, що фізики мають такі ж почуття, як і романтики та поети. А дехто вважає, ніби наші душі просякнуті формулами. Ніби точні науки зробили нас такими точними, що наші почуття просто притупилися. А ви що думаєте з цього приводу? Хоч, правду кажучи, яке це має значення.

Він ще довго говорив, але я вдав, що все буквально розумію і не почуваю ніякого підтексту. А він же хотів в дуже делікатній формі сказати мені приблизно таке: «Забирайся звідси, юначе, бо я кохаю Інку, а ти стоїш на дорозі».

Ні, він цього не сказав. Він би ще говорив до вечора про фізиків і ліриків, та раптом прийшла Інка. Вона весело кивнула мені. Левандовський одразу спохмурнів і нахилився над своїми розрахунками та схемами.

— Ти сьогодні увечорі нікуди не йди, Вадиме!

— Підкоряюся наказові, —пожартував я.

— Не моєму. Я не вмію наказувати.

— А чиєму?

— Батько запросив тебе і Прюста до себе пити чорну каву.

— Ти теж візьмеш у цьому участь?

— Якщо тато не прожене.

— Він це іноді робить?

— Дуже часто.

Левандовський дивився на нас сумним поглядом. Я запитав у нього:

— Ви, здається, не все сказали?

— Все,'— відповів він. Потім хвильку подумав і додав: —Буде час на Землі, коли людям не доведеться розмовляти, щоб зрозуміти один одного. Велика енергія людської думки передаватиметься імпульсами мозку.

— Я б не хотів жити за тих часів, — сказав я.

— Ти базіка. Тобі тоді буде нудно, правда? — запитала Інка.

— Ні. Хтось сказав, що язик даний людині, щоб вона приховувала свої думки. А що тоді буде?