Нейтрино залишається в серці
Шрифт:
— А з тобою мені б хотілося ще зустрітися. Не думай, що битися. Навіщо мені битися? А навчитися орудувати, як ти, — треба. Приходь на танці. Тебе тепер ніхто не зачепить. Це тобі каже Чвоха. Розумієш? А краля в тебе гарна.
— Гаразд, Чвохо. Матиму вільний час, ще зустрінемося.
Більше нас ніхто не турбував. Комісія вже виробила деякі принципи виховання роботів. Але питання про вихователів так і лишилося невирішеним.
— Знаєте, давайте завтра підемо на будівництво заводу. Там ми зустрінемо того, кого шукаємо. Як ви гадаєте?
Прюст погодився. Він сказав:
— Чудесно. Взагалі, це просто чудесно, що я працюю разом з вами.
11. Політ до Сатурна. Невдале приземлення
Я лежав на ліжку і робив вправи з стриптизу — роздягав свою душу і заглядав, що там у ній є. Що в душі моїй на поверхні, а що на дні.
Прибув я сюди, біс його забери, писати репортаж. Тільки одному журналістові, це мені, вдалося проникнути до інституту Карася. Це тому, що Золотий Зуб колись був другом професора. Мені б зараз слід написати такий репортаж, якого ще не писав жоден журналіст. А я замість того копирсаюся в своїй душі. Вилами копирсаюся. Він, тобто я, закохався. Він не може нічого вдіяти з своїми почуттями. Та ти живеш не в дев’ятнадцятому сторіччі, а в другій половині двадцятого. Ти, суб’єкт, мусиш мислити логічно і вміти керувати своїми почуттями.
То колись було так: закохався і кінець, і світ на тому зав’язався. Все для тебе скінчилося. Коли тебе не покохають, коли немає взаємного почуття — кінець тобі. Вішайся. Отруюйся. Топися. Або йди світ за очі.
У другій половині двадцятого сторіччя люди не роблять таких дурниць. Люди навчилися жити по-новому і кохати по-новому. Тепер немає Ромео і Джульєтт. Чи, скажімо, Отелло і Дездемон. Тепер, коли хочете знати, людський інтелект такий сильний, що він може подолати найсильніші почуття. Це доведено. А я от ніяк не подолаю свого почуття. Перед очима в мене Інка. Струнка, чарівна, ніжна Інка. І більше нічого немає. Більше нічого мене не цікавить. Нейтрино пронизало моє серце і звідти нікуди не хоче йти. А що таке, власне, Інка? По якому праву вона володіє зараз мною? Гарна? Гарна. То хіба раніше ти не бачив гарних дівчат? Бачив. І усміхалися вони тобі, а ти також не стояв бовдуром — усміхався їм. І у вічі їм дивився. А вони чекали від тебе не самих тільки поглядів. Вони сподівалися, що ти закохаєшся в них і будеш страждати та мучитися.
Або по якому такому праву ти зараз став на шляху Левандовському? Він же дав тобі зрозуміти, що кохає Інку. Він вчений, він кандидат, а ти ніколи не будеш ні вченим, ні кандидатом.
Прийшов Прюст. Він не помічав мене. Він швидко сів до столу, і жадібно почав писати. Він не писав — він пив з насолодою якесь дивне вино. Його очі блищали. Зараз для нього існував вигаданий ним світ, дуже схожий на справжній, але вигаданий. Тільки він один його бачить. А коли він пише, то хоче, щоб той вигаданий ним світ побачили інші.
А що я таке? Які в мене досягнення перед людством? Ніяких немає досягнень перед людством. То чому ж ти гадаєш, що тебе мусить покохати Інка?
Е, ні. Ні, не так. Зовсім не в той бік звертають твої думки. Хіба кохають за досягнення? Коли б це було так і кохали б тільки за досягнення, то, скажімо, космонавта б покохали всі жінки світу. Але кохана є тільки одна. Справжня, звичайно. Не по-справжньому може покохати й більше. А по-справжньому — тільки одна. Або, скажімо, передовик комуністичної праці на заводі. Має чоловік досягнення, то що ж вийде, коли його всі заводські дівчата кохатимуть? Нічого путящого не вийде. Від такого щедрого кохання він може навіть знизити випуск готової продукції, або, чого доброго, почне випускати брак. Ні. Кохають не тільки за передові досягнення і успіхи. Не тільки за це. А за що?
Прюст поклав олівець. Він з невиразною посмішкою дивився на стелю. Він поступово повертався на землю з якоїсь далекої, цікавої, захоплюючої мандрівки. Він поглянув на мене. Не тільки поглянув, а навіть помітив. Тоді я наважився запитати в нього, що ж таке кохання.
Прюст труснув головою, поглянув на мене здивовано і сказав:
— А звідки я знаю? Кохання, — це єдине в наш час цілком ідеалістичне почуття. Розумієте — воно ідеалістичне, бо закохана людина завжди уявляє собі світ зовсім іншим. Не матеріяльним. Але водночас і матеріялістичне, бо воно стосується цілком матеріяльних речей. Це так думаю я. Відповідних установок з цього приводу немає.
— Десь я читав, що кохання заважає людям жити і працювати. Тому вони й одружуються. Бо одруженим воно, навпаки, допомагає жити і працювати.
— Можливо. Навіть цікаво. Так ви вже про це десь читали?
— Не пригадую — читав чи, може, мені з’явилася така думка.
— А ви коли-небудь закохувалися? — запитав Прюст.
— Я зараз закоханий. Я зараз в такому стані, що не можу мислити. Я можу тільки почувати. Я скоро почну писати вірші і оспівуватиму її, мою кохану. Або ще гірше, напишу роман про закоханого. Тепер такі романи викликають загальне обурення критиків, і я матиму нагоду прославитися.
— Ви закохані? Так це ж чудово! Знаєте, герой мого роману дуже нещасний — він не міг закохатися. А ви зараз закохані. Чудово! А мій герой ніяк не може покохати. Тому мені дуже важко писати про нього. Ні, я облишу такого невдаху-героя. Кому він потрібний, коли навкруги нас чарівне кохання, коли люди віддають свої почуття один одному. — Прюст наблизився до мене. Його рука поволі потяглася до мого ґудзика. Нехай! Мені зараз байдуже — нехай відкручує. Але рука тільки дуже ніжно покрутила ґудзика на моїй сорочці. Маленького, білого ґудзика і залишила його жити на місці. —Колись ми всі закохалися в одну дівчину. То було дуже давно. То було в мої комсомольські роки. До нас в осередок прийшла перша дівчина-комсомолка. І ми всі закохалися в неї. Шість хлопців. А вона покохала тільки одного. То був я. Чудові були ті часи. Чудові, бо буяла кров, бо все було нове, не пережите ще.
— А де зараз та дівчина?
— Як де? Вдома. Тільки вона вже двічі бабуся.
— Ви її кохаєте?
— Бабусю? Знаєте, в моєму віці відповідати на таке запитання просто нетактовно. Письменник мусить бути завжди закоханий. Він закоханий у своїх героїв. Тому ми такі щасливі, письменники. Ми тому такі щасливі, що переживаємо багато разів ті почуття, які всі інші люди переживають тільки раз на віку.
До кімнати зайшов Зюзя-Музя. В самих трусиках він був схожий на гарбуза. Його очі, в яких міг би вміститися весь світ, дивилися на мене радісно і весело.
— Здоров, Тигре!
— Здоров, Варяг. Як ти живеш? Сам мандруєш чи з Інкою?
— Сам. Інка не вміє керувати космічним кораблем. Тільки самому погано. Тепер навіть дорослі літають у космос удвох або втрьох. Самому скучно.
— Цілком згодний. Але ти не зважай на дорослих. Вони народ такий, що їм на Землі багато роботи. Вони не дуже хочуть з нею розлучатися.
— А ти?
— Я, брат, зараз весь час у небесах.
— То давай полетимо.
Я погодився. Ми сіли в космічну ракету, ввімкнули запалення і рушили.