Нейтрино залишається в серці
Шрифт:
— Справді. Пробач. Я забула. Ходімо швидше.
— А коли прийде чорнявий чоловік до явора?
— Це Левандовського ти так звеш?
— Авжеж.
— Ти справді вмієш читати чужі думки. Чому б тобі не виступати в цирку? — Інка засміялася. Вона вже стала сама собою.
Ми зійшли на пагорб. Чмихалівка відкрилася нам у всій своїй красі. Містечко захопив вир весни. Хати, хліви, торговельні точки і ще деякі споруди потонули в садах. Не потонули в садах димар млина, димар заводу сільськогосподарських машин, церква і, звичайно, райпромкомбінат, який виробляє цукерки «М’ятна» та «Лікерна», яблучне вино і, протягом
В кінці Чмихалівки височіли підйомні крани. Там будували перший в країні завод біологічного корму для тварин.
У Чмихалівці є майстерня сільгоспінвентаря. Вона виробляє вила, лопати та сапки, якість котрих відповідає кращим міжнародним стандартам. Надто сапки.
Колись Чмихалівка була селом, потім стала райцентром. Районна цивілізація принесла на вулиці перші краплини асфальту. Він лежав біля райвиконкому, школи та клубу. Почали були крапати асфальтом біля раймагу, але надійшла реформа. Чмихалівку, як районний центр, ліквідували. Мовляв, тепер не потрібно нам дрібних районів. Укрупнити! Стала Чмихалівка селом.
Це не так просто було ліквідувати райцентр Чмихалівку. Адже всі оті чудові установи і організації, які мають дуже красиву приставку «рай», треба було ліквідувати. І вони були ліквідовані. Не стало на чмихалівських будинках таких чудесних вивісок: «Райсобез», «Раймаг», «Райміліція», «Райчайна», «Райвно» і багато інших. Чмихалівка з сумом розлучилася з ними і одразу повернулася в ті часи, коли треба було на магазині писати «Сільмаг». Завмерли кроки цивілізації. Жодна краплина асфальту не впала на чмихалівські вулиці. Ситро возили з дуже далеких країв і назву воно мало зовсім не сучасну — «Лимонний напій». І тістечка також возили здалека. Вони мали сучасну назву «Наполеон».
Тепер ось знову Чмихалівка повернулася на шлях районної цивілізації. Мине кілька років і, безперечно, біля раймагу заасфальтують майданчик.
Такого парку, як у Чмихалівці, ніхто ніде не знайде на земній кулі. Немає ніде такого парку. Коли хочете знати — це не парк, а чудесний сад. Колись, як тільки вперше Чмихалівка почала писати на своїх вивісках маленьку приставку «рай», оцей сад колгосп добровільно віддав молоді. Гуляйте собі, хлопці та дівчата, розважайтеся та відпочивайте. Назвіть цей сад парком культури та відпочинку і весело відпочивайте.
Небезпека, звичайно, велика — яблука спокуси завжди поряд із закоханими. Але таке становище нікого не лякає, крім тих матерів, у яких є доньки. Ці переляки, проте, не виправдані. Тут, у парку, такі смачні сорти яблук, що хлопці та дівчата, коли їх рвуть та їдять, то забувають про їхні спокусливі якості.
Танцювальний майданчик, огороджений штахетиком, мав форму п’ятака. Вичовганий асфальт красномовно свідчив, що тут, у Чмихалівці, шевській майстерні є що робити.
Радіола грала хрипке, застуджене танґо.
— Ти танцюєш? — запитала Інка.
— Пробував. Ти зараз переконаєшся в тому, що далеким предком людини був ведмідь.
— Наступаєш на ноги?
— І ще підставляю свої.
— Ти відстав од життя.
Я погодився. Той, хто провчився заочно шість років, може спокійно прийняти таке критичне зауваження, коли воно стосується танців, кіно, театру, літератури і музики.
Біля танцювального майданчика товпилися хлопці та дівчата. Окремо стояло п’ять парубчаків у чорних костюмах, з чорними метеликами на шиях. До губ приліплені сигарети. У їхніх очах нудьга і нестримне бажання покінчити з нею.
— Цвіт Чмихалівки? — запитав я в Інки, кивнувши на хлопців.
— Наші стиляги. Правда, гарні? У вас у столиці таких немає.
— Подібні є. А таких чорних немає.
Пізніше я взнав — до Чмихалівки прибули чорні костюми з Німецької Демократичної Республіки. Дуже дешеві і дуже чорні, їх захопили стиляги. Минуло кілька днів. Несподівано линув дощ. І тоді трапилося надзвичайне — прямо на очах у всіх костюми розповзлися. Стиляги теж уміють скаржитися. Вони написали самі на адресу фабрики. Прийшла відповідь — ті костюми призначені для того, щоб одягати мертвих в останню путь.
Але покищо стиляги, з почуттям вагомої переваги над всіма іншими чмихалівцями, носили похоронні костюми.
Заревла радіола. Модні танці приходять до Чмихалівки із запізненням на два роки. Тому тут ще вважають твіст — шедевром Заходу. Заїжджена пластинка свідчила, що твіст уже доживає свого віку, вона хрипіла від старости і ревла від болю.
Але навіщо звертати увагу на ревіння радіоли? Ось поряд зі мною Інка — моє нейтрино. Вона дивиться мені у вічі, і я помічаю в них і страх, і радість. Цей страх породжений, мабуть, постійним чеканням, коли я наступлю на ноги. А радість? Радість можна пояснити тим, що ми вже хвилин п’ять кружляємо, а нічого страшного не трапилося.
Та ось радіола гримнула, чхнула і замовкла. Ми сіли на лавочці. Інка не схотіла залишати свою руку в моїй руці.
— Давай зараз подивимося, як танцюють наші домашні стиляги, — запропонувала Інка.
І раптом радіола ніби помолодшала. Вона весело і голосно обсипала нас чарівними звуками якогось дуже швидкого танцю. Майданчик ожив. Він кружляв, сміявся, рухався швидко, ритмічно і трохи дико. Стиляги в похоронних костюмах відливали непристойні коники. Серед траурних стиляг виділявся один широкоплечий, довгорукий, присадкуватий хлопчина. Він притискував свою партнершу до грудей, ніби мав намір розчавити її. Але дівчина роблено посміхалася і навіть переможно дивилася на інших. Присадкуватий хлопчина танцював стильно. Він дригав ногами, присідав, раптом змахував руками. Очевидно, всі знали, як танцює цей парубійко — навколо нього завжди було просторо.
Я запитав у Інки, що то за птах.
— Чвоха. Вожак стиляг. Страшенний хуліган.
Швидкий танок захопив і нас своїм буйним ритмом.
— Ходімо? — запропонував я.
Інка кивнула головою. Я спершу не міг вловити такту. Тоді Інка перехопила мою чоловічу ініціятиву.
— Тепер я бачу, що ти не тигр, а ведмідь.
— Але дресирований.
Скажений ритм зробив наші тіла гнучкими і бистрими. Нам не вистачало простору, повітря і цього чмихалівського п’ятачка.
На очах у всіх скажений ритм танку перетворив Чвоху на первісну людину. Пітекантропа чи, може, неандертальця. Розштовхуючи всіх, він дико мчав галопом по майданчику. Хлопці та дівчата тиснулися до бар’єру. Я бачив — він навмисне наближається до нас. Але не надавав цьому значення. Та Чвоха все ж таки досягнув свого — він штовхнув Інку в спину.