Незнайко на Місяці
Шрифт:
Шпунтик хотів побігти розказати Знайкові про свій новий винахід, але одразу ж забув про це, бо в голову йому вже лізли нові думки.
— Тепер, коли в нас стан невагомості, все буде не таким, як колись, — міркував він. — Візьмімо, наприклад, звичайнісінький стілець. На такому стільці можна сидіти, лише прибивши до підлоги черевики. Це не доцільно! В майбутньому з'являться нові стільці — із стременами. На них можна буде сидіти верхи. Сів на стілець, всунув ноги у стремена і працюй спокійно — нікуди не полетиш. Страшенно
Думки так і кипіли в Шпунтика в голові. Очі його збуджено палали, на обличчі блукала щаслива усмішка.
У цей час на кухні знову з'явився Знайко.
— Що ж це таке робиться? — закричав роздратовано він. — Де сніданок?
— Який сніданок? — спитав Шпунтик, отямившись від своїх мрій.
— Гляньте на нього! — обурено закричав Знайко. — Забув навіть, що сніданок треба готувати! Де Гвинтик?
— Гвинтик?.. Він пішов по той… по герметичний казан.
— Так він ще годину тому пішов по казан! Невже так важко казан принести?
— Зараз піду розшукаю його, — сказав Шпунтик і став пробиратися до виходу.
Знайкові, однак, здалося підозрілим, що Гвинтик так забарився. Побачивши, що Шпунтик уже майже дістався до вихідних дверей, він злякано закричав:
— Стривай! Не смій виходити на подвір'я!
— Чому? — спитав Шпунтик.
— Побережись, кажу тобі! — сердито закричав Знайко. — Зараз треба діяти дуже обережно. Ми ж перебуваємо у стані невагомості. Невідомо, куди тебе понесе, як тільки-но ти опинишся просто неба. Найменший поштовх — і полетиш прямо у світовий простір.
Знайко дістався до дверей, вчепився руками за дверну ручку і, висунувшись у двір, став кликати:
— Гвинтику! Гвинтику!
Гвинтик не озивався.
— Невже Гвинтика понесло в світовий простір? — злякано запитав Шпунтик.
Незнайко, який у цей час виглянув у коридор, почув слова Шпунтика.
— От тобі й маєш! Гвинтика понесло в світовий простір! — пробурмотів Незнайко і закричав на все горло: — Братики, біда! Гвинтика понесло у світовий простір!
Усі переполошились і кинулись до виходу.
— Назад! — гримнув Знайко. — Не підходьте до дверей! Це небезпечно!
— Де Гвинтик? Що з Гвинтиком? — питали коротульки, хвилюючись.
— Ще нічого не відомо, — відповів Знайко. — Відомо, що він пішов у майстерню і не повернувся звідти.
— Треба комусь піти в майстерню, може, він ще там, — сказав Тюбик.
— Аякже, підеш, коли стан невагомості, — сказав Бурчун.
— Ну-бо тягніть сюди вірьовку, тільки довгу, — звелів Знайко.
Наказ негайно виконали. Знайко обв'язався одним кінцем вірьовки довкола пояса, а другий кінець прив'язав до дверної ручки і суворо сказав:
— Дивіться, щоб ніхто не смів виходити з дому. Досить з нас і того, що Гвинтик пропав!
Надавши своєму тілу похилого положення, Знайко сильно відштовхнувся ногами від порога й полетів до майстерні, яка стояла недалеко від будинку. Він трошки не розрахував поштовху й піднявся вище, ніж було потрібно. Пролітаючи над майстернею, він ухопився рукою за флюгер, який показував напрямок вітру. Це спинило політ. Спустившись по ринві, Знайко відчинив двері і пробрався в майстерню. Коротульки напружено стежили за його діями. Через хвилину Знайко виглянув з майстерні.
— Його тут нема! — закричав він. — Схоже, що й не було. Зараз подивлюся в альтанці.
Одним стрибком Знайко досяг альтанки й зазирнув усередину. Гвинтика й там не було.
— Мабуть, найкраще вилізти на дах будинку й подивитися навкруги. Згори завжди видніше. Ану, тягніть мене на вірьовці до будинку! — гукнув Знайко.
Коротульки почали тягти вірьовку й притягли Знайка до будинку. Знайко миттю видерся по ринві на дах і вже хотів оглянутись довкола, але несподівано дмухнув вітер, здув його з даху й поніс убік. Це не злякало Знайка, бо ж він знав, що коротульки в будь-яку мить можуть притягти його на вірьовці назад.
— Нехай так, — сказав сам собі Знайко. — Літаючи над землею, мов на вертольоті, я краще розгляну все навкруги.
А проте йому не вдалося нічого розгледіти, бо наступної миті трапилося те, чого ніхто не чекав. Не долетівши до огорожі, Знайко раптом почав стрімко падати, неначе якась сила несподівано потягла його вниз. Гепнувшись з розмаху на землю, він простягнувся на весь зріст і не встиг навіть второпати, що трапилось. Відчуваючи в усьому тілі страшенну важкість, він насилу звівся на ноги й озирнувся довкола.
Його здивувало, що він знову твердо стоїть на ногах.
— Оце так штука! Здається, я знову маю вагу! — пробурмотів Знайко.
Він спробував підняти руку, потім другу, спробував ступити крок, другий… Руки й ноги насилу підкорялися, наче були налиті свинцем.
«Може, відчуття важкості — це наслідок швидкого переходу від стану невагомості до ваги?» — подумав Знайко.
Побачивши, що коротульки злякано дивляться на нього з дверей будинку, він закричав:
— Братики, дивіться! Тут нема стану невагомості!
— А що там є? — спитав хтось.
— Тут є стан вагомості. На мене знову діє сила тяжіння. Дивіться, я стою… Я ходжу… Я стрибаю!..
Знайко ступив кілька кроків і спробував підстрибнути. Правда, стрибок у нього не вийшов: Знайко не міг одірвати від землі ніг.
Саме в цей час за огорожею почувся чийсь жалібний стогін. Знайко прислухався, і йому здалося, що хтось кличе на допомогу. Не довго думаючи, Знайко підбіг до огорожі й хотів вилізти на неї, але не зміг. Тяжіння так само діяло на нього із величезною силою. Почувши виразно, що за огорожею хтось кличе на допомогу, Знайко виламав дошку й зазирнув у пролом. Неподалік він побачив Гвинтика, який лежав на землі. Гвинтик теж побачив його.