Незнайко на Місяці
Шрифт:
— Знаєчку, любесенький, допоможи, я, здається, ногу зламав! — закричав Гвинтик.
— Як ти сюди потрапив? — спитав Знайко, підбігаючи до нього.
— Я, розумієш, хотів відчинити двері, а двері відчинились, і я як полечу, розумієш…
— Чому ж ти не озивався? Я тебе тут кличу, кличу!
— А я нічого не чув. Мабуть, свідомість втратив.
Знайко схопив Гвинтика під пахви, поклав собі на спину й поніс крізь пролом до будинку. Ступивши кілька кроків, Знайко відчув, що вага його ніби зменшилась, а ступивши ще крок, він несподівано відірвався від землі і злетів разом з Гвинтиком у повітря.
«Що
Спершу він розгубився, але потім згадав, що прив'язаний до вірьовки, і загорлав:
— Братики, тягніть нас мерщій до себе!
Побачивши, що Знайко з Гвинтиком піднімаються вище й вище, коротульки вчепилися за кінець вірьовки й потягли Знайка до будинку. Знайко міцно тримав Гвинтика за комір, щоб він не вислизнув у нього з рук. Не минуло й хвилини, як вони опинилися всередині приміщення. Всім хотілося швидше глянути на Гвинтика, але лікар Пілюлька мовив:
— Ану, розходьтеся, тобто розлітайтеся звідси всі! А хворого покладіть зараз же в ліжко, мені треба оглянути його.
Коротульки потягли Гвинтика по коридору.
— Ох, братики, тихше! — благав Гвинтик. — У мене ніжки болять!
Нарешті його притягли в кімнату, поклали в постіль і прив'язали до ліжка вірьовкою. Пілюлька почав оглядати його. Він довго стукав пальцями по ногах, по руках, по грудях і навіть по голові хворого, прислухаючись, який виходить звук. Потім сказав:
— Доведеться тобі полежати, любий друже, е-е… м-м-м… в ліжечку. Але ти не лякайся, нічого страшного нема. Ти просто, до певної міри, ніжки забив.
— Як це, до певної міри, ніжки забив? — запитав Гвинтик.
— Ну так, м-м-м… ногами сильно вдарився, значить, тому й сталося… м-м-м… деяке розтяжіннячко жил і… м-м-м… деякий струсик у суглобчиках…. М-м-м — та-а-к! Через якийсь час біль у суглобчиках у тебе втихне, й ти знову зможеш, до певної міри, ходити… якщо, звісно, треба буде.
— Чому, якщо треба буде? — злякано насторожився Гвинтик.
— Ну, тому що коли буде стан невагомості, то ходити нам зовсім не треба буде. Будемо, до певної міри літати.
— Ну гаразд, — відповів Гвинтик. — А чи не можна мені чого-небудь, до певної міри, поїсти? Я від ранку нічого не їв.
— Слухай, як там у тебе з сніданком? — поцікавився Пілюлька у Шпунтика.
— У зв'язку із станом невагомості сніданок ще не готовий, — відрапортував Шпунтик. — Але, оскільки Знайко знайшов місце, де стану невагомості немає, ми проберемося туди й швиденько зваримо на вогнищі сніданок.
— Ти, голубчику, ось що, — сказав лікар Пілюлька. — Сніданку варити не треба, вже пора обідати. Краще готуй одразу обід, а хворому я поки що дам хліба з варенням.
Пілюлька пішов по хліб з варенням, а Шпунтик, обв'язавшись вірьовкою, пробрався в кінець двору. Відчувши, що знову набув ваги, він прив'язав кінець вірьовки до огорожі й закричав коротулькам:
— Ну-бо несіть сюди дрова, й сірники, й каструлі, і чайник, і сковороду, й продукти несіть!
Коротульки, тримаючись за напнену поперек двору вірьовку, заходилися носити Шпунтшкові все, що могло знадобитися для приготування обіду. Всі працювали дуже активно, бо кожному дуже хотілося їсти. Не працював тільки хворий Гвинтик та ще Пончик, який і досі висів під
— От я й ситий, і нічого мені більше не треба! — самовдоволено казав Пончик. — А інші нехай працюють, якщо їм це подобається.
Поки коротульки варили обід, Знайко прив'язався до вірьовки й провадив у дворі спостереження над силою тяжіння. Виявилося, що стан невагомості був навколо будинку лише на відстані двадцяти — тридцяти кроків. Це була, як її назвав Знайко, зона невагомості. За нею починалася, як її назвав Знайко, зона тяжіння, або зона вагомості. Пробравшись через зону невагомості за допомогою вірьовки, можна було проникнути в зону вагомості й, вийшовши з хвіртки, вже без ніяких побоювань рушати в будь-якому напрямку по вулиці.
Встановивши ці наукові факти, Знайко сказав Пілюльці:
— Тепер нам треба довідатися, чи стан невагомості тільки у нас, чи він є і в інших районах міста. Зроби-но зараз обхід по місту і розвідай, чи не відчував хтось із жителів ознак невагомості, чи не паморочилось комусь у голові, чи не переживав хто відчуття зависання вниз головою. Всі ці відомості допоможуть нам вияснити причини цього загадкового явища. Я думаю, поки що не слід нікому говорити, що у нас невагомість. Як тільки в місті дізнаються про це, всі кинуться до нас, і тоді важко сказати, що може статися. Ще добре, що з Гвинтиком усе обійшлося благополучно, та і я, треба сказати, лише чудом не переламав собі ніг. Ми повинні бути дуже обережні з цим ще недостатньо вивченим явищем природи.
Поки Пілюлька ходив по місту, коротульки приготували обід і сіли обідати тут же, просто неба. Це було особливо приємно, бо ж на повітрі апетит завжди поліпшується. Звичайно, в першу чергу вони нагодували хворого Гвинтика. Це було нелегко зробити, адже годувати його довелося в стані невагомості. Для хворого Шпунтик придумав зварити спеціальний лікарняний суп-пюре. Але найдотепніше було те, що суп цей Шпунтик придумав налити в чайник, у якому досі заварювали чай. Чайник був щільно закритий зверху кришечкою, тому суп з нього не вихлюпувався, коли потрапляв у стан невагомості. Хворому лишалось тільки всунути носик чайника в рот і помаленьку смоктати суп. Отже, годування проходило більш-менш швидко і до того ж без втрат.
Кашу Шпунтик придумав зварити для Гвинтика не дуже рідку, але й не дуже густу. Вона добре прилипала до тарілки, і тому її вільно можна було переносити з місця на місце, а також брати ложкою, не боячись, що каша сповзе з тарілки й почне плавати в просторі. На третє був клюквовий кисіль, і його теж подали Гвинтику в чайнику.
Нагодувавши Гвинтика, коротульки точнісінько так же нагодували й Пончика, який, як уже згадувалося, втратив не тільки вагу, але разом з нею і залишки совісті, не втративши, однак, при цьому свого апетиту.