Незнайко на Місяці
Шрифт:
Почалися поголовні арешти всіх лисих. На вулиці дуже часто можна було бачити, як поліцейські підходили до ні в чому не винуватого коротульки і, наказавши зняти капелюх, з усієї сили смикали за волосся. Якщо коротулька верещав від болю, поліцейський відпускав його; якщо ж коротулька терпів біль мовчки, поліцейський запідозрював, що перед ним лисий, котрий заховав свою лисину під майстерно зробленою перукою, і посилав його на допит у поліцію.
В ті дні поліцейське управління працювало з ранку до ночі. Поліцейський комісар Пшигль з чотирма своїми помічниками — Диглем, Гиглем, Спиглем і Псиглем — безперервно допитували лисих, прибулих з усіх кінців міста. Якщо нещасний лисенький коротулька не міг довести, де він був під час пограбування банку, його негайно саджали в холодну. Все це було страшенно безглуздо, бо лисих запідозрювали зовсім не в пограбуванні банку, а лише в тому, що один з них написав цього дурного
В ці ж дні почалося кілька великих судових процесів.
Перший судовий процес був затіяний власником будинку № 47 по Кривій вулиці паном Куксом. Пан Кукс звинуватив свою квартирантку пані Кактус у тому, що вона навмисне вигадала, нібито валіза з грішми закопана у дворі його власного будинку, через що проводилися розкопки, які привели до обвалу стіни, і що зробила це пані Кактус нібито для того, щоб помститися йому за надто високу квартирну плату.
Пані Кактус намагалась довести, що ніякого листа вона не писала і, в свою чергу, подала в суд на редактора, що надрукував у своїй газеті листа, до якого вона не мала ніякого відношення.
Третій судовий процес затіяли торговці бензином, звинувативши фабриканта автомобільних шин Пудла в тому, що він надрукував від імені коротульки Брехсона листа, який спонукав давилонців (та й не тільки давилонців) псувати один одному автопокришки. Цим фабрикант Пудл начебто домігся збільшення збуту своєї продукції, оскільки всім потрібні були нові шини, й завдав непоправної шкоди торговцям бензином.
Щоправда, бензинникам не вдалося примусити пана Пудла відшкодувати завдані їм збитки, тому що Брехсон, виступивши на суді, засвідчив, що ніхто не примушував його посилати в газету листа. А припущення, що вкрадені в банку коштовності сховано в шинах, він висловив тільки тому, що саме перед цим дивився по телебаченню кінофільм про пригоди однієї знаменитої злодійської зграї, яка ховала крадені діаманти в автомобільних покришках.
Знайшлися, проте, свідки, які заявили, що Пудл і Брехсон були знайомі і їх навіть бачили разом у той день, коли пограбовано банк. Справа, таким чином, на цьому не закінчилась, і було призначено новий судовий розгляд.
Про все це писали в газетах, повідомляли по радіо й телебаченню. Публіка ні про що інше не могла ні думати, ні говорити, ні слухати. Всі тільки й говорили, що про ці судові процеси, про вкрадені гроші, про зниклі валізи, про дохлих котів, про переслідування, якого зазнали в місті лисі, і всяке таке інше. Про Незнайка, про космічний корабель, про гігантські рослини тепер ніхто навіть не згадував. Все це витіснилося з пам'яті коротульок новими, свіжими, животрепетними подіями.
Побачивши, що ніхто не з'являється в їхню контору купувати акції, Мига страшенно засмутився, він казав, що коли так піде далі, то їхнє акціонерне товариство лопне, й усі вони зостануться злиднями.
— Що ж, це цілком може бути, — підтвердив Жуліо. — Недавно в газеті писали, що в нас майже щодня лопається якесь акціонерне товариство.
— А як вони лопаються? — зацікавився Незнайко.
— Ну, буває, задумають якісь ділові коротульки організувати прибуткове товариство, випустять акції, щоб зібрати капітал, витратять грошенята, а акції у них ніхто не купує. В таких випадках кажуть, що їхнє товариство лопнуло або вилетіло в трубу. Насправді ж ніхто, звісно, не лопається. Це просто фігуральний вислів, який означає, що товариство загинуло, припинило існування — лопнуло, як мильна булька, — пояснив Жуліо.
— А то, буває, збереться яка-небудь зграя шахраїв, — сказав Козлик. — Випустять акції, продадуть їх, а самі втечуть з грішми. Тоді теж кажуть, що товариство лопнуло.
— Ось через таких пройдисвітів тепер у нас вже й чесним коротулькам не вірять, — сказав Мига. — От ми, наприклад: ми організували своє акціонерне товариство, щоб облагодіяти бідняків. Чого ми хочемо? Ми хочемо дістати для бідняків насіння з Місяця, а бідняки самі ж не хочуть давати нам для цього гроші. Де ж справедливість, я вас питаю?
— А може, у бідняків нема грошей? — висловив припущення Незнайко.
— Нема грошей, то хай знайдуть! — презирливо пирснув Мига. — Звичайно, у бідняків нема грошей, тобто у них нема великих грошей, хочу я сказати. Коли і є, то якісь жалюгідні копійки. Але ж бідняків багато! Якщо кожен бідняк нашкребе хоча б невеличку суму та принесе нам, то у нас набереться чималий капіталець і ми зможемо добряче нажитися… тобто… Тьху! Ми зможемо не нажитися, а дістати насіння гігантських рослин. Для такого діла не можна скупитися. Кому ж це вигідно? Це вигідно самим біднякам. Якщо кожен бідняк виростить у себе на городі огірка хоча б такого завбільшки як Козлик або кавуна завбільшки з двоповерховий будинок, кому від цього вигода? Мені? Тобі? Козлику? Це вигідно передусім самому біднякові. З одного такого кавуна він зможе видобути стільки солодкої цукрової юшки, що на цілий цукровий завод вистачить. Це ж багатство! У нас кожен бідняк багачем стане! І почнеться тоді благодать!
— Ось ти й скажи про це самим біднякам, — пробурчав Жуліо. — А ми й без тебе розуміємо.
— Це зауваження правильне. Ми мало приділяємо уваги рекламі, — погодився Мига. — Якщо ми хочемо, щоб у нас купували акції, то повинні рекламувати їх.
Після цієї розмови Мига почав бігати по місту і здавати в газети рекламні оголошення. В цих оголошеннях кожному коротульці, який придбає хоч би одну акцію, обіцяно величезні бариші. Крім того, Мига домовився з рекламною майстернею, і художники цієї майстерні намалювали величезний плакат, який встановили на одній з найбільших площ Давилона. На цьому плакаті намалювали Незнайка в скафандрі й написали величезними літерами:
Коротульки не шкодуватимуть і не витратять марно гроші, якщо купуватимуть акції Товариства гігантських рослин по одному фертингу за штуку!
Розділ п'ятнадцятий
ДІЛО ЙДЕ НА ЛАД
Поки Мига гасав по місту, влаштовуючи рекламні справи товариства, Жуліо пропадав у себе в магазині, торгуючи різнокаліберними товарами, і в контору навідувався рідко. Поступово він зневірився в успіхові початого діла й не хотів втрачати прибутків, що їх давала йому торгівля. У конторі повсякчас сиділи тільки Незнайко та Козлик. У перші дні Незнайко поважно сидів за столом, очікуючи покупців акцій. Перед ним лежав грубий зошит у твердій картонній обкладинці й автоматична ручка. На зошиті було написано гарними літерами: «Прибутково-видаткова книга». Одна шухляда столу була вщерть напхана приготовленими на продаж акціями. Друга шухляда призначалася для грошей, виручених від продажу. Поки що ця шухляда була порожня, і чим далі йшли дні, тим менше лишалося надії, що колись у ній з'являться гроші.
Козлик теж спершу справно чергував у коридорі біля дверей, але, побачивши, що покупці не приходять, перебрався в контору, і вони з Незнайком цілими днями грали в «плюсики-нулики», сидячи на м'якому дивані, і вели всякі розмови. Від знічев'я Незнайко часто дивився на картину з незрозумілими кривульками та закарлючками, яка висіла на стіні, і все намагався зрозуміти, що на ній зображено.
— Ти, братику, краще на цю картину не дивися, — казав йому Козлик. — Не суши собі голову даремно. Тут усе одно нічого второпати не можна. У нас усі художники так малюють, тому що такі картини купують тільки багачі. Один намалює ось такі кривулячки, другий зобразить якісь незрозумілі лінії, третій взагалі наллє відро рідкої фарби й ляпне нею посеред полотна, так що вийде якась незграбна, безглузда пляма. Ти на цю пляму дивишся і нічого не можеш зрозуміти — просто гидота якась! А багачі дивляться та ще й хвалять. «Нам, — кажуть, — і не треба, щоб картина була зрозумілою. Ми зовсім не хочемо, щоб якийсь там художник чомусь там нас учив. Багатий і без художника все розуміє, а біднякові й не треба нічого розуміти. На те він і бідняк, щоб нічого не розуміти і в темноті жити». Бачиш, як міркують. Я таких міркувань доволі наслухався, коли працював у мильного фабриканта. Є такий мильний фабрикант Грязинг. Тільки я у нього працював не на фабриці, а вдома. Груби топив. Ну, братику, надивився ж я, як багачі живуть. Будинок у нього величезний! Кімнат видимо-невидимо! Тільки груб доводилось двадцять п'ять штук топити, не рахуючи камінів. А парового опалення пан Грязинг не хотів у себе заводити. З камінами, каже, вигляд розкішніший. Автомобілів у нього десять штук було. А костюмів — хоч греблю гати! Як збереться в гості їхати, то години дві думає, який костюм надівати. Чесне слово, не брешу! Слуг у нього — не перелічити. Один слуга обід варить, другий на стіл подає, третій посуд миє, четвертий килими пилососить. Шоферів — п'ять штук. Поки один пана Грязинга на автомобілі катає, четверо в передпокої у шахи ріжуться. Вранці, як тільки Грязинг прокинеться, зараз же в електричний дзвоник дзвонить, щоб несли йому одягатися. Принесуть йому, значить, одяг, почнуть одягати, а він тільки руки підставляє та ноги простягає. Потім посадять його перед дзеркалом, почнуть причісувати, намажуть носа вазеліном, щоб гарний колір був, а він сидить та очима лупає — ото тільки й діла! Захоче їсти він, так ось перед дзеркалом сидячи, — і снідати. Години дві за столом сидить — от щоб я з цього місця не зійшов! Потім поваляється на дивані і їде в гості або на автомобілі кататись. Увечері наїдуть до нього приятелі, приятельки. Заведуть музику, танці. Розгуляються так, що потрощать усі меблі, розіб'ють рояль і пороз'їжджаються додому. Потім згадують: от, кажуть, добре повеселилися!