Незвичайні пригоди Марко Поло
Шрифт:
ПОВЕРНЕННЯ
Бурте, дочці татарського хана з племені кунгуратів, було сімнадцять років. Два роки тому дівчині випала честь: імператорські чиновники вибрали її для особистих послуг його величності.
Бурте була гарна і користувалася прихильністю імператора. Коли вона починала співати пісні своєї батьківщини, в очах володаря спалахували вогники. Щоразу він обдаровував її багатими подарунками.
Дівчина жила під надійною охороною в розкішних покоях і мріяла про те, що одного
Саме в цей час тяжко захворіла Болгара, дружина персидського й хорасанського короля. Вмираючи, вона закликала свого чоловіка після її смерті одружуватись вдруге тільки на достойній жінці з її племені. Король Аргон пообіцяв, що виконає це прохання, і одразу ж після смерті Болгари відправив трьох надійних придворних — Улатая, Апуску і Гозу — до двору великого хана, бо небіжчиця була родом з племені кунгуратів, що жило на північ від Камбалі.
Імператор прийняв посланців привітно. Він тільки-но повернувся після переможного походу на Кайду і був у доброму настрої. Кублай наказав служниці покликати Бурте. Дівчина з'явилась у своєму найкращому вбранні, вся в діамантах, браслетах та застібках із слонової кістки, і впала перед володарем навколішки.
— Встаньте, Бурте, — наказав їй імператор. — Прибули три посланці від короля Аргона. Вони шукають дівчину з племені кунгуратів, яка б могла стати дружиною їхнього короля.
Улатай, Апуска і Гоза уважно оглянули Бурте. Вона сподобалась їм і вродою і поставою. Посли подякували імператорові і сказали, що візьмуть її з собою. Дівчина страшенно зраділа — тепер мали здійснитись її потаємні мрії.
Посланці разом з Бурте і пишним почтом із вершників, слуг, та придворних — чоловіків і жінок — залишили місто і вирушили тим самим шляхом, яким прибули з Персії. Але через кілька місяців вони досягли земель, де точилася жорстока боротьба між татарськими князями. Далі посуватися було неможливо. Бурте гірко нарікала на свою долю і не могла нічого вдіяти. Вельможні Улатай, Апуска і Гоза сказали їй, що треба повертатися назад. Через вісім місяців вони знову прибули в резиденцію великого хана Кублая.
Імператор похмуро вислухав їх і наказав чекати, поки він щось вирішить. Однак він не поспішав. Дівчина впадала у відчай, посланці тільки й думали, що про повернення до двору свого короля. Але його величність не бажав втручатися в чвари західних татарських князів, і тому нещасливій нареченій доводилося терпіти. Так минуло три роки.
Саме в цей час у столицю повернулися венеціанці. Звістка про те, як успішно скінчилась їхня морська подорож в Індію, швидко поширилась серед придворних. Подарунки іноземних володарів і прибутки від торгівлі були такі неймовірно багаті, що великий хан у присутності всього двору відзначив венеціанців, збільшивши їхню охорону і віддавши їм десяту частину привезених ними коштовних каменів і перлин. Він прийняв венеціанців у своїх покоях, оточений татарськими князями, і уважно вислухав їхню розповідь про все, що довелося їм пережити в далеких мандрах.
Марко вжахнувся, побачивши, як постарів великий хан за час їхньої трирічної відсутності. Цілющі напої, й еліксири не могли повернути йому здоров'я й молодість. Його повне колись обличчя схудло й покарбувалося глибокими зморшками, плечі опустилися, спина згорбилась. І тільки очі, під важкими повіками, як і раніш, горіли хитрими вогниками.
Венеціанці вирішили більше не просити в імператора дозволу на повернення додому — вони боялися, що через це можуть втратити його прихильність, і тоді буде ще важче покинути імператорський двір. В них визрів новий план: домогтися у хана згоди на нову торговельну подорож до Індії, але без почту і без солдатів. Вони поклали собі нізащо не повертатися з цієї мандрівки в Китай.
Тепер венеціанці тільки й думали про повернення на батьківщину. Вони жили, немов у лихоманці. Ніколо й Мафіо мріяли, як останні роки свого життя вони проведуть в рідному місті, оточені загальною пошаною горожан. Марко ж хотілось розповісти землякам про свої дивовижні мандрівки й пригоди, щоб збагатити їхні знання про великий і безмежний світ.
Якось пообідньої пори в будинок венеціанців з'явився кур'єр від посланців короля Аргона і попросив у них аудієнції для своїх панів. Марко Поло велів переказати, що вони вважатимуть за честь для себе прийняти в своєму недостойному домі вельможних панів. Фан Кунг-до було доручено приготувати все для вшанування гостей.
Улатай, Апуска і Гоза щиро привітались з венеціанцями і після звичайних виявів взаємної пошани сіли до столу. Найстарший серед них, Гоза, одразу ж почав розмову про індійську подорож венеціанців і попросив Марко розповісти їм, як вони пливли через Великий океан. Розмова велась татарською мовою і тому служниця, котра безперестанку сновигала по кімнаті, на превеликий свій жаль, не зрозуміла жодного слова.
— І ви гадаєте, що морським шляхом можна безпечно дістатися з Китаю в Ормус? — спитав Гоза.
Венеціанці насторожилися. Вони, правда, вже бачили при дворі послів, але й досі не знали, що ті роблять у Камбалі. Марко обмінявся з батьком швидким поглядом.
— Безпечно? — перепитав він. — Навпаки, це небезпечна подорож, але, виходячи з власного досвіду, ми можемо сказати, що вона краща, ніж мандрівка суходолом.
— Пробачте, благородні панове, — втрутився Ніколо Поло. — Ви прийшли до нас для відвертої розмови?
Тоді Гоза зважився розкрити перед венеціанцями свої таємні плани.
— Його величність ще не знає про наші відвідини, — сказав він. — Нас послала Бурте, майбутня королева Персії і Хорасану. Вона дуже засмучена, бо ми ніяк не можемо вирушити до Персії. Ви знаєте, що на заході йде війна, яка перегородила нам дорогу… Тому ми так цікавимося морським шляхом. Пробачте, що ми одразу не сказали вам усього відверто.
Гоза очікувально дивився на венеціанців.
— Ви хочете, щоб ми супроводжували вас до Ормуса? — спитав Мафіо Поло.
— Це палке бажання нашої королеви, — сказав Гоза.
— І наше також, — швидко докинув Улатай. — Уже три роки ми чекаємо повернення.
«Три роки», подумав Марко Поло. Він глянув на батька й Мафіо і побачив, що вони ледве стримують хвилювання.
Гості нічого не помічали — вони нетерпляче чекали відповіді.
— А ми не були на батьківщині вже двадцять років, — сказав Марко Поло. — Його величність гнівається, коли ми починаємо розмову про повернення додому.
— То ви згодні? — спитав Гоза.
— Поговоріть з його величністю. Ми були б раді…