Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо
Шрифт:
І ось я повернувся додому. Тільки з мамою, з татом привітався і — до Яви. У кишені електричний ліхтарик лежить, «динамічний» (рукою натискаєш, в середині щось верещить і крутиться і спалахує лампочка — ніяких батарейок не потрібно). Це подарунок Яві з Києва.
Іду я, а у самого серце стукає, немов колеса поїзда, — ту — тук, ту — тук, ту — тук… Хвилююся. Цілий місяць ж не бачилися. Підходжу — дивлюся, а він як сидів перед моїм від'їздом на призьбі над коритом, так і сидить і картоплю чистить. Кіно прямо! Ніби він цілий місяць з призьби не вставав.
Кашлянув я, він голову підняв, мене побачив. Кинулися
— Ну! Здоров! — Ляскаю я його по спині.
— Здоров! Ну! — Штовхає він мене в плече. Не цілуватися же нам.
Витягнув я з кишені ліхтарик.
— На, — кажу, — це тобі. Зніяковів він, розгубився:
— Так навіщо! Ось ще!..
А у самого очі так і горять. Ще б пак! Такий ліхтарик! Вічний! Ява тут же став пробувати, як він діє. А я почав розповідати про Київ. Мені не терпілося поділитися з ним своїми враженнями. Це ж закон — якщо не поділишся враженнями, і радості по — справжньому не відчуєш. Я весь час говорив, а він мовчки кивав головою або підтакував: «Ага», «Ти дивись», «Та ну?», «Цікаво». І це було якось незвично. Тому що завжди він говорив, а я слухав. Фантазії у нього було більше, ніж у мене. А тут вийшло навпаки. Спершу я захопився і нічого не помічав. А потім помітив, що він стає все сумніше і похмурішим.
Я немов спіткнувся, обірвав себе на півслові:
— А взагалі… а взагалі нічого особливого. Ну, а в тебе як? Як тут Книш? Ти щось нове вистежив?
— Не — а. — Ява махнув рукою. — Я його майже не бачив.
— Ну, а в тебе в самого як справи? Він знизав плечима і одвернувся:
— Ніяк.
— Ну все-таки? На рибалку. У футбол. В цурки — палки. Так?
— Ні.
— Що — ні?
— Жодного разу я на рибалці не був. І в футбол не грав. І в цурки — палки.
— Та ну?
— Ось тобі й ну. Не пускає мене мати нікуди. Тільки уроки і тільки біля свиней та біля корови пораюся. Справжнім кріпаком став. Як Тарас Шевченко. Прямо хоч вірші пиши — «Меш тринадцятий минало…».
— Да — а, — як тільки міг співчутливо, простягнув я. Ява зітхнув:
— Замучився я, Павлуша. Не можу більше. Бігти думаю.
— Куди?
— На якийсь безлюдний острів.
— Ось дурило! Де ж ти візьмеш цей безлюдний острів? Тепер таких островів і не буває.
— Буває. Це ти не знаєш.
— Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою доїхати не зуміли? Тебе ж на першій станції зловлять.
— А я і не піду на станцію. Навіщо мені станція?
— А як же?
— У плавні подамся. Знаєш, скільки там островів!
Це я знав. Плавні у нас знамениті. Починаючи від нашого села на багато — багато кілометрів тягнуться вони на південь. Як заїдеш, куди не кинь оком — всюди плавні, від краю до краю.
Чістоводье чергується з драговиною, покритої купинами, з острівцями, заросли осокою і вербами. Але в основному плавні — це очерет. В тих очеретах люди прорізали так звані стружки — вузькі звивисті коридори чістоводья, за якими можна проїхати човном. Заблукати в цих стружках — раз плюнути.
Недарма під час війни плавні наші були партизанським краєм. Сотні партизан ховалися тут, і німці нічого не могли з ними зробити.
А дичини в плавнях, як мошкари, — темно. І крижня, і чирки, і бекаси, і дикі гуси… Чого тільки немає!
Для мисливців наші плавні — справжній мисливський рай. «Ельдорадо» — край чудес, як каже вчитель географії Микола Павлович, теж завзятий мисливець.
Так, знамениті у нас плавні. І, звичайно, знайти який — небудь безлюдний острів там дуже просто.
— Але як же ти там жити будеш? Пропадеш. Пам'ятаєш, як Гунька пропав?
… Жив у нашому селі колись блаженненькій Гунька. Прибулець — бродяжка. Ніхто не знав, як він у селі з'явився. Взимку босоніж ходив, без шапки. Баби його святим вважали. Тихий був, нікого не чіпав. Ходить собі по селу і сміється: «Ги — ги… ги — ги». Любив у плавнях блукати. Піде — два дні немає. Потім є — худий, голодний, зарослий рудою щетиною. Навіть взимку в плавні ходив, по льоду. В тріскучий мороз піде, розпалить на острові величезний багаття, люди вже думають, плавні горять. Приходить. «Фу, — каже, — натопив. Тепер в селі тепло будеЖив у нашому селі колись блаженненькій Гунька. Прибулець — бродяжка. Ніхто не знав, як він у селі з'явився. Взимку босоніж ходив, без шапки. Баби його святим вважали. Тихий був, нікого не чіпав. Ходить собі по селу і сміється: «Ги — ги… ги — ги». Любив у плавнях блукати. Піде — два дні немає. Потім є — худий, голодний, зарослий рудою щетиною. Навіть взимку в плавні ходив, по льоду. В тріскучий мороз піде, розпалить на острові величезний багаття, люди вже думають, плавні горять. Приходить. «Фу, — каже, — натопив. Тепер в селі тепло буде». Два роки тому пішов Гунька у плавні і не повернувся — чи то дійсно загинув, потонув десь в болоті, чи то просто пішов з села, так ніхто і не знає. Більше його не бачили… Два роки тому пішов Гунька у плавні і не повернувся — чи то дійсно загинув, потонув десь в болоті, чи то просто пішов з села, так ніхто і не знає. Більше його не бачили.
— Невже хочеш пропасти, як Гунька? — Повторив я.
— Не пропаду, — впевнено сказав Ява і витяг з — під сорочки книгу. — Ось жив же чоловік на безлюдному острові, і нічого. Не пропав.
— Що за книга? — Питаю.
— «Робінзон Крузо». Читав?
— Ні. Що це — за Кукурузо?
— Крузо, а не Кукурузо, дивак. Дуже цікава книга.
— Книга книгою, а плавні плавнями. Ти краще подумай.
— Я вже думав. І вирішив остаточно. Ти мене знаєш. Я тільки тебе чекав, щоб порадитися і щоб ти мені трохи допоміг.
Це мене обеззброїло. Раз людина звертається до тебе за допомогою, відмовляти його — свинство.
– І надовго ти збираєшся на той острів? — Запитав я.
— Робінзон пробув на безлюдному острові двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів, — зітхнувши, сказав Ява.
— Ого — го! Це ж скільки тобі тоді буде? Сорок з хвостиком. Це ми всі вже школу закінчимо й інститути. Карафолька академіком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком… якщо вийде. А ти…
— Що ж поробиш, — знову зітхнув Ява.
— Слухай, а хто ж буде за Книшем стежити? Хто буде його викривати, виводити на чисту воду? Може, він і справді небезпечний злочинець?
Ява зніяковів. Я вже торжествував, вважаючи, що він зараз відмовиться від своєї затії, але він сказав:
— Ні, нічого я не забув. Але доведеться тобі самому стежити за Книшем і викривати його. А я не можу тут більше жити. Не можу.
Я помовчав.
— А може, все-таки не будеш бігти? Перетерпимо, перемучился як — небудь.
— Ні, раз я вирішив — все!