Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо
Шрифт:
Розпалив я багаття, почистив ту дрібноту, що впіймав, взявся юшку у старій каструльці варити. Варю і помічаю, що дуже швидко вода википає — весь час доливати доводиться. І під дном щось шипить. Придивився я — батюшки, та це ж моя каструлька тече — протікає! І як же це я раніше не помітив, що там дірки! Трохи не заплакав я від горя. Що ж я тепер робитиму! У такій каструлі тільки глину місити, а не юшку варити. Це ж решето, а не каструля. А інший у мене немає і взяти ніде. На безлюдному острові я.
Добре було Робінзону Крузо. Все потрібне викидало йому на берег море після корабельних аварій. Все абсолютно, навіть гроші.
Захотів дванадцять сокир — на тобі дванадцять сокир. Захотів шовкові сорочки — на тобі шовкові сорочки… А мені хоч би одну кастрюлечку. Хоч би малесеньку. Та де там! Дочекаєшся тут в плавнях корабельної аварії! Дудки! Хоч сто років жди! Тільки один раз тут було справжнє корабельну аварію. Це коли київський мисливець Сидоренко рушницю втопив, та яка мені користь від цього. У мене своя берданка є. Ні, на корабельну аварію мені годі й сподіватися!
Посьорбав я з огидою недовареною юшки, пожував напівсирої риби і сиджу. Вже зовсім стемніло. Навіть зірок
Ну, підряд все писати — ти ж знаєш — я не можу. Я не письменник. Навіть більше — я по письму переекзаменовщік. Вирішив я коротенько записувати тільки факти — хороші і погані. Провів я в зошиті посередині лінію, розділив таким чином аркуш на дві половини — ліву і праву. У лівій зверху написав, підряд все писати — ти ж знаєш — я не можу. Я не письменник. Навіть більше — я по письму переекзаменовщік. Вирішив я коротенько записувати тільки факти — хороші і погані. Провів я в зошиті посередині лінію, розділив таким чином аркуш на дві половини — ліву і праву. У лівій зверху написав "Пригоди" (це для мене, ти ж знаєш, що заради цього я і на острів висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на острові). У правій половині написав зверху "Неприємності» (що ж поробиш, і без них не обійдешся). Пригоди"(це для мене, ти ж знаєш, що заради цього я і на острів висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на острові). У правій половині написав зверху, підряд все писати — ти ж знаєш — я не можу. Я не письменник. Навіть більше — я по письму переекзаменовщік. Вирішив я коротенько записувати тільки факти — хороші і погані. Провів я в зошиті посередині лінію, розділив таким чином аркуш на дві половини — ліву і праву. У лівій зверху написав, підряд все писати — ти ж знаєш — я не можу. Я не письменник. Навіть більше — я по письму переекзаменовщік. Вирішив я коротенько записувати тільки факти — хороші і погані. Провів я в зошиті посередині лінію, розділив таким чином аркуш на дві половини — ліву і праву. У лівій зверху написав "Пригоди" (це для мене, ти ж знаєш, що заради цього я і на острів висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на острові). У правій половині написав зверху "Неприємності» (що ж поробиш, і без них не обійдешся). Пригоди"(це для мене, ти ж знаєш, що заради цього я і на острів висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на острові). У правій половині написав зверху "Неприємності» (що ж поробиш, і без них не обійдешся). Неприємності» (що ж поробиш, і без них не обійдешся).
Довго я думав, довго гриз олівець і нарешті написав. Ось що в мене вийшло:
Пригоди
1. Наловив риби і з'їв.
Неприємності
1. Обпікся на сонці.
2. Загнав під ніготь скалку.
3. Втратив гачок (один з кращих).
4. З'їв полторби харчів.
5. Втекли майже всі черв'яки.
6. Протікає каструля, і я не знаю, в чому юшку варити (хоч в жмені вари).
Як бачиш, пригода одне і маленьке, як той пескаріка (та й то я його в пригоди тільки по своїй доброті записав). А неприємностей аж шість, і всі здоровенні, як акули.
Все це я писав, ліктем притискаючи зошит до коліна і жікая собі над вухом ліхтариком, бо вогнище вже догорів, а розпалювати його знову мені не хотілося (тільки не думай, що через те, що за хмизом треба було йти в темні- претемние зарості!).
Ліхтарик твій дійсно вічний. Спасибі тобі за нього. Але це жіканье… Жікаешь — є світло. Чи не жікаешь — немає світла. Я жікал. Півгодини після цього у мене у вухах жікало від одного спогади. І рука оніміла. Написав я і думав, що все, — день скінчився і більше нічого не буде, ніяких подій. Не знав я, що мене чекає найголовніше пригода, — навіть не акула, а цілий кит.
Спати мені не хотілося — я вдень виспався. Вийшов я з куреня, сів на березі, обхопив руками коліна, а думки різні в голові копошаться — про село, про школу, про тебе (щось ти там зараз поробляєш — давно спиш, повинно бути)…
Молодий місяць через хмаринки вийшов, як шабля козацька, — висвітлив плесо тьмяно — срібним світлом. Невидимі качки просвистіли крилами над головою — і тихо. Вітру немає, і навіть завжди шарудливі очерети мовчать, не шепочуться між собою. Я дивлюся на плесо і думаю.
І раптом тінь лягла на плесо, довга — довга. Через очеретів виплив човен — без звуку, без єдиного сплеску, як привид. І це було найстрашніше (як уві сні). У човні на повний зріст стояв хтось високий і довгим веслом правил. Я закліпав — не примарилося чи… Ні! Човен плив прямо до острова. Збільшувався, збільшувався, як на екрані в кіно; у самого берега повернув і зник за прибережними кущами.
Серце моє забилося. Хто це? Водяний? Лісовик? Нечиста сила?… Та що я! Це ж тільки старі неписьменні бабки вірять у всю цю чортівню. А я вірю в радіо, в телевізор, у космічні ракети! Ні, дурниці, не треба боятися!.. І раптом я згадав Гуньку… Того самого блаженненького, ненормального Гуньку, який два роки тому пропав, зник у плавнях… Гунька! А що, якщо це Гунька! Що, якщо він теж, як і я, живе у плавнях на якомусь безлюдному острові! Гунька! Він же не в собі, він же нічого не тямить. Він може побачити мене, подумати, що я якийсь злий дух (чого б це, питається, звичайному, нормальному хлопцеві вночі робити в плавнях!), І задушить. Задушить — і нічого йому не доведеш. Хоч кричи, хоч плач, хоч благай… Наче черви поповзли в мене по спині — мокрі, слизькі й холодні. І немов петлю хтось затягував на шиї — здавило горло, дихнути важко.
Я завмер, прислухаючись. Навіть серце, здавалося, зупинилося, щоб я краще чув. Через кущів долинув сплеск, щось плюхнулося в воду — ніби когось з човна скинули. Може, це Гунька привіз когось і втопив… І тепер моя черга… Я не міг більше сидіти на місці. Зробив задерев'янілими ногами кілька кроків у темряву до куреня. І раптом на когось наштовхнувся… Хтось величезний вхопив мене цупкими руками за плечі. Я брикнув ногами, сіпнувся, впав. Хтось навалився на мене, дряпнув по обличчю і…
Тут розповідь Робінзона Кукурузо обривається, бо Павлуша в цьому місці ахнув, перебив, і почалася розмова, якого читач не зрозуміє, поки не почує про те, що сталося в той день і в ту ніч з Павлушею Завгороднім
Глава X
Глава, яку розповідає Павлуша Завгородній. Про те, що він робив у той день і в ту ніч
Залишив я, значить, Робінзона Кукурузо на острові і попрямував додому. Не встиг я проплисти півдороги, як сталося зі мною пригода. Дивлюся, в човні щось дуже багато води — майже половина. А хвилі немає, і бортом я не зачерпував. Що таке? Став придивлятися, глядь — а в днище, якраз посередині, дірка (три пальця всунути можна), і вода звідти б'є, навіть булькає. Ми колись саме з цією діркою найбільше і намучилися, березовий затичку вганяли, мастикою замазували. І ось вилетіла ця затичка і невідомо куди поділася, вода б'є, як з труби, що в задачах з арифметики — «через одну трубу вливається, з іншої виливається». З тією тільки різницею, що тут лише «вливається». І відповідь у цій задачі один, і дуже для мене неприємний. Не пройде і п'яти хвилин, набереться води до країв і… Без човна до села не допливу — дуже далеко. Та й стебла латаття, і водорості такі, що вмить ноги і руки обплутають, і від мене залишаться тільки бульбашки на воді. Замерзло у мене все всередині, затремтіло, а зверху піт виступив. «Невже кінець? — Думаю. — А я ж тільки в шостий клас перейшов. Я жити хочу. Я вирости хочу. І льотчиком стати… І на Гребенючка одружуватися (якщо нікого іншого не зустріч)лишив я, значить, Робінзона Кукурузо на острові і попрямував додому. Не встиг я проплисти півдороги, як сталося зі мною пригода. Дивлюся, в човні щось дуже багато води — майже половина. А хвилі немає, і бортом я не зачерпував. Що таке? Став придивлятися, глядь — а в днище, якраз посередині, дірка (три пальця всунути можна), і вода звідти б'є, навіть булькає. Ми колись саме з цією діркою найбільше і намучилися, березовий затичку вганяли, мастикою замазували. І ось вилетіла ця затичка і невідомо куди поділася, вода б'є, як з труби, що в задачах з арифметики — «через одну трубу вливається, з іншої виливається». З тією тільки різницею, що тут лише «вливається». І відповідь у цій задачі один, і дуже для мене неприємний. Не пройде і п'яти хвилин, набереться води до країв і… Без човна до села не допливу — дуже далеко. Та й стебла латаття, і водорості такі, що вмить ноги і руки обплутають, і від мене залишаться тільки бульбашки на воді. Замерзло у мене все всередині, затремтіло, а зверху піт виступив. «Невже кінець? — Думаю. — А я ж тільки в шостий клас перейшов. Я жити хочу. Я вирости хочу. І льотчиком стати… І на Гребенючка одружуватися (якщо нікого іншого не зустріч)». Ні. Ні в якому разі не можна гинути. Треба негайно до якого-то — острову пристати, дірку закрити і воду вичерпати. Натиснув я на весло. А кругом суцільні очерети — землю не видно. А вода все прибуває і прибуває — вже під колінами мені лоскоче. Я головою на всі боки кручу — сушу, землю виглядаю. Нарешті помітив острівець і з усіх сил — туди. Пристав якраз вчасно, бо від човна моєї залишилося тільки сантиметра два над водою — така собі рамочка з бортів пливе, — в середині вода і зовні вода, і рівень тієї води однаковий. А я в цій рамочці як портрет. Ще б трохи, і ніхто б мого портрета більше не побачив. Вискочив я, почав човен тягти — треба ж воду вилити. Тягну, а вона не тягнеться. Тягну, а вона не тягнеться. Ніби цвяхами до дна прибита. Що робити? Невже не витягну ніколи?! Що ж це виходить? Виходить, що я теж на безлюдному острові. Ой — ей — ей! Я не хочу! Я додому хочу. У мене ж немає нічого з собою. Голий пуп під сорочкою. Навіть ножика немає в кишені. Я ж не готувався зовсім. Це Кукурузо готувався. У нього все є. Їжі ціла торба, ліхтарик, навіть рушниця, не кажучи вже про вудках і черв'яків. І острів він вибрав хороший. А це хіба острів! Це кізяк якийсь, а не острів. І за розміром, і за якістю. Ні деревця, ні кущика. Навіть суші справжньої немає. Сісти ніде. Суцільний бруд смердюча. Якщо жити на ньому, так тільки як лелека, одну ногу підібгавши. А я не лелека. Я п'ятикласник, в шостий перейшов. Я не можу жити на цьому острові. Помру я тут. Люди! Де ви?! Караул!. Ні. Ні в якому разі не можна гинути. Треба негайно до якого-то — острову пристати, дірку закрити і воду вичерпати. Натиснув я на весло. А кругом суцільні очерети — землю не видно. А вода все прибуває і прибуває — вже під колінами мені лоскоче. Я головою на всі боки кручу — сушу, землю виглядаю. Нарешті помітив острівець і з усіх сил — туди. Пристав якраз вчасно, бо від човна моєї залишилося тільки сантиметра два над водою — така собі рамочка з бортів пливе, — в середині вода і зовні вода, і рівень тієї води однаковий. А я в цій рамочці як портрет. Ще б трохи, і ніхто б мого портрета більше не побачив. Вискочив я, почав човен тягти — треба ж воду вилити. Тягну, а вона не тягнеться. Тягну, а вона не тягнеться. Ніби цвяхами до дна прибита. Що робити? Невже не витягну ніколи?! Що ж це виходить? Виходить, що я теж на безлюдному острові. Ой — ей — ей! Я не хочу! Я додому хочу. У мене ж немає нічого з собою. Голий пуп під сорочкою. Навіть ножика немає в кишені. Я ж не готувався зовсім. Це Кукурузо готувався. У нього все є. Їжі ціла торба, ліхтарик, навіть рушниця, не кажучи вже про вудках і черв'яків. І острів він вибрав хороший. А це хіба острів! Це кізяк якийсь, а не острів. І за розміром, і за якістю. Ні деревця, ні кущика. Навіть суші справжньої немає. Сісти ніде. Суцільний бруд смердюча. Якщо жити на ньому, так тільки як лелека, одну ногу підібгавши. А я не лелека. Я п'ятикласник, в шостий перейшов. Я не можу жити на цьому острові. Помру я тут. Люди! Де ви?! Караул!