Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо
Шрифт:
— Лови, — кажу, — на здоров'я. Рибою ти тепер забезпечений… Тільки, знаєш, коли я до тебе як — небудь приїду, ти і мені даси половити. Дуже я звик до цих гачків.
Чому я так сказав — сам не знаю. Я ж ще ні разу не ловив цими гачками. Напевно, шкода все-таки було мені їх. Навіть більше, ніж ножик. Кукурузо відчув це:
— Так навіщо. Не треба. У мене ж є.
Однак не міг відірвати захоплених очей від коробочки. Хіба вистачить у людини сил відмовитися від такого подарунка! Ні, хоч і шкода, але не шкода мені гачків.
Кукурузо ж лишається на безлюдному острові один — однісінький, як зуб у роті у діда Саливона. І ніхто його більше не побачить. Навіть листа йому написати не можна. Ну да, не можна. У нього ж немає адреси. У всіх людей на світі є адреси, а у нього немає. Ця несподівана думка стривожила мене.
— Слухай, — кажу, — так не можна. Виходить, у тебе тепер
— Ну так що?
— Як — ну так що? Адреси немає, розумієш! Виходить, начебто ти взагалі не живеш на світі.
— А що ж я можу зробити? — Розгубився Кукурузо.
— Треба негайно якось назвати острів. Буде назва, тоді й адреса буде.
— Давай. Я хіба що — проти? А як?
— Я знаю? Острови на землі все по — різному називаються. Острів Сахалін, острів Мадагаскар, острів Таймир. Ні, то, здається, півострів. Ну, якось так.
— Ну нехай буде острів Мадагаскар. Гарне назва. Мені подобається.
— Так вже є Мадагаскар. Треба, щоб така назва, якого ще немає.
Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть перебираючи в умі назви. Потім сказав:
— А знаєш що — хай буде імені Переекзаменовки. Переекзаменування мене сюди привела, і нехай буде острів її імені. Такого назви ще немає — ручаюсь.
Я не став сперечатися. Так на карті світу (хоч про це ще ніхто, крім нас, не знав) з'явилося нове географічна назва — острів Переекзаменовки. Хто знає, може, коли — небудь, через багато років, школярі навіть вчитимуть про це на уроках: «Острів Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провів на самоті: майже тридцять років учень п'ятого класу Робінзон Васильович Кукурузоне став сперечатися. Так на карті світу (хоч про це ще ніхто, крім нас, не знав) з'явилося нове географічна назва — острів Переекзаменовки. Хто знає, може, коли — небудь, через багато років, школярі навіть вчитимуть про це на уроках: «Острів Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провів на самоті: майже тридцять років учень п'ятого класу Робінзон Васильович Кукурузо». І якийсь ледар отримає двійку за те, що не буде цього знати… І якийсь ледар отримає двійку за те, що не буде цього знати.
Я повеселішав. І прощання здалося мені не таким сумним.
— Не бійся, Робінзон, все буде добре, — бадьоро сказав я. — На такому острові не те що двадцять вісім — сто років прожити можна. Аби риба клювала.
— Я теж так думаю.
— Прощай!
— Прощай!
Я сів у човен і відштовхнувся веслом від берега.
Останній зв'язок Робінзона Кукурузо з людством перервався. Він залишився один на безлюдному острові. Тепер, навіть якщо б він і захотів повернутися додому, він би не міг зробити цього сам, без сторонньої допомоги. Тому що у нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнів неможливо — потонеш. Я пропонував, щоб він залишив собі нашу «підводну» (ми ж могли скористатися для перевезення який завгодно човном), але він категорично відмовився. «Це несерйозно, — сказав він. — Це була б якась прогулянка: набридло — вернувся. Якби у справжнього Робінзона був транспорт, — навряд чи б він сидів так довго один на острові. Ні, треба по — справжньому. Ніяких човнів, ніякої можливості повернутисятанній зв'язок Робінзона Кукурузо з людством перервався. Він залишився один на безлюдному острові. Тепер, навіть якщо б він і захотів повернутися додому, він би не міг зробити цього сам, без сторонньої допомоги. Тому що у нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнів неможливо — потонеш. Я пропонував, щоб він залишив собі нашу «підводну» (ми ж могли скористатися для перевезення який завгодно човном), але він категорично відмовився. «Це несерйозно, — сказав він. — Це була б якась прогулянка: набридло — вернувся. Якби у справжнього Робінзона був транспорт, — навряд чи б він сидів так довго один на острові. Ні, треба по — справжньому. Ніяких човнів, ніякої можливості повернутися»..
Героїчний людина ця Робінзон Кукурузо!
Глава IX
Перший день на острові Переекзаменовки. Глава, розказана Робінзоном Кукурузо своєму другу і однокласнику Павлуші
Так от, коли відштовхнувся ти від берега і поїхав і коли зник уже за очеретом, лише зморшки на воді залишилися, — така раптом тиша настала, ніколи я такий тиші не чув (навіть тоді, коли мені вуха після першого мого пострілу з берданки заклало). Стою я і не дихаю, мов скам'янів. Тиша — тиша…
Стою я і, що робити, не знаю. І поспішати мені не потрібно, і робити нічого. Хоч стій, хоч сиди, хоч через голову перекидався — все одно. Ніхто не бачить, нікому до цього немає справи.
Погано мені стало. І головне, ця клята думка, що сам я звідси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево — нічого не допоможе. Не знаю, що б я робив, якщо не відчув би раптом, що хочу їсти. Ти ж пам'ятаєш, я так хвилювався і поспішав, що вдома добре і не поснідав. Це відразу привело мене до тями. Харчів я вирішив поки що не чіпати — хто знає, що далі буде. Вирішив наловити риби. Вибрав я підходяще місце, розмотав вудки, наживив, закинув. Чекаю. Сиджу, на поплавці дивлюся і чекаю. Чекаю, чекаю, чекаю… Поплавки навіть не ворушаться. Не клює. Я вже й плював на черв'яків, і міняв їх, і з місця на місце переходив — нема кльову. А голод мене все більше розбирає. Сиджу я, слину ковтаю і шепочу: «клюйте, рибочкі! Клюйте, будь ласка! Я ж їсти хочугано мені стало. І головне, ця клята думка, що сам я звідси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево — нічого не допоможе. Не знаю, що б я робив, якщо не відчув би раптом, що хочу їсти. Ти ж пам'ятаєш, я так хвилювався і поспішав, що вдома добре і не поснідав. Це відразу привело мене до тями. Харчів я вирішив поки що не чіпати — хто знає, що далі буде. Вирішив наловити риби. Вибрав я підходяще місце, розмотав вудки, наживив, закинув. Чекаю. Сиджу, на поплавці дивлюся і чекаю. Чекаю, чекаю, чекаю… Поплавки навіть не ворушаться. Не клює. Я вже й плював на черв'яків, і міняв їх, і з місця на місце переходив — нема кльову. А голод мене все більше розбирає. Сиджу я, слину ковтаю і шепочу: «клюйте, рибочкі! Клюйте, будь ласка! Я ж їсти хочу». А поплавці, як цвяхи з дошки, стирчать собі просто з води — і все. Ні риби. Плаває мій сніданок під водою і ніяк його не дістанеш… А поплавці, як цвяхи з дошки, стирчать собі просто з води — і все. Ні риби. Плаває мій сніданок під водою і ніяк його не дістанеш.
Нервую я, весь час вудки смикаю, та тільки черв'яків на гачках витягаю. Хоч самих черв'яків їж. Тьфу!
Сам розумію, що час непідходящий для вудіння, що клює або рано вранці, або під вечір, але мені від цього не легше. Не чекати ж до вечора — живіт так підтягне, дійду зовсім. Скінчилося тим, що зачепив я гачком за корч і волосінь обірвав. Пропав гачок — один з кращих, що ти мені подарував. Розсердився я, плюнув і пішов до торбі — не міг більше терпіти. Як дорвався, полторби харчів з'їв. Ліг на галявині животом вгору, дрімати почав і непомітно заснув… Довго, мабуть, спав, прокинувся, бо відчув, що пече. Сонце смажить! Доторкнувся рукою до обличчя — щоки вогнем горять. Обпікся я на сонці. Пішов водою вмився — пече. Мокрої землі приклав — пече. Згадав — сметаною або кислим молоком потрібно. Та де ж се взяти — сметану! Ось тут я вперше відчув, що безлюдний острів — це безлюдний острів, а не наш колгосп «Світла зоря», де сметани цілі озера. А мені б зараз хоч ложку, хоч пів — ложки. Ох же і пече! Заліз я в курінь. Темно в ньому, холодок. Полежав я трохи, хоч і пече, та жити потрібно. Не можна ж двадцять вісім років у курені пролежати. Виліз, взяв сокиру, ніж твій і пішов вирізати топорище.
Знайшов хороший сухий сук, вирізав топорище, почав обстругують і раптом скалку в палець загнав. Та таку болючу — під самий ніготь. Відразу палець в рот. Смокчу — не висмоктується, зубами давлю — не видавлюється. Голкою б! Голкою б відразу вийняв… А де ж голка? У село за голкою бігти треба. «Біжи, чого ж ти не біжиш?» — Сам себе запитую.
Трохи не заплакав я від безсилої люті. Таку потрібно річ, як голка, забув! Взяв гачок рибальський, почав колупати. Але боюся — колупаю обережно. Там же на кінці гачка зазубрина: як заженеш, то, мало того що з скалкою, ще й з гачком у пальці ходити будеш. Ох і намучився я. Мокрий став. А скалку всю не вийняв — маленький кінчик залишився. І потім довго боліло. Добре ще, що наривати не стало.
Сонце почало сідати, і я знову відчув голод. На торбу навіть дивитися боявся — знав, що якщо підійду до торбі, то завтра доведеться землю гризти. Риба, тільки риба могла врятувати мене від голоду.
Я знову закинув вудки. І на цей раз мені пощастило. Ох, Павлушо, як я зрадів, коли витяг нарешті першого піскаря! Був він маленький, з палець, але для мене він був дорожчий півметрової щуки, яку ми з тобою впіймали минулого літа. Я навіть поцілував його, цього пескаріка. Потім пішли окунішкі, червонопірки, карасики… Я так захопився, що не помітив, як перекинулася бляшанка з хробаками. А коли побачив — вони вже розповзлися. Я навіть підскочив. Ой! Без черв'яків і риби не буде. Кинувся я на коліна, став повзати по берегу і збирати. Але більшість вже в землю позабирали, поховалися. До того ж темніти почало. Ледве я чверть банки назбирав… Рибу більше не ловив, вирішив черв'яків економити.