Інферно
Шрифт:
Як і першого разу, відео почалося з тихого плюскоту води в химерній, заповненій водою порожнині, де все купалося в неприродному червоному світлі. Знову камера пірнула під освітлену воду, щоб показати вкрите намулом дно печери. І знову Нолтон прочитав напис на підводній титановій дошці:
У ЦЬОМУ МІСЦІ ЦЬОГО ДНЯ СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ.
Бентежило те, що та відполірована дошка була підписана іменем їхнього клієнта. Те, що дата була завтрашня,стривожило
Ось камера змістилася ліворуч і показала лячний предмет, що висів під водою біля дошки.
Там, прикріплена до дна тоненьким дротом, гойдалася пластикова куля. Крихка й тремтлива, наче велетенська мильна бульбашка, прозора сфера висіла у воді, наче підводна повітряна куля, але надута вона була не гелієм, а якоюсь желатиноподібною жовто-брунатною рідиною. Цей роздутий аморфний мішок діаметром приблизно тридцять сантиметрів, під прозорою оболонкою мав похмуру хмару рідини, що поволі вирувала, схожа на епіцентр народжуваної бурі.
«О Господи», — подумав Нолтон, відчуваючи внутрішній дискомфорт. Під час другого перегляду цей плавучий мішок видався ще більш загрозливим.
Поступово картина почорніла й зникла.
З’явилася нова картина: волога стіна печери, на якій танцювали хвилясті віддзеркалення підсвіченої лагуни. На стіні відбилась якась примара... примара чоловіка, що стояв у печері.
Але голова того чоловіка була спотворена... жахливо спотворена.
Замість носа той чоловік мав довгий дзьоб, наче він був наполовину птахом. Коли він заговорив, голос його був якийсь приглушений, і говорив той чоловік химерно-веле- мовно, із розміреним ритмом, наче був оповідачем якогось класичного твору.
Нолтон сидів непорушно і, затамувавши дух, слухав дзьобату істоту.
Я — Привид.
Якщо ви дивитесь цей фільм, це означає, що моя душа нарешті упокоїлася.
Загнаний углиб, я мушу промовляти до світу з землі, заточений до цієї похмурої печери, де червоні, як кров, води, стікають до лагуни, яка не віддзеркалює зірок.
Але це мій рай... ідеальна утроба для мого крихкого й вразливого дитяти.
Це пекло.
Невдовзі ви дізнаєтесь, що я залишив після себе.
Однак навіть тут я чую звуки кроків тих неуків, які переслідують мене... невігласів, готових на все, щоб перешкодити мені.
Ви скажете: «Простіть їм, бо не відають вони, що коять».
Але в історії настає такий момент, коли невігластво припиняє бути прогрішенням, яке можна пробачити... настає такий момент, коли тільки мудрість має владу відпускати гріхи.
Із чистою совістю я заповів вам увесь свій дар надії, порятунку і прийдешнього дня.
Однак і досі існують ті, хто женуть мене, мов пса, надихаю- чись своїм фарисейським переконанням у тому, що я божевільний. Є одна срібноволоса красуня, яка зве мене потворою! Як і ті сліпі у своєму невігластві церковники, котрі вимагали смерті Коперника, вона ставиться
Але я не пророк.
Я — ваше спасіння.
Я — Привид.
розділ 10
Сідай, — сказала Сієнна. — Я маю до тебе декілька запитань.
Увійшовши в кухню, Ленґдон відчув, що вже значно впевненіше тримається на ногах. На ньому був костюм «Бріоні», запозичений у сусіда, і цей костюм пасував йому напрочуд добре. Навіть туфлі-мокасини — і ті виявилися вельми зручними, тому Ленґдон подумки відзначив, що коли повернеться додому, то неодмінно придбає італійське взуття.
«Якщо мені вдасться повернутися додому».
Сієнна зазнала трансформації — перетворилася на жінку природної краси, бо перевдягнулась у джинси і кремовий светр, які підкреслювали стрункість і грацію її фігури. Із волоссям, і досі забраним ззаду в «кінський хвіст», але
без медичного халата, який надавав їй певної владної аури, вона здавалася на вигляд слабшою і вразливішою. Ленґдон помітив, що очі в Сієнни почервоніли, наче вона щойно плакала, і сильне почуття провини знову охопило його.
— Сієнно, вибач, будь ласка. Я чув повідомлення, яке залишили тобі на телефоні. Не знаю навіть, що й сказати.
— Дякую, — відповіла вона. — Але наразі нам слід зосередитися на тобі.Сідай, будь ласка.
Її тон став більш упевненим, і Ленґдон пригадав статті про її високорозвинений інтелект і ранній розвиток у дитинстві.
— Мені треба, щоб ти поміркував, — сказала Сієнна, жестом запрошуючи його сідати. — Ти пам’ятаєш, як ми дісталися до цієї квартири?
Ленґдон не зрозумів, який це має стосунок до всього, що відбувається.
— На таксі, — відповів він, сідаючи за стіл. — У нас хтось стріляв.
— Стріляли не в нас, а в тебе.Це однозначно.
— Так. Вибач.
— А пам’ятаєш постріли, коли ти був усередині таксомотора?
«Дивне запитання».
— Так, пам’ятаю. Було два постріли. Один влучив у бокове дзеркало, а другий розбив заднє вікно.
— Добре, а тепер заплющ очі.
Ленґдон збагнув, що Сієнна перевіряє його пам’ять, і заплющив очі.
— У що я вдягнена?
Сієнна чітко постала перед мисленим зором Ленґдона.
— Чорні туфлі на пласкій підошві, сині джинси та кремовий светр із V-подібним вирізом. Волосся русяве, до плечей, зібране ззаду. А очі карі.
Ленґдон розплющив очі й уважно оглянув Сієнну, задоволений тим, що його ейдетична пам’ять функціонує нормально.
— Добре. Маєш прекрасну візуально-пізнавальну фіксацію, і це підтверджує, що твоя амнезія стосується виключно минулого, а також те, що твоїй здатності формувати спогади не завдано непоправної шкоди. Ти не пригадав нічого нового про те, що трапилося впродовж останніх кількох днів?