Інферно
Шрифт:
Саме протокол вимагав, щоби Начальник знав якомога менше про своїх клієнтів. Він давно дійшов висновку, що Консорціум не має морального права судити їхні вчинки.
Забезпечуй послуги.
Довіряй клієнту.
Не став запитань.
Як і директори більшості компаній, Начальник просто надавав послуги, виходячи з того, що цими послугами користуватимуться
І тепер, коли події розгорталися з лячною швидкістю, Начальник подумки матюкав доброго знайомого, який запропонував Консорціуму цього клієнта.
— На нього не доведеться багато витрачатися, і на ньому можна легко заробити грубі гроші, — запевнив його посередник. — Цей чоловік надзвичайно талановитий, він — мірка у своїй царині, і до того ж до абсурдності багатий. Йому просто треба зникнути на рік-два. Він хоче купити собі трохи часу, щоби провести його поза межами системи, працюючи над одним важливим проектом.
Не довго думаючи, Начальник погодився. Тривала зміна місцеперебування — це завжди легкий заробіток, і Начальник довіряв інтуїції свого приятеля.
Як і очікувалося, ця робота виявилася надзвичайно легкою й прибутковою.
Такою вона й була... до минулого тижня.
А тепер унаслідок хаосу, породженого цим чоловіком, Начальник опинився в ідіотській ситуації: ходив колами навколо пляшки з віскі і чекав, коли скінчиться термін його зобов’язань перед клієнтом.
Телефон на його робочому столі задзвонив, і Начальник побачив, що то Нолтон, один із його головних координаторів; він телефонував знизу.
— Слухаю, — відповів він.
— Пане, — почав Нолтон із ноткою нервовості й тривоги в голосі. — Мені страшенно незручно турбувати вас із цього приводу, але, наскільки ви знаєте, ми маємо завдання передати завтра засобам масової інформації одне відео.
— Так, — відповів Начальник. — Його вже підготували?
— Підготували, але мені хотілося б, щоби ви самі проглянули це перед оприлюдненням.
Приголомшений несподіваною заявою, Начальник відповів не одразу.
— А це відео — воно якимось чином вказує на нас чи компрометує в той чи інший спосіб?
— Ні, пане, але його зміст є досить бентежним. Наш клієнт з’являється на екрані й заявляє, що...
— Замовкніть! — наказав Начальник, спантеличений тим, що старший координатор насмілився на кричуще порушення протоколу. — Змістне має значення. Про що б там не йшлося, відео нашого клієнта слід передати ЗМІ в будь-якому випадку. Клієнт міг запросто оприлюднити його через Інтернет, але натомість найняв нас.Бо він намдовіряв.
—
— Вас не наймали на роботу кінокритика, — насварив Нолтона Начальник. — Вас найняли виконувати обіцянки. Тож виконуйте вашу роботу.
***
А Ваєнта чекала на Понте Веккіо, обмацуючи своїми гострими очима сотні облич, що оминали її. Вона не втрачала пильності й не сумнівалася, що Ленґдон ще не з’являвся на містку, але безпілотник уже не дзижчав — вочевидь, потреба в ньому відпала.
«Напевне, Брюдер піймав його».
Вона неохоче міркувала про невеселу перспективу потрапити під слідство, влаштоване Консорціумом. Або про перспективу чогось значно гіршого.
Ваєнта знову пригадала тих двох агентів, яких зрікся Консорціум... Більше їх ніхто й ніколи не бачив. «Та вони просто перейшли на іншу роботу», — заспокоювала вона себе. Але Ваєнта вже роздумувала чкурнути кудись на пагорби Тоскани, щоби зникнути й розпочати нове життя.
«Але чи довго мені вдасться ховатися від них?»
Численні «об’єкти» вже встигли з власного досвіду переконатися, що коли Консорціум звертав на тебе пильну увагу, то про такі речі, як конфіденційність і приватне життя, можна забути. То було лише питанням часу.
«Невже моя кар’єра й справді скінчиться отак жалюгідно? — подумала вона, і досі не в змозі цілком усвідомити той факт, що її дванадцятирічна служба в Консорціумі перервалася через низку випадкових провалів. Цілий рік вона пильно оберігала зеленоокого клієнта й забезпечувала його потреби. «Я не винувата в тому, що він вистрибнув із вежі й розбився... однак я маю таке враження, що полетіла тоді вниз разом із ним».
Її єдиний шанс на реабілітацію полягав у тому, що вона мала перехитрити й випередити Брюдера... але Ваєнта від початку знала, що на це піде досить багато часу.
«Я мала свій шанс учора вночі, але не скористалася ним».
Коли Ваєнта неохоче поверталася до свого мотоцикла, вона раптом почула далеке... і знайоме дзижчання.
Жінка спантеличено поглянула вгору. На її превеликий подив, безпілотник знову піднявся в повітря, цього разу — біля найвіддаленішого краю Палацо Пітті. Ваєнта дивилася, як вертольотик безпорадно намотує кола над палацом.
Повторне використання безпілотника могло означати лише одне: «Вони й досі не схопили Ленґдона! Куди ж він у біса подівся?»
***
Пронизливе дзижчання вгорі знову висмикнуло доктора Елізабет Сінскі з напівзабуття.
«Знову безпілотник? А я гадала, що...»
Жінка завовтузилася на задньому кріслі мікроавтобуса, де біля неї сидів той самий молодий агент. Вона знову заплющила очі, борючись із болем та нудотою. Утім, головним чином їй доводилося боротися зі страхом.