Обитель героїв
Шрифт:
– Я б сказав інакше, колего, – слово «колега» у вустах гросмейстера звучало зовсім природно. – Замолоду я пішов усупереч волі батька, знехтував сімейною традицією, але дещо зі спадкових здібностей зберіг донині. Якщо в людини на плечі сидить даймон, пазуристий упертюх-даймон, штовхаючи на різні сумнівні вчинки – я бачу цього даймона. Я чую його шепіт, безгучний для інших. На вашому лівому плечі сидить даймон образи і помсти. Образа застаріла, до неї ви звикли, а з бажанням мститися успішно справляєтеся, тримаючи даймона у вузді. Ви – сильна людина, пане профос. Мені не хотілося б знати, яка біда штовхнула вас
– Що ж мені робити?
Безпорадність запитання вразила вігілу. Таким вона бачила профоса вперше.
– Уникати спадкових духівників, навіть якщо вони змінили профіль. Або позбутися даймона. Я розумію, це важко, майже нереально. Приборкати себе – іноді це непосильне завдання навіть для досвідченого венатора, який легко впокорює найбільш диких дітей геєни.
Складалося враження, що двоє літніх чарівників – теперішній і колишній – говорять про щось добре знайоме їм обом і приховане від невтаємниченого слухача. Анрі доводилося бути присутньою при схожих бесідах: поети, актори, солдати, мандрівники – люди, раніше незнайомі, знаходили спільну мову відразу, без перешкод, і вігіла через це почувалася зайвою, недоумкуватою ледаркою, квапилася залишити таке товариство.
Зараз піти було нікуди.
– Я б із задоволенням спустився до озера, – по тривалій мовчанці мовив Терц. – Ви запросили мене скласти вам компанію. З даймоном чи без, я згоден.
– Звісно! Прошу…
Ефраїм посторонився, щоб профосові було зручно крокувати поруч із ним. Стежка була неширока, і Анрі пішла позаду. За правилами етикету даму належало пропустити вперед, але етикет загубився вночі. Схил став пологіший, подих озера підступив, захолодив скроні. Під ногами шарудів пісок.
– Сподіваюся, пане профос, ви… е-е… задовольнили свій службовий інтерес до Чуриха?
– Цілком, ваше чорнокнижництво.
– Без наслідків, неприємних для нас обох?
– На сьогодні – так. Суть чурихских досліджень в галузі умбрології мені зрозуміла. Я розраховую, що практику тіньових експериментів на добровольцях буде вами припинено до більш повного теоретичного обґрунтування.
– Можете бути впевнені.
– Чурих відмовить квесторам у обіцяній трансплантації?
– Безумовно. Нам необхідно якомога ретельніше вивчити зв'язки «супутників». Плутанина з іменами, летаргія та інші небажані наслідки зводять нанівець всі позитивні сторони трансплантації! Крім того, квестори постраждали в сутичці, а кризовий період після пересадки тіньового фрагмента дуже тяжкий. Навіть цілком здорова людина проводить у ліжку не менше трьох днів…
«Кидало то в жар, то в холод, – згадала Анрі розповідь Гвоздила. – Від нестерпної сверблячки мало не збожеволів…» Справді, від дурнуватої сутички на перехресті була й користь: хитромудрий грос, не порушуючи букви угоди, відмовить квесторам на законних підставах. Турбота про здоров'я поранених, протипоказання, обставини, що випадково відкрилися некромантам… Якщо знадобиться, можна, не називаючи імен, згадати інтерес до чурихської умбрології з боку Тихого Трибуналу й Дозору Сімох. Словом, не бачити квесторам додаткових тіней, як власних вух!
Вігіла ледь чутно захихотіла.
– Цікаво, кому призначалися «чудові руки» теслі Єндри Драмбаля? – кинула вона в спину Клофелінга. – Забіяки й баламута, чию тінь ми приборкували всією компанією? Небожеві барона? Щоб краще керував?
– Джеймсу Рівердейлу, – не оглядаючись, байдужо відповів гросмейстер. – Бійці часто бажають мати додаткові руки. Хоча особисто я рекомендую їм запасну голову. Але вони не вірять. їм навіть рідна голова здається зайвою.
– А що замовила Агнешка Мала? Третю ногу? Додаткові сідниці? Восьмі ікла?
– Це якраз неважливо, – втрутився Фернан Терц, не давши гросу відповісти. – Важливо інше: що обіцяли квестори Чуриху за допомогу? Я правий, ваше чорнокнижництво? На місці глави тутешньої Ради я б обов'язково підкреслив, яку велику послугу я роблю лицарям Ранкової Зорі, беручи участь у їхній шляхетній справі… І призначив би за свою доброту підходящу ціну.
Чоловіки зупинилися, дивлячись один на одного. Вони були дуже схожі: рельєфні обличчя, худорлявість, звичка нахилятися вперед, вдивляючись у співрозмовника. Профос Дозору і гросмейстер Найвищої Ради некромантів цілком могли здатися батьком й сином, які посварилися через дурницю. І Фрося за необхідності, мабуть, з успіхом зумів би вдати з себе дамського лікаря-ненажеру чи багатенького сибарита, п'яницю й насмішника, як Терц легко вдавав стряпчого.
«Це більше, ніж личина, – думала Анрі. – Це особи. Різні обличчя тієї самої людини. Ось що треба забирати в тіней: обличчя…»
– Я призначив ціну, – сказав Ефраїм Клофелінг. – Велику ціну.
– Велику для вас? Чи для них?
– І для них, і для мене.
– Яку, якщо не таємниця?
– Які таємниці між нами… У разі перемоги вони гарантували мені вільний доступ до Омфалоса.
Ні, це не було маскою, личиною чи одним із запасних облич. Профос дійсно здивувався. Схоже, Терц очікував чого завгодно, але тільки не цього.
– Навіщо вам знадобилася пуста цяцька?
– її виготовив мій батько, Бруно Клофелінг. За наказом герцога Губерта.
Старий зняв тюбетейку, зім'яв її в руці й тихо додав:
– Омфалос – це все, що залишилося від магістра… Е-е.. Хендрика Високосного. Певною мірою це і є сам магістр.
* * *
– Я знав, що ви здогадаєтеся, – спокійно кивнув Рене. Тіні на обличчі горбаня гойднулися, опливли патьоками туші. – Коли ви зрозуміли, що я – Чорний Аспід?
– Почав підозрювати, коли ви повідомили, що ваш медальйон – Пуп Землі. Упевнився ж остаточно, коли ваші соратники на перехресті вдарили в спину квесторам, а вас не стали звинувачувати в крадіжці святині. Та й білі не випадково погналися за вами. Ви знайомі?
– Особисто? Ні. Але в столичній галереї Ордену є зображення всіх владик Майорату. Вони напевно впізнали мене за портретом. Що ж до співчуття й допомоги… Чорний Аспід, що втік з Майорату, викравши Омфалос – особистість суперечлива. Я вже не той, яким був, займаючи Цитадель. А як чаклун-медикус, я давав клятву.
Влетівши в кімнату, шестикрилий метелик-пилкоїд закружляв навколо свічки. По стінах застрибали чорні танцюристи, вихиляючись та підскакуючи. Недобре примружившись, Рене Кугут спостерігав за згубним танцем метелика. Барон хотів відігнати дурну комашку від полум'я, але спізнився. Легкий тріск, хмарина нудотно-солодкавого диму – і танець на стінах припинився.