Обитель героїв
Шрифт:
Сповнений співчуття, Конрад пішов глянути, в чому справа.
Криків і лайки за вечір він устиг наслухатися вдосталь. Сестра-Могильниця виявилася досвідченим медикусом: красуня вправно зупиняла кровотечі, зашивала рани кривою голкою лиховісного вигляду, вправляла вивихи й мастила садна пекучим зіллям. От тільки про те, щоб зняти пацієнтові біль, вона не думала. Видно, звикла працювати з мерцями, яких хоч ріж, хоч їж – однаково нічого не відчувають. Добросердий гросмейстер зрештою не витримав цієї вакханалії та залучив до справи близнюків-здорованів як анестетів-знеболювачів.
Але щоб хворий мукав?
– Ум-м-ммих!.. хми-и…
Перед ґанком будиночка на дощатому столі – на таких обряджають небіжчиків – лежав блудний онук графа ле Бреттен, Джеймс Рівердейл. Його обережно притримували за руки-ноги двоє широкоплечих, пикатих дрейгурів. Брати милосердя однаково посміхалися й не давали хворому сіпатися. А над Рівердейлом-молодшим, умостившись на високому сосновому пеньку, чаклував пульпідор Рене Кугут. Темрява не була для горбаня перешкодою: на лобі в нього яскраво сяяло знайоме Конрадові «третє око». Ретрактор, перетворившись на надзвичайно складний інструмент із безліччю щипчиків, лопаточок, пінцетів і зовсім незрозумілих відростків, зеленаво світився на кшталт болотяного вогника.
Сімейна реліквія Кугутів повзала по обличчі пораненого з металевим хрускотом.
«Треба ж, – з повагою подумав барон. – Ледь самого залатали, взявся інших лікувати!»
Права нога Рене біліла свіжим лубком. Поруч стояв притулений до столу костур. Навколо костура бундючно походжали два трупіали. Цих птахів, інакше званих коров'ячими яструбками, тут водилося без ліку. Оперення трупіалів, блакитнувате на грудях і з зеленим відливом на спинках, у ділянці голови та шиї було вугільно-чорним, що викликало в барона неприємні асоціації. Колись він хотів тримати вдома такого птаха, в клітці, та навчити вітатися: «Добр-рого р-ранку, добр-родію!» Але знайомий птахолов відрадив: трупіали виявилися страшенно незалежними, не піддавались дресируванню. Навіть яйця вони підкидали в гнізда іншим птахам.
«Якщо самка покине зграю, – розповідав птахолов, – жоден ніжний друг не супроводить її, не тужить за нею, жоден задушевний чи люблячий голос не привітає її повернення…» З'ясувалося, що відсутність ніжності та взаємної прихильності в трупіалів доходить до найвищого ступеня – цілковита незалежність виражалася правилом: «Всяк робить, що йому завгодно».
Після цього обер-квізитор перейнявся до коров'ячих яструбків щирою неприязню.
– Киш! – крикнув він на птахів, проганяючи геть.
На щастя, це не завадило лікареві працювати з пацієнтом.
– Щелепу вправили, перелом за три дні зростеться… – бурмотів Рене, намагаючись відволікти й підбадьорити квестора. Однак той відволікатися не бажав: по-вовчому блискав очима, мотав головою, змушуючи ретрактор хрустіти вдвічі голосніше, і мукав з погрозою, немов бугай, що побачив суперника.
Барон згадав, як Рене лікував його флюс, і перейнявся душевним розумінням.
– Ось із зубками гірше, зубки нам вибили добрі люди… Вдало приклалися, нічого не скажеш… Ас'сарадх бонтхур адверсус мандибула!..
– Ммих-х… ннах-х…
– Фрагіум целер д'харна! Нічого, виростимо, моххар аліцуї дентес рекреато… Будуть як нові… Ар'х'ям вітус глоріано н'остр!
– Мммм…
– Зачекайте пару хвилин, я закінчую!
Останні слова адресувалися баронові.
– Ад'самор гінгіва! Н'юмба кавум ос!
– Иммм!!!
Квестор глухо завив, очі його мало не вилізли з орбіт.
– Ваша світлосте, не відмовте в люб'язності! – Рене обтрусив руки, немов юний лобуряка, який хвилину тому здумав порпатися в мурашнику. – Розтопчіть цю гидоту, бо я зі своєю ногою…
На мить баронові привиділося: під столом ворушиться мерзенна тінь, схожа на клубок п'явок-привидів. Конрад поквапився розтоптати гидоту, як просили. Старався він від душі й припинив забивати підборами в землю, лише коли під ногами утворилася ямка завглибшки пальців зо три.
– Дякую вам. Зараз зафіксуємо щелепу – і бай-бай… Агов, приятелю, потримай йому голову, – скомандував Кугут найближчому дрейгуру.
Коли процедуру (на язик так і просилася: «екзекуцію») було закінчено, і дрейгури віднесли квестора, який кволо опирався, горбань із зусиллям підвівся, спершись на костур.
– Мені сказали, ви вирішили оселитися в одному будинку зі мною?
– Цілком правильно.
– Чому, ваша світлосте? Випадкова примха? Велика любов до скромного пульпідора?
– Нехай буде велика любов, добродію. Давайте я допоможу вам дійти.
Розмовляти можна було й тут, у темряві, але чурихська кадавральня наводила на барона нудьгу. У будинку він почувався звичніше. У Рене знайшлася свічка; пульпідор запалив її, потерши ґніт між пальців. Свічку барон прилаштував на скрині; підсунув табурет ближче до ліжка, на якому влаштувався Кугут.
– Мені пощастило, – без довгих передмов повідомив обер-квізитор. – Я бачив унікальне видовище: Чорний Аспід лікує білого лицаря. Начебто співчуття і допомога ближньому – не ваша справа. Чи я помиляюся?
* * *
– Як ви дізналися, що я стежу за вами? – похмуро поцікавився Фернан Терц.
Профос вийшов з-за стовбура криптомерії, густо оповитого плющем. Багряне вдень, листя плюща зараз, у примарному світлі місяця, нагадувало плями засохлої крові. «В-ви-и! в-ва-а…» – відгукнувся згори пугач-пересмішник, але профос насупив брови, гілка під нахабним пугачем хруснула, і птах зірвався з дерева, розсудливо полетів геть.
– Добраніч, – відповів чемний гросмейстер. – Я радий вас бачити. Ви не повірите, але я дійсно…
Терц зробив жест рукою, показуючи, що гідно поцінував ввічливість звертання.
– І все-таки, ваше чорнокнижництво? Мені здавалося, я зробив усе можливе…
– Ви все робили бездоганно, пане профос. Мені допомогла чиста випадковість, якої ви не могли передбачати. Річ у тім, що я – син Бруно Клофелінга, мага-духівника при дворі герцога Губерта.
– Вмієте викликати духів з безодні? – профос дозволив собі відверте глузування. – То це багато хто вміє… Чи серед безтілесних створінь у вас є інформатори? Корисні, досить корисні знайомства!