Обитель героїв
Шрифт:
Уламки лежали кроків за п'ять, у коридорі, безсоромно відкритому поглядові. Там же валявся масивний засув, вивернутий, що називається, «з м'ясом». Барон прикинув, з якою силою рвали нещасні двері, й насупився.
– Ремонт давно робили? – запитав він, не встигши придушити в душі підступний порив жалю.
– Цього літа! – схлипнув хазяїн.
– Ну й даремно…
Намагаючись не наступати на понівечені картини, що пообпадали зі стін, немов листя з дерев, барон пройшов углиб крила. Підбор так і старався наступити як не на тріснуту раму, то на розірване полотно. Обличчя численних учасників баталій, зображених на полотнах, з осудом дивилися на обер-квізитора знизу вгору.
«За що?» –
Сліпучо-білий коридор виводив до сходів, застелених ворсистим килимом, схожим на засніжену дорогу. Сходи вели нагору – до гостьових покоїв, – і вниз, до харчевні, розміщеної, якщо вірити плачу хазяїна, на цокольному поверсі. Закінчувався коридор ще одним розшматованим прорізом.
– Що там?
– Камінна зала, ваша світлосте…
Всередині зали панував повний розгром. Як не дивно, це остаточно заспокоїло обер-квізитора і якоюсь мірою примирило з навколишньою дійсністю. По-перше, картина місця події виявилася типовою. Подібне Конрад бачив десятки, якщо не сотні разів. По-друге, розгром припускав наявність слідів і речових доказів, що, безсумнівно, полегшувало слідство й пошук винуватців. А по-третє, з першого погляду на розбиті в друзки крісла, кульгавий столик, до половини забитий у пащу каміна, обідрану оббивку дивана, перекинуті шандали й арбалетні болти, що стирчали зі стін, барон відчув напад зловтіхи. Бо не повинен задрипаний готель на околиці виблискувати чистотою, як військовий госпіталь імені королеви Якобіни у дні візиту найяснішої покровительки! Не повинен, і квит.
А так – зовсім інша річ.
Повна відповідність канону «після бійки».
Барон знаком звелів хазяїнові залишатися в коридорі. Бувалий у бувальцях стряпчий спробував вдати, ніби розпорядження його не стосується, але обер-квізитор миттю припинив самоуправство.
– На ваш вік, голубе, збитків вистачить. Стачило б чорнила… Будьте такі ласкаві, не плутайтеся під ногами.
Гидливим щиглем збивши з плеча випадкову порошинку, Конрад хруснув тонкими пальцями й увійшов до зали. Так, бійка тут була не на жарт. Невідомі лиходії брали гостей у кліщі, атакуючи через вікно та з боку центрального входу. Цікаво, а чорний хід тут теж чорно-білий? Барон підняв з підлоги уламок скла, оплавлений і потемнілий. Сліди сажі на стінах, барельєф каміна в кіптяві… Від займистих стріл або «чуського вогню» наслідки були б інші. Якби почалася реальна пожежа, від готелю до ранку залишились би димуючі руїни. Виходить, застосовувалась бойова магія, що збільшує провину.
Відомство Тихого Трибуналу.
Але, з іншого боку – стріли, сокири…
І наказ Вільгельма Цимбала: не поспішати з доповіддю в Трибунал.
Намагаючись відігнати погане передчуття, Конрад затримався біля дивом уцілілого дзеркала, поправив перуку, що з'їхала набік, і продовжив огляд. Біля дивана він був змушений присісти навпочіпки. На розчавленій свічці, що прилипла до дошки паркету, чітко відпечатався рубчастий слід. Перша зачіпка? Пройшовши до вікна, барон гукнув ліктора, наказавши прихопити полотняні торбинки для речових доказів.
У коридорі підкреслено голосно перешіптувалися хазяїн зі стряпчим:
– …подати найретельніший опис…
– Цілковито з вами згодний, люб'язний пане Терц! Я виставлю їм такий рахунок…
– Але опис треба скласти негайно! По гарячих слідах!
– От і скажіть про це панові обер-квізитору. Скажіть! Ви – особа офіційна і маєте повне право… Бити офіційних осіб по обличчю не дозволено нікому…
– Посторонися!
У двері протиснувся прибитий каштаном служака, несучи в руках цілу купу мішків різного розміру. За бажання можна запакувати півготелю як речові докази. Барон поморщився: запопадливість повинна мати межі. Інакше вона наближається до глупоти і стає приводом для глузувань. А він терпіти не міг, коли сторонні брали на кпини співробітників Всевидющого Приказу.
У спецарсеналі Конрадові якось пригрозили, що перестануть видавати «секундантів» для дуелей.
– Підійдіть сюди. Вздовж стіни, акуратно! Нічого не торкайтеся, крім того, на що я вам вкажу. Запакуйте ось це… і ось це… і ще…
– Ваша світлосте! Я зобов'язаний включити ці предмети в опис! Щоб учинити позов відповідно до параграфа…
Чесно кажучи, стряпчий набрид гірше за муху в Спасівку. Кому він збирається вчиняти позов? Невідомим зловмисникам? Гільдії Готельєрів?! Але з позиції закону він правий, і нічого страшного не станеться, якщо пан… як його? Терц? – внесе в опис речові докази, що вилучаються. Отже, що ми долучаємо до справи? Розчавлену свічку, оплавлену скалку скла та срібний ґудзик. Останній, судячи з чеканки, належить комусь зі зниклих безвісти гостей, а ніяк не хазяїнові готелю.
– Прошу дуже.
– Красно дякую за сприяння, пане обер-квізиторе.
Ґудзик стряпчого засмутив. Він з явним небажанням визнав, що до опису зіпсованого майна його включити ніяк не вийде. Хіба що до опису зіпсованого чужого майна. А це придасться лише при оформленні спадку родичами зниклих пожильців.
– Тіпун вам на язик! – не стримався Конрад.
Той не відповів. Схоже, крючкові обіцяно частку від суми позову.
Завершивши первинний огляд і вказавши лікторові, що з доказів варто забрати, барон рушив до виходу з зали.
– Хвала Вічному Мандрівцеві! Ви закінчили! Пане Терц, приступайте. Я вже послав по столяра, і щойно ви впораєтеся…
– Не поспішайте, голубчику. Якщо стряпчого я ще ладен терпіти тут – звісно, у присутності лікторів – то зі столяром вам доведеться зачекати.
– Чому, ваша світлосте? Як же так?! Адже ви закінчили?
– Ні, – сухо кинув Конрад і вийшов з камінної зали в хол, супроводжуваний по п'ятах збудженим хазяїном.
Дорогою він думав, що зовнішня комісія лікторату повинна відбирати в слуги закону не дубуватих гевалів, що спритно вправляються з табельними сокирами, а суддівських крючків, як оцей настирливий стряпчий, чи докучливих Трепчиків-молодших. Ну, хоча б третину особового складу. Ці землю носом ритимуть, а жодного загубленого ґудзичка, жодного недогарка не пропустять. Із природної в'їдливості, котра, якщо вдуматися, вже сама по собі неабиякий талант. А пообіцяй їм премію…
– Ваша світлосте!
– У мене є запитання особисто до вас, пане Трепчик. Попрошу відповідати коротко й чесно. Це у ваших же інтересах. Я доступно висловився?
– Куди вже доступніше, ваша світлосте…
– Чудово. Отже, чи відомо вам, що саме відбулося вночі в готелі?
– Так! Тобто, ні…
– Будьте такі ласкаві, висловлюйтеся ясніше, пане! Так, чи ні?
Барон насупився, дивлячись Трепчикові-молодшому в перенісся: ніби цвях забивав. Під його поглядом хазяїн скулився, зробився схожий на побитого собаку та мокру курку одночасно, якщо в природі можливий такий монстр.
– Я… я чув. Але не бачив.
– Що саме ви чули? В який час?
– Близько півночі. Я в готелі ночував. У вільній кімнаті.
– Ви спали? Вас щось розбудило?
Трепчик зам'явся, тупцюючи на місці.
– Я… не спав, ваша світлосте.
– Чому? – фон Шмуц картинно підвів брову. Зазвичай це вбивало свідків наповал.
– Я… я був не сам.
– І, природно, не з дружиною.
– Ваша світлосте! Благаю! Віолета мене вб'є! Ви її не знаєте!
Здається, готельєр полюбляє скакати в гречку. Він хотів упасти баронові в ноги, але побоявся. І правильно. Фон Шмуц подібних витівок не схвалював. І був безперечно радий, що не знайомий з ревнивою Віолетою Трепчик.