Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця
Шрифт:
— Ну, і чого ти від мене хочеш? — Запитала Верна, коли вони пройшли повз факел, паруючий в залізному утримувачі. — Щоб я дістала Ніккі з повітря?
— Я хочу, щоб ти з'ясувала, куди пішли вони з Енн, — сказала, Кара. — Ось, чого я хочу.
Що б не говорила Морд-Сіт, Верна теж хотіла знайти Ніккі і Енн, не менше, ніж Кара. Просто вона не показувала це так явно.
Наряд з червоної шкіри, який наділа Кара, виділявся на тлі дівочої
На деякій дистанції за ними слідували ще кілька Морд-Сіт, разом з підрозділом Внутрішньої гвардії палацової варти. Трохи позаду була Еді, в той час, як Натан особисто очолював пошуки.
Верна розуміла почуття Кари й була дивним чином рада їм. Нікі була більше, ніж завдання охорони для Кари, більше, ніж жінка, яку Річард доручив Карі охороняти. Нікі була такою ж, як і Кара.
Звичайно, вона не зізналася б у цьому, якби її запитали, але тліюча в ній лють видавала її. Ніккі, як і сама Кара, надовго втратила себе, віддавши себе темній справі. Вони обидві недавно звільнилися від цього жаху тому що Річард дав їм не тільки шанс змінитися, але і причину для цього.
Верна думала, що короткі і ділові питання Морд-Сіт куди гірші, ніж якщо б вони просто кричали і злилися. Її волосся від цього ставало дибки, тому що Морд-Сіт цим давала зрозуміти, що вона налаштована серйозно, а коли Морд-Сіт налаштована серйозно, це зовсім неприємно.
Краще було не опинятися на шляху Морд-Сіт, коли вона дійсно хотіла відповідей. Вірна лише бажала, щоб вона їх отримала.
Вона розуміла роздратування Кари. Вона сама була не в меншій мірі стурбована і налякана тим, що могло трапитися з Ніккі і Енн. Однак вона знала, що, повторюючи одні й ті ж питання і наполягаючи на відповідях, ці відповіді не отримати, так само, як і двох зниклих жінок.
Вона підозрювала, що Морд-Сіт просто робила те, що вміла найкраще, не бачачи ніякого іншого рішення.
Кара зупинилася, вперлася руки в стегна і, обернувшись, оглянула мармуровий коридор. Позаду них кілька сотень людей Внутрішньої гвардії сповільнили крок і зупинилися, щоб не обігнати тих, хто йшов попереду.
Луна від ударів черевиків по каменю стихла, перетворившись на ледве чутний шерех. У кількох солдатів були напоготові арбалети з червоним оперенням. При вигляді цих стріл Верна покривалася потом. Їй майже хотілося, щоб Натан їх ніколи не знаходив. Майже.
Здавалося нескінченний лабіринт залів позаду закутих у важку броню солдат був порожній. У ньому не було звуків, не рахуючи шипіння факелів. В роздумі, Кара на мить спохмурніла, а потім продовжила рух.
У четвертий раз після того, як минулої ночі пропали Енн і Ніккі, вони спускалися в зали, які вели до гробниць. Верна навіть близько не могла уявити, що намагається з'ясувати Морд-Сіт.
Порожні коридори були порожніми коридорами. Несхоже було, що дві зниклі жінки вийдуть з мармурових стін.
— Вони, напевно, пішли кудись в інше місце, — сказала, нарешті, Верна, — хоча їх ніхто не бачив.
Кара обернулася.
— Куди, наприклад?
Верна підняла руки, а потім дала їм впасти назад.
— Я не знаю.
— Це великий палац, — сказала Еді. Світло смолоскипів надавало абсолютно білим очам чаклунки моторошнуватого напівпрозорого відтінку.
Верна махнула рукою вздовж проходу, з якого не долинало ні звуку.
— Кара, ми годинами блукаємо взад-вперед по цих залах і те, що вони порожні, зараз так само очевидно, як це було, коли ми спускалися сюди в останній раз — або в перший, якщо вже на те пішло.
Ніккі і Енн повинні бути десь нагорі в палаці. Ми даремно витрачаємо час тут внизу. Я згодна, що ми повинні знайти їх, але потрібно шукати в іншому місці.
Очі Кари світилися, ніби горіли синім вогнем.
— Вони були тут внизу.
— Так, я впевнена, ти права. Але головне слово тут — «були». Ти бачиш тут хоч які-небудь ознаки їх присутності? Я — ні. Ти без сумніви права в тому, що вони були тут внизу. Однак, очевидно, що після цього вони пішли в інше місце, — Верна нетерпляче зітхнула. — Ми даремно витрачаємо дорогоцінний час, ходячи взад-вперед по порожніх залах.
Поки всі стояли на місці, Кара пройшла по коридору трохи далі. Повернувшись, вона знову вперлася кулаками в стегна.
— Тут щось не так.
Натан, який на самоті стояв попереду, занурившись у власні роздуми, обернувся і подивився на них, вперше проявивши цікавість.
— Не так? Що значить — не так?
— Я не знаю, — зізналася Кара. — Я не можу ткнути на це пальцем, але тут є щось, що мені не здається правильним.
Верна розкинула руки, намагаючись зрозуміти.
— Ти маєш на увазі відчуття… магії або чогось ще?
— Ні, — сказала Кара, помахом руки відкидаючи припущення. — Я не маю на увазі нічого подібного, — Вона повернула руку на своє затягнуте червоною шкірою стегно. — Просто мені здається, що тут щось не так — не знаю що, але щось.
Верна озирнулась.
— Ти думаєш, чогось не вистачає? — Вона вказала вперед у порожній коридор. — Прикрас, обробки, чогось у цьому роді?
— Ні. Наскільки я пам'ятаю, в більшості цих залів ніколи не було ніяких прикрас. Але я нечасто бувала в цих залах. Тут ніхто не бував часто.
— Даркен Рал час від часу відвідував могилу свого батька, але, наскільки я знаю, він не дуже цікавився іншими померлими. Гробниці вважаються приватною територією, і він заборонив сюди доступ стороннім. Коли він ходив до могилі батька, він зазвичай брав з собою своїх охоронців, а не Морд-Сіт, так щ, я просто не дуже добре знаю це місце.
— Можливо, справа якраз в цьому, — припустила Верна, — в незручності, яку викликає незнайоме місце.
— Може й так, — сказала Кара. Її рот роздратовано скривився — їй не хотілося визнавати таку можливість.