Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця
Шрифт:
Еді поворнулась до Верни.
— Чому не запитати її, де вона знаходиться?
Верна, насупившись, подивилася на стару чарівницю.
— Ти маєш на увазі вдатися до допомоги колійного щоденника?
Еді відповіла одним рішучим поклоном.
— Так. Запитати її.
Верна відреагувала скептично.
— Будучи тут в палаці, дуже малоймовірно, що вона загляне в свій подорожній щоденник в очікуванні повідомлень від мене.
— Можливо, вона вже не знаходиться в Палаці, — наполягла Еді. —
— Та яким же це чином вони примудрилися залишити Палац? — Запитала Верна. — Ми оточені армією Імперського Ордена.
Еді знизала плечима.
— Це не таке вже неможливе. Я можу бачити моїм Даром, не моїми очима. Це, як бути в темноті ввечері. Можливо в темноті вони повинні бути втекти з якихось причин. Можливо це було важливим і вони не мали часу, щоб сказати нам.
— Ти змогла б зробити це? — Запитала Кара. — Ви могли б вийти в темряві і пробратися через ворога?
— Звичайно.
Верна вже переглядала подорожній щоденник. Як вона й очікувала, він був повністю чистим.
— Ніяких повідомлень, — вона вклала маленьку книжку назад за пояс. — І все ж, я скористаюся твоєю пропозицією і напишу повідомлення Енн. Раптом і справді вона загляне в свій щоденник і відповість.
Розпушивши свою накидку, Натан знову рушив далі.
— До того, як ми пустимося шукати в інших місцях, я хочу перевірити усипальню ще раз.
— Виставите тут охорону, — дала розпорядження Кара солдатам. — Решта підуть з нами.
Пройшовши деяку відстань вниз по залу, Натан пустився вниз по сходах. Роздавалося також відлуння кроків всіх інших, хто слідував за ним і намагався не відставати. Натан, Кара, Еді, Верна і солдати, що замикали хід ззаду, всі дружно спустилися вниз на наступний рівень.
Більш низькі стіни були з блочного каменю, а не з мармуру. У деяких місцях, на них були сліди від води, яка протягом сотень років просочувалася крізь них. Ця вода залишала після себе жовтуваті форми, які надавали каменю вигляд, ніби він танув.
Незабаром вони дісталися до каменя, який танув по-справжньому.
Натан зупинився перед входом в усипальню Паніза Рала. Високий пророк, з похмурим і витягнутим обличчям, подивився повз розтанулий камінь в усипальницю. Це був четвертий раз, коли він повертався вивчати могилу, але і на цей раз вона нічим не відрізнялася від попередніх відвідувань.
Верна турбувалася про цього чоловіка. Коли він хвилювався і хотів знайти відповіді, за його зовнішньою непроникливістю бушував свого роду гнів. Їй ніколи не доводилося бачити його таким колись.
Єдиною людиною, який приходила їй на розум — з тією ж самою стримуваною люттю, яка не проявлялася зовні, і яка могла змусити її серце скажено битися — був Річард. Їй подумалося, що такий зосереджений гнів, мабуть, був характерною рисою Ралів.
Незважаючи на те, що вхід в склеп колись передбачав двері, тепер на їх місці був поставлений якогось іншого виду білий… камінь, призначений для того, щоб запечатати вхід у велику усипальницю.
Зовні виглядало так, що він був встановлений похапцем, і все ж, не досить швидко, щоб зупинити дивні умовності, що переповнювали могилу Паніза Рала.
Усередині, п'ятдесят сім холодних факелів спочивали на декоративних золотих підставках. Натан метнув рукою і скористувався магією, щоб запалити частину з них. Як тільки вони спалахнули, стіни склепу пожвавилися мерехтливим світлом, який відбивався від полірованого рожевого граніту склепінчастої кімнати.
По низу кожного факела були устновлені вази, призначені для квітів. Ці п'ятьдесят-сім факелів і ваз, припустила Верна, символізували той факт, що напевно Панізу Ралу було п'ятдесят сім, коли він помер.
Коротка опора по центру схожої на печеру кімнати підтримувала безпосередньо сам труну, створюючи ілюзію, ніби труну плавала поверх підлоги з білого мармуру. Покрита золотом труна розкішно палала мяким теплим світлом від чотирьох факелів.
Тим способом, яким стіни були покриті полірованим кристалічним гранітом, який повністю простягався по зводу, Верна уявила, що коли всі смолоскипи уздовж кімнати будуть запалені, труна буде палати золотим промінням у всій пишності, зовсім незалежно плаваючи по центру.
По боках саркофаг був покритий гравіюванням слів, написаних древнєд'харіанською мовою. Вирізана в граніті нижче факелів і золотих ваз нескінченна стрічка слів на тій же самій майже забутій мові, кружляла по всій кімнаті. Глибоко вигравірувані письмена, мерехтячи у світлі смолоскипів, створювали такий ефект, ніби вони світилися зсередини.
Щоб не послужило причиною, яка змусила танути білий камінь, який колись заблокував вхід в усипальницю, тепер вона почала впливати і на саму кімнату, хоча і не в тій же самій мірі.
Верна підозрювала, що білий камінь, який використовували щоб перегородити вхід — був заглушкою, жертовною субстанцією, навмисно обраною, щоб вона відтягнула на себе і поглинала невидиму силу, яка була причиною неприємностей.
Тепер, коли білий камінь майже повністю розтанув, ті сили почали атакувати тепер уже саму усипальницю знову.
Кам'яні плити стін і підлоги не підтавали і не розколювалися, але вони вже почали деформуватися, ніби вони стали об'єктом величезного шкрябання або тиску. Верна могла бачити, що по всьому залу в місцях з'єднання стелі та стін з'явилися щілини від деформації, давлячої ніби зсередини.