Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця
Шрифт:
Генерал Мейфферт трохи перемістив вагу Джилліан по руці і вказав у сторону своїм мечем.
— Там маленький фургон. У ньому ми можемо заховати Ніккі і Джилліан.
— Ця фарба на вас обох не дасть ніякої можливості піти вам далеко. Кілька сотень тисяч солдатів рішуче… налаштовані знищити вас. Без наміру образити вас, лорд Рал, хочу сказати, що в цій ситуації у Вас немає шансів. Тому я хочу, щоб ви двоє сховалися в фургоні разом з Никі і Джилліан. Еді і я будемо керувати фургоном. Всі будуть вважати мене одним з охоронців Імператора, а Єді —
Річард кивнув.
— Добре. Мені така ідея подобається. Поквапимся.
— Хто цей малий? — Запитав Брюс, нахиляючись до Річарда.
— Мій головнокомандувач, — відповів той.
— Бенджамін Мейфферт, — сказав генерал, коли вони попрямували до фургона. І посміхнувшись, додав, — Ви заслужили вдячність багатьох хороших людей, ступивши просто в пащу смерті, коли боролися поруч з лордом Ралом.
— Ніколи раніше не зустрічав генерала, — пробурмотів Брюс, квапливо наздоганяючи решту.
Верна склала руки на грудях і, тихенько зітхнувши, глянула на Кару. Кара, в обтягуючому червоному шкіряному одязі стояла нерухомо, уперши кулаки в стегна. Зграйка чоловіків і жінок у білих балахонах пересувалися все далі по коридору.
Вони пильно розглядали білі мармурові стіни, проводили кінчиками пальців по їх поверхні, а іноді зупинялися і завмирали так близько від стін, ніби намагалися почути звуки зі світу мертвих.
— Ну? — Запитала Кара.
Керуючий, Даріо Дарайа приклав палець до губ, закликаючи до тиші. Він хмурився весь той час, протягом якого спостерігав за групкою своїх людей.
Вони то різко пересувалися від однієї стіни до іншої, то їх рухи сповільнювалися і вони тихо ковзали по коридору, нагадуючи руху поплавця на поверхні річки. Потім він повільно попрямував до Морд-Сіт.
Його пальці пробіглися по небесно-блакитний облямівці, яка йшла каймою по білосніжному вбранні. Зупинившись перед Карою, він у задумі смикав короткі сиве волосся, оздоблюють його лисину.
— Я не зовсім впевнений, Пані.
— Не впевнений у чому? Не впевнений, в тому що я права, чи не впевнений, що правильно їх розумієш?
— Ні, ні, Пані Кара. З вами я згоден. Тут дійсно щось не так.
Верна зробила крок вперед.
— Ви згодні з Карою?
Чоловік кивнув ствердно.
— Тільки я не впевнений, що зможу пояснити, що це могло б бути.
— Це наче щось не на своєму місці, — припустила Кара.
Керуючий підняв вгору палець.
— Так, я думаю — це правильне визначення. Вірніше, по відчуттях, це як ніби ви заблукали в цьому місці, тому що всі кімнати були переставлені місцями і знаходяться зовсім не там, де були до цього.
Кара розсіяно кивнула, спостерігаючи за працівниками склепу, які беззвучно ковзали вздовж протилежної стіни. Слуги рухалися далі по коридору і їх голови то піднімалися вгору, то опускалися вниз, а очі невідривно дивилися на стіни.
Верна подумала, що з боку це виглядає, як прочісування території зі зграєю собак.
— Ви раніше управляли штатом склепу, — звернулася Верна до чоловіка, — Як ви можете не знати, що саме тут змінилося?
Вона не могла припустити, як щось тут може бути недоречним або змінитися. Кілька килимів на підлозі, пара крісел в бічній кімнаті — не було нічого іншого, що могло б змінитися, залишаючись при цьому непоміченим.
Даріо подивився на своїх людей, потім обернувся до Кари і Верне.
— Я дбаю про забезпечення життєдіяльності працівників склепу — житлові приміщення, їжа, одяг, постачання необхідних речей для їх роботи і тому подібне. Так, я керую штатом склепу, але вони єдині, хто безпосередньо виконує тут всі роботи.
— А в чому саме полягає їхня робота? — Запитала Верна.
— Взагалі-то, головним їх обов'язком вважалося підтримання тут чистоти і порядку. Коридори підземелля розтягуються на милі. Слуги міняють масло в лампах та свічки в одних місцях, і стежать, щоб постійно горіли факели в інших.
Іноді тріскається камінь, і його необхідно відновити або замінити. Труни, які не були замуровані в стіни або підлогу, повинні завжди знаходитися в хорошому стані: металеві поверхні поліруються, щоб не допустити появи нальоту, а дерев'яні натираються воском, щоб деревина не пересихала.
Якщо раптом відбувалися протічки, надгробки ретельно оглядалися, щоб упевнитися, що волога не викликала появи іржі, чи цвілі.
Службовці склепу, в кінцевому рахунку, були обслугою попереднього лорда Рала. Вони виконували всі його специфічні побажання, коли він вказував їм. Адже всі поховані були його предками.
У той час, коли Даркен Рал був живий, штат склепу виконував всі його накази, в основному пов'язані з могилою його батька.
Саме Даркен Рал наказав, щоб всім працівникам склепу вирізали язики. Він боявся, що поки вони залишалися тут наодинці, вони можуть щось погане висловити на адресу його мертвого батька.
— Ну, а якби й сказали? — Запитала Верна. — Чим би це змогло б нашкодити?
Даріо знизав плечима.
— Прошу мене правильно зрозуміти, але я не збирався ні про що розпитувати цю людину. Поки він був живий, штат склепу постійно поповнювався новими слугами, замість тих, хто був страчений з різних причин.
Було небезпечно знаходитися поблизу від цієї людини. Слуги часто виявлялися об'єктом його гніву. І майбутніх нових слуг час від часу просто арештовували і примушували до роботи в склепі.
Даркен Рал залишив язика тільки мені, тому що в мої обов'язки не входило тривале перебування в склепі. Я тільки спостерігав за роботою штату. І мені було необхідно спілкуватися з іншими службами Палацу.
Тому в мене повинна була залишитися можливість розмовляти з людьми. Інші ж працівники, з точки зору Даркена Рала, не могли сказати нічого путнього, тому й не потребували язиків.