Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)
Шрифт:
– А, трам-тарарам! – закипів раптом один люто, вихопившись наперед. Низькорослий і клишоногий, він шарпнув свою «американку»: – Я їх зараз одведу ось до Бога… цю мразь!..
Це, здається, був сам караульний начальник – карнач.
– Ну-ну, – озвався понуро заспаний офіцер старшої ранги, досить неохайно вбраний також в англійське зелене сукно й черевики. – Не дурій, Кулагін! Ще встигнеш…
Клишоногий спочатку завагався, а потім вернувся на своє місце, не то гарчучи, не то скімлячи – точнісінько так, як пес, якому не дозволено вхопити за литку спотиньга.
«Крок германський, автомат американський, штани англійські, матюки російські!… Га! Ось вона, квінтесенція епохи! її дух, її геній у всій красі й величі. Її емблема, символ всесвітнього універсального професійного вбивці».
Цього ніхто не сказав уголос. Лише подумав. Це Максим. І та думка була разюча, як разючим було й видовище. Так, так… Крок германський, автомат американський, форма англійська, душа російська… Ні, не тільки російська. Матюки лише чисто російські, але душа… душа така ж, як і зовнішність, – мов циганський коц: ряба і теж «універсальна» – марксо-енгельсо-ленінська з новітніми німецько-англо-американськими корективами. У висліді – замотеличена, тупа, жорстока, здеградована до ранги звичайного душогуба, душа сучасности. А в цілому – духовна й матеріяльна суть епохи.
– Ша-а-го-ом!! (Трам-тарарам!) Давай пішли! – розітнулася злобна дика команда. То карнач Калугін лютував, що йому не дали цю «мразь» «одвести зразу до Бога». Далебі, він був лютий на весь світ, і на самого себе, і на всі околиці того світу, і ще не знати на кого й що.
А зі степу, гнаний вітром, котився на місто туман разом зі сніговою крупою, натикався на людей і притискав їх до засніжених, обчухраних тинів та парканів глухого передмістя.
Розділ восьмий
Це була селянська хата, перетворена на тюрму й разом на польову гауптвахту. В ній уже сиділи під столом три танкісти й грали завзято в карти, коли прибула партія в'язнів і Максим серед них. Танкісти – босі, розхристані й простоволосі, сиділи під столом, неначе під балдахином, на соломі, склавши по-турецькому ноги, і не звернули на новоприбулих жодної уваги – смалили собі далі в дурня. Видно було, що для них це вже повторювалось не раз і було нецікавим.
Хата наповнилась людьми до самих дверей. Вона була простора й без ніяких меблів, – стояв лише єдиний стіл у кутку над танкістами та скрізь попід стінами було застелено добре вим'ятою соломою-кошканицею. Солома була трохи вогка, але то нічого. Новоприбулі попадали на неї купами, розташувались, і аж тоді почали оглядати один одного. Оглядали… Робили великі очі… Роззявляли роти вражено… І – мовчали. Прибирали байдужий вигляд і вдавали чужих і незнайомих. Лише юнак кинувся до Максима і, впавши поруч, уткнувся йому носом у плече, припав до грудей і заплакав… Це був Костик! Добре знаний шістнадцятирічний комсомолець Костик із редакції… Максим притиснув його голову рукою до себе й не знав, що ж сказати цьому юнакові, цій дитині, що так передчасно, так занадто рано стала дорослою, маючи вже на своїх плечах цей безглуздий трагічний тягар, що його раптом навалило на нього життя… І мовчав, бо знав, що Костикові вже не можна збрехати.
Люди розташувались щільно один біля одного в чотири ряди. Біля дверей примостився вартовий з американським скорострілом, в англійській шинелі і в сибірських повстяниках. У хату, переступаючи через ноги сидячих, зайшов сержант у такій же шинелі й у повстяниках, постояв, сказав:
– Ну, от і все в порядку… – й пішов геть.
І тюрма зафункціонувала.
З-за ряднини, що нею було завішено двері до хазяйської половини, до т. зв. «хатини», визирнула жіноча голова, бистроока й молода, похиталася скрушно й, зітхнувши, зникла.
– Ей, ви, хлопці! – звернувся до всіх один танкіст – русявий, молодий і веселий шибайголова. – Оце ось визирала – це господиня. Бачили? Можна сказати, хазяйка цього готелю (під столом сміх). Пойнятно? Це во-первих. А во-вторих – мене звуть Вася. Це щоб ви знали й добре запам'ятали. І не просто Вася…
– А Вася – герой СССР!.. – додав понуро другий, тримаючи карти віялом.
– Ні, не герой СССР, а все-таки танкіст Окремої Сталінградської танкової армії… (Зітхнув.) Може, був би героєм СССР, та от чорт його зна…
Вася не докінчив, що саме «чорт його зна», й почухав голову. І раптом несподівано закінчив:
– Хто з вас має насіння? О! Оце й буде во-третіх.
Мовчанка.
– Ex ви, – зітхнув Вася. – Теж мені колхозники…
Хтось кинув йому торбу з насінням. Вася піймав її на лету, помацав і радісно засміявся: – Насіння! – Потім подивився запитливо й здивовано на господаря: – Всю?!
– Як хочеш, – зітхнув господар байдуже й понуро.
– Е-е… – протяг Вася. – Ти хочеш випробувати героя-танкіста, чи не є він імперіяліст. Ні, брат, Вася бував у бувальцях… – Він розв'язав торбу, надсипав половину насіння на розстелену сорочку, зав'язав торбу й кинув назад:
– На! Лови, брат… Горе й радість – усе пополам!..
І заходився з товаришами ділитися насінням.
Видно було, що цей Вася й виріс найперше по тюрмах, а тоді вже на війні. Жести, слова, міміка – все від типового безпритульника часів непу, і це лишилося на все життя.
Поділивши насіння й весело лузаючи, Вася виліз із-під столу, встав і попростував до Максима. Був він високий і ставний, хлопець – орел.
– Ей, куди, куди?! – зарепетував вартовий біля дверей на стільчику.
– А ти сиди там із своєю свистьолкою! Подумаєш… Хочеш насіння? На! Держи шапку!.. Бери-бери… – Вася відсипав вартовому жменю насіння в шапку й повернувся до Максима. Сів навпочіпки, взяв Костикову голову за чубок і підвів її.
– Ти чого, дурний, га?!.
Костик ще дужче захлипав. Вася поклав його голову назад на Максимове плече, махнув рукою, подивився Максимові в очі й сказав, кивнувши на Костика:
– Страшно… Ну нічого (зітхнув), мені – теж…
А далі подивився ще пильніше Максимові в очі й промовив щиро, як до свого:
– От знамените, брат, учреждєніє! Поставлять отак собі стільця, посадять на нього ідола з свистьолкою, і вже ось тобі тюрма, га?!.
Максим мовчав, дивлячись Васі в одверті й, либонь, розгублені очі. Видно було, і не так видно, як Максим угадав чуттям, що при всій своїй зовнішній веселості Вася смертельно нудився – мучився неприкаяною, передсмертною нудьгою.
Витримавши Максимів погляд, Вася посміхнувся:
– Ти, видать, не колхозник… Я от танкіст, а ти хто?
– Архітект.