Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)
Шрифт:
– Сємьонов!.. До майора! Миттю!
«Слідчий» устав, провів рукою по чуприні, віддав ручку дівчині.
– На, кінчай ти… Діло, брат, важне! Його треба розстріляти… – і виліз із-за столу. Постояв посеред хати, трясучи шалено головою, далебі намагався витрясти нашвидку хміль із неї і, так трясучи, вийшов із хати, ледве втрапивши в двері.
Дівчина сиділа, читала «протокол» і сміялась у ковнір. Сміялась чи то від дивовижного змісту того протоколу, а чи тому, що «слідчий» списав геть увесь аркуш, а більше паперу в неї не було.
По якомусь часі хвацький «слідчий» Сємьонов повернувся назад і вже був начебто зовсім тверезий, лише поблідлий трохи й дуже стурбований. Він зняв пас із револьвером, почепленим не на той бік, і поправив, перечепив на своє місце, підперезався як слід, обсмикався. Потім вийняв револьвера, перевірив і взяв його в праву руку. А тоді звернувся до Максима тихо, трохи розгублено:
– Ну, от… Так що ходім, брат…
Ніхто не подав на цей раз ніякої репліки.
Максим з Семьоновим вийшли в ніч.
– Стій! – скомандував Семьонов за порогом. – Ти йтимеш попереду, а я, брат, ззаду. Пойняв? А там буде видно… Пішли…
По якомусь часі:
– Слиш? Ти ж не тікай… Бо тоді, замість тебе, мене розстріляють, а це, брат, буде ошибка… Стой!
Максим став. Він бачив, що Семьонов усе ще був п'яний. Спершу, діставши серйозне завдання до виконання, хміль від свідомости серйозности того завдання трохи був вилетів, але потім той упертий хміль вернувся знову. І тепер ішла боротьба між тим хмелем і дисципліною випробуваного гвардійця.
– Слиш? Попереджаю: крок уліво, крок управо – і амба! На місці. Пойняв? А тепер пішли!..
Пішли. Топталися довго в темряві. Максимові вже приходила думка в голову, чи не взяти б у цього Семьонова пістоля й чи не махнути б… Але куди? Розумів, що чи з пістолем, чи без він довше не бігав би, як пару годин, а може, й того менше. Зайва праця. Але не це стримало Максима від здійснення такого наміру, а якийсь глибокий-глибокий відрух, якийсь тваринний інстинкт, що не велів йому шарпатись… Такий самісінько інстинкт колись, як він випав був із вагону між рейки на ходу поїзда й лежав під страшним залізним гуркотом, велів йому не шарпатись, а затамувати жах і лежати спокійно, хоч би й кров його застигла кригою, а розум губився перед обличчям смерти. А тепер… Тепер, власне, йому тим більше не треба було поспішати ані в петлю, ані під кулю, коли й те, й друге було для нього однак забезпечене.
Топталися в темряві. Максим ішов попереду й раптом відчув, що він загубив свого конвоїра.
– Ей! Слиш? – почувся з темряви переляканий голос Семьонова. – Де ти?!
– Ось.
– Де «ось»?
– Ось…
– Фу, ти, чорт!.. – нарешті намацав Семьонов Максима. – Де ж ти шляєшся? – і роззлостився. – Іди прямо! Направо!.. Дай сюди твою полу… Та не хапайся за револьвер!..
Семьонов узявся за полу Максимового пальта, майже здираючи його з плечей, і так плентався за ним. Невідомо було, хто кого веде.
– Стій!
Стали. Поміркувавши трохи, Семьонов зорієнтувався. Пішли далі. Так іще деякий час топталися в темряві. Нарешті Семьонов гримнув уже іншим голосом, як візник кричить «тпррру!», приїхавши:
– Стій!!.
Зупинились біля якоїсь стіни. Стояли в темряві, тримаючись одне за одного.
– Не бойся, – промовив Семьонов, відсапавшись. – Я тебе не стрельну зараз. Не було ще приказу… Хоча для тебе, голубе, було б краще! – додав він, зітхнувши: – Я тебе по блату чикнув би льохко і… В інших, брат, буде тяжче… Шукай там ручку дверей! Єсть?..
– Є.
– Тягни.
Максим потяг до себе за клямку – двері відчинилися просто в хату.
– Катісь! – пробурмотів Семьонов і закрив за Максимом двері.
«Ага!.. Оце й є те общее число!»
Хата, освітлена лойовою свічкою, була вщерть напакована людьми, що лежали, як дрова, суцільним звалищем долі, на полу й на печі і… хропли. Біля дверей стояв столик, на столику горіла та лойова свічка, а за столиком куняв вояк із забинтованою головою.
Максим як увійшов, так і зупинився біля дверей та й стояв, спершись на одвірок.
Було тихо. Лиш де-не-де те хаотичне звалище людських тіл хлипало спросоння й маячило.
«Так… Оце й є те „общее число“».
– Петрович!.. – почулося тихо з найдальшого кутка. Це до Максима озвався чийсь голос, хтось упізнав його й озвався так сумно, сердечно:
– Лягайте там, де стоїте… Лягайте…
– Хто ви?
– Я? Староста… цього обчества. І взагалі…
– А-а…
Максим упізнав: так, це староста цього села! Василенко. А село це, значить, – Веселе.
Яка іронія!..
Розділ сьомий
…Обмерзлі кригою дерева дзвонили й лускотіли, неначе вони були скляні. Кожна найменша гілочка була оправлена в прозору кригу, світилася й блищала, і ціле дерево здавалося зроблене геніальним майстром із чистого скла. При подуві вітру гілочки цокотіли одна об одну, лущали, а при сильних ударах маси таких гілочок об масу, скляної коси об скляну косу скло дрібно билося й з дзвоном осипалося на пішоходів, на скляну ж, вірніше, оправлену в скляне поливо, землю. При недалеких артилерійських вибухах гілочки також подзвонювали і шелестом роняли дрібні блискучі шматочки.
Під тією казковою декорацією, по фантастичній скляній алеї, в яку обернулася вулиця, ведуть Миколу… Ведуть Максимового друга й товариша на страту. Він іде босий по снігу, в самій білизні, гордо закинувши голову. Заслужений артист і каторжник… Він дивиться просто перед собою, на заходяче, зажурене сонце… Мабуть, йому ввижається далекий Сибір і сніги Забайкалля, буйний іній, і шелест скляного вітру, і друзі – такі ж, як і він, приречені, але непокірні… Босий і в одній білизні, Микола зникає в мерехкотняві крижаної алеї, оточений вартою в блакитних німецьких одностроях.