Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)
Шрифт:
– За «шумськізм» … І за «робітничу опозицію»!..
– А-а-а… От бач! А кажуть, що НКВД не є геніяльне! Таж формально ви сиділи за збройне повстання й терор, так? Так, я пам'ятаю. То було безглуздо ніби, але тепер я спитаю вас – яка різниця, за що формально нищено ворога, коли він таки ворог?
– А дійсно! Яка різниця, чи людина, чи скотина, хто прав, хто винен і перед ким?!.
Кутузов хоч і вловив зухвалу іронію цих слів, але вдав, що він того не дочув.
– Ну, добре… А знаєте, за що ви тут тепер?
– Цікаво.
Кутузов глумливо засміявся:
– Знову чудак ви! Цебто я маю вам казати про те, про що ви самі ось зараз напишете?!.
По цих словах він узяв аркушик паперу, підійшов, став і, говорячи до Максима, водив аркушиком перед носом:
– Ось вам папір, і ви на ньому все напишете…
– Але ж…
– Мовчати… Ось оце папір…
– Але ж…
– Мовчати!.. – Кутузов спочатку було говорив тихо, але за кожним разом підносив голос: – Мовчати! І ви на ньому все напишете… Все. Зрозуміло?
Максим знизав плечем. Він не збирався змагатись у гістерії з таким-от «фельдмаршалом». Зціпив зуби й замовк. Дивився на того, що сидів спиною до нього, в шинелі на опашки, і йому видалося щось ніби знайоме. Хто б це міг бути?.. А втім, яке то має значення! А Кутузов прохарчав, прошипів йому в лице, відчуваючи, що він не в силі зломити його глумливого безстрашшя:
– Напишете!.. Ви все на цьому папері напишете… Ясно?.. Все…
І хоч ясно було, що на такому маленькому аркушику нічого не можна написати до пуття і про це знав сам Кутузов ліпше від усіх, але він про те й не думав. Він думав лише про те, що ось цей Голіят таки сяде покірно й буде на цьому папірчику щось за його наказом писати… І це головне. Це буде видимість того, що він таки його зломив, зім’яв, як ганчірку. Бо ж без цього, без обернення його в ганчірку, не можна його знищити. Адже він саме й шукає легкої кулі, як визволення.
– А тепер – ідіть! – промовив Кутузов уголос, показавши рукою на начальника спецвідділу дивізії, й одвернувся, став над шахівницею, напружив червоний карк.
– Пішли… – запропонував старий знайомий і сам пішов попереду.
Вони вдвох вийшли.
– Слухайте, – промовив начальник спецвідділу дивізії апатично вже надворі, в темряві. – Бачите, яка темрява?..
Я думаю, що вам взагалі немає сенсу тікати. Куди? А головне – чого? (Зітхнув.) Ви потрапили в таку ситуацію, з якої, брат, немає виходу… Взагалі… І не можна втекти.
Павза.
– Проте, на всякий випадок, майте на увазі – крок ліворуч, крок праворуч… Краще йдіть просто… Тепер праворуч… Просто… А крім того – від мене утікати – то було б не шляхетно, бо хлопці ж вас упіймають неодмінно, і мені тоді сорому не обібратись – такий конвоїр!..
Всю цю тираду начальник проказав ніби сам до себе, з нудьги й замовк.
Вони йшли мовчки, натикаючись у темряві на стовпці, причому – ініціативу шукання дороги начальник ніби цілком переклав на Максима, а сам плентався позаду, лише злегка не то питав, не то подавав поради:
– Може, лівіш?
– Може, правіш?..
– А шукайте там клямки. Є? Тягніть…
Так вони опинилися в затишній хатині – в тихій, чисто прибраній кімнаті. Замість буйної й ексцентричної ілюмінації, що була в штабі, тут світили тільки дві лямпадки під образами. Стіл був накритий білою скатертиною, ліжко чисто застелене… Взагалі було щось великоднього в цій хаті, в якій стіл застилався білою скатертиною, без сумніву, тільки на Великдень та ще на Різдво. На столі стояла карафка з водою, чорнильниця й лежала ручка з пером на шматку газети. Начальник показав Максимові рукою на місце на лаві біля столу, а сам пройшовся по хаті, по земляній долівці, посиланій піском, заклавши руку за борт шинелі й насунувши ушанку на брови. Пройшовся раз, удруге. А тоді став біля гаряче натопленої груби й так стояв, підперши комин спиною.
Максим поклав папірець на стіл, узяв ручку, вмочив її в чорнило і, витерши лівою долонею мокре чоло та тримаючи ручку в правій, застиг у нерухомості. Він не думав про те, що писати. Власне, він нічого не думав. Сидів… По тілу розливалось тепло, промерзлі на снігу ноги починали відходити, – Максим ворушив пальцями, відчував шалений біль у суглобах, і від того було приємно – біль у ногах відволікав увагу від усього цього безглуздя, заспокоював душу, змушуючи її все покинути й зосередитись на собі… Яка блаженна павза!.. Ця павза тривала, здавалось, цілу вічність. Максим ніби втопився в блаженному забутті. Нарешті зринув із того забуття. Помалу зосередив увагу на папірці – половинка листа з зошита! Оглянув його з обох боків, наморщив брови і, зітхнувши, повернув лице до начальника:
– Що ж писати?
– А… – махнув той рукою. – Пишіть що-небудь.
Максим розгонисто написав, до кого адресується, потім дату, потім своє ім'я й призвіще, рік народження, соціяльний стан батьків і свій, свою освіту, фах, скільки років сидів у тюрмі, а скільки в таборах Сєвлагу… Тут папірець скінчився, і Максим так на півслові й обірвав цю свою писемну вправу. Ба, насилу влізло й те, що написав. Хотів на закінчення поставити «і т. д.», але поставив лише три крапки й розписався в куточку.
– Вже, – промовив із полегшенням.
– Добре, – промовив начальник і не поворухнувся. Він стояв, заплющивши очі, біля теплого комина й, далебі, дрімав.
Максим поклав ручку і, склавши руки на столі, відпочивав – сидів нерухомо теж, ліньки було поворухнути й найменшим м'язком. Дивився на начальника. Зачепився поглядом за пляншетку й хотів було щось запитати, але тяжко було змусити язик повернутись і промовити слово. Втома. Нарешті він таки змусив свій язик поворухнутись:
– Гм… Скажіть… Навіщо ви взяли того… Христа на Голготі?..
– Здасться, – буркнув начальник спецвідділу. Потім додав, не розплющуючи очей: – В тім ваш найтяжчий злочин… Гм… (Іронія.) Бо начальник ОСО армії має свої поняття, а начальник спецвідділу дивізії має, брат, свої…
«Та не може бути!!» – хотів аж скрикнути Максим глумливо, але не скрикнув – далебі, було ліньки. Промовчав. Начальник теж замовк і, як і перше, не розплющуючи очей, стояв, підпираючи спиною теплу стану груби. Нарешті відслонився. Обтрусив крейду з рук і з шинелі й промовив: