Огненний змій
Шрифт:
Та, сказавши се, шубовсь у воду… І тягне відтіля біле плаття якраз таке, як у неї.
— Скидай свою одежу!
Маруся слухняно роздяглася і взяла біле плаття.
— Не страшися нічого. Мої подруги тебе не пізнають. Подумають, що ти давно втопилася і, як спитають, то кажи, що ти пішла купаться та й втонула… Ось пливуть і мої подруги…
Маруся глянула — аж видимо-невидимо! Уся вода вкрита човнами і все ж то пливуть дівки у такім точнісінько наряді, як у справникової дочки і в неї. Вийшли вони на берег, побрались за руки і парами пішли до хати, а справникова дочка взяла Марусю за руку та пішла й собі з нею. В хаті на столі світилася свічка і для кожної душі тарілка поставлена,
— От бачите, я здогадалася, — сказала справникова дочка, — що поставила лишню тарілку, бо до нас сьогодні ще одна душа прибилася.
От почали вечеряти, і що за прехороша була вечеря! У всякій страві усе свіжа риба, були тут і раки, тілько не було хліба. За вечерею панянки розпитали Марусю, як вона втопилася, а коли всі поїли, то котрась сказала:
— Ходім — вже пора нам додому!
Тілько що сказала се — де тобі ділась і та свічка, і тарілки. Усе в одну мить щезло. Втоплениці повиходили з хати, а справникова дочка зосталась з Марусею позаду і йшли собі тихенько. Поки дійшли до верби, то вже там не було ані втоплениць, ані їхніх човників.
— Тепер скидай моє плаття і вдягай своє, — сказала панянка. — Я зараз прийду…
І в воду пірнула, та не надовго, бо незабаром випірнула з якоюсь писулькою.
— Ось на тобі оцюю писульку, неси її к моєму батечкові і оддай йому. А тепер прощай.
— Прощай, добрая панночко! — вклонилася Маруся. — Нехай тебе Біг благословить за твою добрість!
IV
По обіді справник ліг відпочити. Недовго й спочивав, коли це входить лакей та й каже:
— Вас, барин, спрощує якась дівка і говорить, що їй неодмінно треба вас бачити.
— А какая там дівка? — спитав справник. — Вели зайти сюда.
До хати увійшла Маруся.
— Я до вашої милості, — та й вийняла із пазухи хустку, розвернула й подала йому писульку.
Справник розпечатав писульку, і з неї щось випало, завернуте в папірець. Він підняв і, не розвертаючи, почав читати писульку.
— Што ета такоє? — дивувався він. — Мні рука ета ізвісна, та не згадаю… Хто б се писав?
Дивуючись сьому, розвернув нарешті папірець і — побілів, як полотно. Він упізнав перстень своєї дочки, котрий вона завсіди носила і з яким утопилася. Тепер здогадався, чому те письмо видалося йому таким знайомим. Справник трусився, мов од пропасниці. Нічого більше не сказав Марусі, тільки:
— Іди собі… Я все зроблю, що тут пишеться. Освободжу від некрут твого Грицька і найду за нього некрута.
Тим часом Грицька й інших некрутів повели у станок. На кожного там дивиться лікар і кому каже «лоб», а кому — «затилок». Отой-то вже, кому скажуть «затилок», не знає, що й робить від радощів: пуститься необзир з хати і благословляє Бога, що його помилував. От так чує Грицько, що вже стали приймати некрутів з їх волості, і серце його шалено забилось. Аж ось: «Грицько Перепеченко!» — прочитав писар. Та враз, як тільки вимовлено його ім’я, підвівся справник.
— Постойте! Я за нього найняв некрута, а його випустіть!
Грицька відпустили, і він, не чуючи під собою ніг, побіг до Марусі, котра в цей час сиділа на лаві й журилася, чи виконає справник свою обіцянку. Як ось — двері рип! — і він перед нею.
Після обіймів та поцілунків стали молодята розказувати одне одному, що за цей час пережили.
— І ти, моє серденько, не боялася ходить до втоплениці? — дивувався Грицько.
— Я нічого не страшилась, щоб тілько освободить тебе від некрут!
Через неділю Грицько й Маруся обвінчались, зіграли весілля і просили Милосердного Господа, щоб він наградив добрую втопленицю за те, що зробила їх щасливими навіки.
ЯК НАЖИТО, ТАК І ПРОЖИТО
У однім селі жив собі чоловік, а як його звали — от сього вже я не скажу… Ну, назовем його хоч Іваном, бо у всякім селі вже, звісно, Іванів найбільше. Він мав жінку і, може, з четверо дітей, але що з того? Йому до сього байдуже, бо тілько й зна, що п’янствує. То був такий п’яниця, що рідко й світ бачив такого. Усю свою худобу позбував на горілку, і не тілько він не мав на собі й свитинки доброї, але й жінка його, і діточки ходили босі та голі. Було, як нап’ється, то давай жінку бить:
— Чому мені не зварила обідати?!
А того й не зна, що у господі не було нічого, навіть крихти солі, що його жінка й діти самі голодні сидять, і буває так, що днів два й хліба святого у очі не бачать. Жінка було голосить та й тілько, а він лише думає, аби напитися і все, що не було у скрині жінчиного: плахти, сорочки, очіпки, хустки — усе крадькома повитягав і спродав у шинку. Раз вона кинулася до скрині, дак вже й скриня пуста. Вона голосила, проклинала свою долю, що вийшла за таке ледащо, але не виплакала нічого. Добре, що ще зоставався город, і вона було насіє там конопель, капусти, буряків, картоплі, то якось перетриває. Але торік її чоловік і того города заложив та пропив. Нічого робить, пішла жінка з дітьми попідвіконню за Христа ради просити хліба. А її чоловікові й байдуже: вкраде що-небуть і зараз у шинок тащить, та, напившись мертвецьки, не журиться, що хліба не бачить. Було наш Іван напивається так, що його вже в шию виб’ють і з шинку погонять, а він, ідучи вулицею, де-небудь під тином звалиться й засне, а проспавшись, знову суне в шинок. Вже його не раз і стращали, а виборний говорив, що от діждемо набору, дак я тебе безпремінно віддам у некрути. Дак що ж? Наш Іван, дарма що пив, як швець, таки мав клепку в голові, бо як стануть набирать некрутів, так він і перестане тоді пити, і так буває, що неділі дві сухий ходе. А як тільки поведуть некрутів у прийом, дак знову за своє діло прийметься. Воно, звісно, і виборний не дурний та на другий чи на третій рік таки б оддав Івана в некрути, так бісова горілка його вже так ізувічила, що він і на чоловіка не скидався. Так ще ж і в бійці йому ноги й руки поперебивали, що він вже нікуди не годився, не те що в некрути.
Люди по ньому не жалували, але жалко їм було його жінки та дітей, що тепер вони ходять під шпиталь. От один чоловік, що був таки заможний, узяв їх до себе, а що не мав своїх дітей, то обіцяв їм і худобу свою, і майно все записати, коли не будуть такими п’яницями, як їхній батько.
— Піду! — сказав шинкарці мертвецьки п’яний Іван. — Подивлюсь, як там хлопці й дівчата скачуть через огонь.
Там і справді біля ставу горів огонь, бо се було на Івана Купала. В таке урем’я хлопці й дівчата цілу ніч не сплять: то в’ють вінки, то накладуть превеличенную купу дров, підпалять і стрибають через огонь, бо так вже ведеться у нас в Україні.
— Здрастуйте! — сказав Іван, прийшовши до огню. — От і я до вас прийшов подивитися, що ви тут робите.
— Здоров був, Іване! — відказали парубки й давай з нього сміятися, що він ніяк на ногах не встоїть.
— От тепер би, — сказав один, — йому сп’яну не диво піти і в ліс за папороттю. Кажуть, що як піти опівночі в ліс і вирвати сю траву, то що забажаєш, те й буде. Грошей можна стільки мати, що за все життя їх не витратиш. От би тобі, Іване, таке щастя! Пив би вже безпробудно!
— А як же ту папороть дістать? — зацікавився Іван.