Огненний змій
Шрифт:
Пройшовши ще верстви зо три, ввійшли вони в дубовий і березовий гай. Там усе ніби спало. Вкриті росою дерева нависли над вузенькою стежкою й наводили на неї холодний сутінок; а блакитні дзвіночки, переплутані з високою травою, ледве починали розкривати свої чашки. Зрідка попадалися нашим подорожнім водяні долини, ще залиті білим ранковим туманом. Інколи з глибини гаю чути було різкий крик ворона чи глухий стук дятла в дерево; але більше жодний стук не живив дрімотного гаю.
— Не виходить у мене з голови, дідусю, вчорашнє оповідання господині, — сказала Маруся своєму дідові. — Як ви гадаєте, що це таке грало на бандурі?
Дід понурив голову і, подумавши з хвилину, відповів:
— Душа грала, моя комашко.
— Як то душа, дідусю? — спитала вона здивовано.
— А ти ще не знаєш цього? А пам’ятаєш, як розпові дала небіжка твоя баба, а моя дружина, що саме в тор день, коли батька її вбили на війні, стара шабля його, ще висіла вдома на стіні в світлиці, враз ні з сього ні з тогс впала й переломилась надвоє. Як тобі це здається: чогс вона впала?
— Я не пам’ятаю, щоб хто це розповідав мені. Може бути, я тоді була
— Добре, моя комашко. Слухай! Батько твоєї покійної баби, а мій тесть був у свій час козак між козаками. Вдома всі до нього ходили судитися й просити поради, як до попа, бо голова була розумна; а на війні завсіди був попереду тих голінників, що не глядять валки, а тільки вгледять турка або татарву, та так і вриваються між них, хоч би яка там була сила. Правда, що й користь вони завжди дістають велику; та й діло ж їх не дуже легке: хіба легко врубатися якій-небудь жмені одчайдушних голів у ціле військо вороже і, схопивши здобич, вернутися знов назад? Як би там не було, тільки твій прадід не хотів знати ні про яку небезпеку; і коли б не знайшлось йому товаришів, він сам ладен би лізти на турецькі шаблі. Всі вже знали, що за козак Степан Журба, і сам полковник не раз набивався до нього з чинами: хотів його зробити то осавулом, то старшиною, а раз обіцяв йому самого сотника; то що? Не хоче! Такий молодець удався — «Навіщо, каже, мені ваші чини? Як буду я сотником, то мені треба раз у раз триматись при обозі, та тільки й гляди, куди пошлють мене; а тепер я вільний, як вітер на полі: набрав собі охотників — гайда куди очі! А перекришать їх, я й за те не відповідаю: вільно ж було йти за мною, вони ж не діти, користь же я дістаю від свого промислу таку, що хай похвалиться будь-який сотник». І правду казав: розповідали, хто був при тому, що хоч оточить його ворог, хоч стріляють його, а він усе таки вискочить з їх натовпу, хоч увесь поранений, і не з порожніми руками; завжди, бувало, винесе чи збрую всю в золоті та в сріблі, чи повні тороки кармазинів таких, що й ціни їм нема. Ну, бачивши, що твого прадіда ніяка сила не подужує, а його кінь, коли розгуляється бій, завжди, як чорт, так і скаче на гармати, всі так і думали, що Степан Журба повинен бути якийсь характерник. А він був такий самий християнин, як і всякий добрий чоловік; тільки в нього була така шабля, що з нею він не боявся смерти. Та шабля дісталась йому чудним випадком. їхав він полем виглядати ворога; проїжджаючи краєм глибокого байраку, раптом чує, що в байраку немов хто стогне. Ось він зліз з коня й спустився вниз. Дивиться — лежить козак, сивий-сивий, як молоко, порубаний, ввесь пострелений, а біля нього мертвий кінь. Побачивши твого прадіда, козак підвів голову й каже йому: «Слухай, чоловіче добрий, коли в тобі душа християнська, то зроби ти мені останню ласку, винеси ти мене з цього байраку, поховай у чистому полі й постав наді мною хреста, хоч із хворостини: хай-таки я буду похований, як християнин! А я тобі подарую за те подарунок знаменитий. Ось шабля; вона дорога не золотою ручкою й камінням самоцвітним, а тим, що хто з нею йде в бій, той не боїться смерти, поки сім куль не прострелить його; запам’ятай ти це собі. Перехрести мене та й прощай». Ось прадід твій виніс з байраку, вирив шаблею яму, поховав його, прочитав якоїсь молитви, з козацького списа зробив хреста, увіткнув його гострим у землю, і білу хустку повісив на хресті, щоб знали православні люди, що там лежить козак; потім узяв подаровану шаблю й поїхав. Але коли повернувся до обозу й став показувати товаришам подарунок, то всі, хто брав цю шаблю, дивувались з неї й не могли дійти, що це за шабля: такої нікому не випадало бачити. Адже за старих часів бували такі знавці, що покажи йому клинок, так він тобі, не читаючи ніякого напису, розповість, що це за клинок, із якої землі, і як давно викуваний. А тут уже скільки охотників до незвичайної зброї приходило до твого прадіда, — сходились сотники й осавули полкові, — ні, ніхто не прочитав слів, що ними вона списана, й не сказав який нарід носить такі шаблі. І з цією шаблею воював твій прадід яких-небудь років двадцять; а тоді ж було так: що рік то й війна; нарешті вищербилась вона так, що, виїжджаючи останнього разу на війну, залишив її вдома. Покійна теща, правда, таки й вмовляла його, щоб він її не залишав, та прадід твій не такий був козак, щоб баби слухався. «Навіщо вона тепер мені годиться? Хіба я стану пиляти нею ворога?» Сказав і поїхав з другою шаблею. Прийшли на місце бою. Прадід твій, хоч і не мав уже при собі чудесної шаблі, але все-таки не втримався, щоб не покуштувати першому ворожої крови; зібрав охотників, вишикував їх як слід кутком, скрикнув, гигикнув і врізався в саму середину турецькою війська. Довго не було його ватаги назад, чути було тільки крик та стрілянину серед ворожого стану; нарешті передні лави заколихались, розійшлися і прадід твій вилетів на довгогривому своєму коневі з п’ятою тільки частиною своїх товаришів. Не встигли наші закричати й заплескати в долоні, як звідки не візьмись з ворожого стану куля — хап його просто в голову! Він захитався, упав уперед і обхопив руками коневу шию, і кінь приніс його мертвого до козацького обозу. А теща-небіжчиця в цей самий час з дочками своїми шила йому вдома сорочки, бо, звичайно, все убрання, що брав він з собою в похід, передере й по-кровавить, бувало, так, що страшно й у руки взяти. Враз щось гримнуло позаду її об піл; дивиться — чоловікова шабля. Ну, тут вже всі й догадались, що це значить..
Старий замовк і, здавалось, про щось думав. Його оповідання зворушило молоду кров в Івана, й він замість того, щоб жалкувати про смерть хороброго козака, гукнув жваво: «Добре було тоді жити, дядю!»
Старий хутко глянув на парубка.
— Чим добре? — спитав він.
— Тим, що тоді було де погуляти доброму хлопцеві! —
— Правду, брате, кажеш! — сказав старий Чайка, розпалений і сам спогадом про козацьку славу. — Правду кажеш! Славно!
І потім відразу замовк і схилив голову, немов соромлячись, що, захоплений старовиною, забув про своє сиве волосся й побратався з парубком.
— Як же ви, дідусю, казали, що на бандурі душа грала? — сказала Маруся. — Цього я не розумію.
— Річ відома, — відповідав дід, — що душа перед вилітом на той світ, прилітала прощатися з рідним; ось вона й дала їм про себе знати через бандуру, так само, як душа твого прадіда дала знати через шаблю.
Тим часом сонце було вже високо над лісом; день наближався до обідньої пори, і в повітрі стало так гаряче, що нашим подорожнім треба було подумати й про спочинок. Ліс з кожним кроком мінявся; попадались між березами й дубами клен і ясен, а по низьких місцях лугова калина й широкі кущі сріблястого верболозу; сама трава щодалі ставала відмінніша від попередньої. З усього було знати, що недалеко повинна бути вода. Це зауваження зробив Іван, і старий ствердив його, сказавши, що вони скоро прийдуть до широкого ставка.
І справді, пройшовши з півверстви, вони почу. ди глухий шум водяного млина, а зійшовши на досить високий косогір, вкритий липою й мальовничими кущами ліщини, вони повинні були спершу закрити очі, бо сонце, що стояло на півдні, відбилось на самій середині чистого ставу й блищало на всю околицю нестерпучо яскравими іскрами. Шум од коліс, заслонений перше горою, тепер був, безперечно, більший; з густим гудінням ходив він навколо ставка лісом, обзивався з усіх боків і знову зливався з безнастанним журкотом води, що бігла по колесах. За ставом біліла під солом’яною покрівлею мірошникова хата з городом, з якого визирало багато золотих соняшників і смуга квітущого маку; по кіллях плоту вився кучерявий хміль, і темно-зелені стовпи його були ніби вартовими вежами для цієї буколічної кріпости. Місцями відважний гарбуз, розрісшись на сонці, виповзав з города своїм широким листям на самий верх плоту, перекидався вниз і не міг уже вернутись назад. Синій дим, вийшовши з-під покришки дерев’яного димаря, тонкою заслоною вився по густій зелені прибережного осокору і злітав потім у блакитне небо. На березі в густій траві паслися вівці й лежало кілька пар волів біля навантажених мішками возів.
Зійшовши з гори, наші мандрівники сіли відпочивати на березі ставу під старою липою. Старий, попоївши, солодко заснув під шум води, що присипляв; а Іван, не мавши досі нагоди говорити з Марусею, запропонував їй іти з ним у ліс по гриби. Вона знала, що дівчині не годиться бути в лісі віч-на-віч з молодим парубком; але в неї не вистачило духу відмовити Йванові в першому проханні, і вона погодилась без відмагання.
Спершу вони обоє не знали, з чого почати розмову. Маруся готова була мовчати до самого вечора, Іван увесь час поривався сказати їй що-небудь, і кожного разу на серці в нього ставало так гаряче, що він спинявся, не вимовивши жодного слова. Та потім він якось уже догадався почати розмову, розпитуючи про Вороніж. Маруся відповідала докладно на всі запитання, розповідала про гулянки й вечірні сходини на вулиці, про парубків і дівчат. Розмова щохвилини ставала цікавіша; і вони самі не помітили, як побралися за руки й, забувши про гриби, ходили по лісу, як давні знайомі. Маруся схаменулась тільки тоді, коли вони сіли під дубом і Іван без зайвої ніжности, вліпив щирий поцілунок в повні її губки.
— Ой, Іване! Що ти робиш? — скрикнула вона, нахмуривши брови. — Як тобі не соромно цілуватись?
— Що ж тут недоброго, моє серце? — відповідав Іван.
— Як то що недоброго? Хіба не знаєш, що дівчатам не годиться цілуватись з парубками? Матуся кожного дня це твердить. Та й дідусь тепер, як тільки побачить мене, то зараз і довідається, що я цілувалась з тобою.
— Не бійся, моя голубко, не довідається.
— Не довідається! Ти ще не знаєш дідуся! Він одним поглядом пройме чоловіка так, що вивідає всю душу, є такі люди, що бояться дивитись йому в очі. Його в Воронежі називають віщуном, бо він все знає і ніщо від нього не сховається.
— Хай він собі й усе знає, тільки ще не чувано, щоб можна дізнатися, хто з ким поцілується.
— Кажи; а ось побачиш, що він скаже. Ходімо. Він, мабуть, уже не спить.
Старий справді вже прокинувся і, побачивши, що вони йдуть разом з лісу, трохи похмурився; але глянувши на принесені сироїжки, до яких він був дуже охочий, забув своє хвилинне незадоволення, ремствував тільки на себе, що довго проспав і спізнився в дорогу. Дальші два дні вони йшли верстовим шляхом. На щастя, погода була хмарна, і вони не зазнали спеки; а від нудьги рятував їх сам старий Чайка. Він увесь час розповідав то про старовину, то про різні пригоди з власного життя і з усіх своїх оповідань робив висновки прості, але порою такі ясні, що їм позаздрив би інший психолог, що черпає свої ідеї з німецьких книжок, а не з живої природи людської.
— Тут ми трохи відпочинемо з дороги, — сказав Чайка Йванові, коли вони ввійшли до Батурина. — Зайдімо до давнього мого приятеля бондаря Омелька. Він спершу жив у нашому Воронежі, та ось уже років з двадцять, як перейшов сюди: тут, бачиш, після тестя дістався йому в спадок грунт. Ми в нього були, йдучи до Києва, і обіцяли зайти ще з Києва.
Бондар Омелько, якого вони застали за роботою, дуже їм зрадів; залишив свої інструменти і, перецілувавшись з гістьми як слід, повів їх до хати.
Хата бондаря Омелька відзначалась між батуринськими простими хатами особливою пишнотою. Крім того, вона вся була вибілена крейдою, вікна знадвору обведені червоною фарбою, а солом’яна покрівля підстрижена так чисто, як в іншого дженджуристого парубка чуприна в велике свято, — всередині був новий липовий стіл на точених ніжках і з двома шухлядами; образи всі під шатами та під склом; на кілочках між вікнами рушники білі, вишивані дуже гарно червоними везерунками, а ослони й полиця і різним посудом були далеко кращі, ніж у звичайних козацьких хатах.