Огненний змій

Гоголь Николай Васильевич

— Скажу вам спершу, браття, що змій буває неоднаковий: інший носить гроші багатіям, а інший чарує красунь і прилітає до них уночі. Змій з грішми прилітав і до нашого Гаврилка, що хотів будувати Троїцьку церкву; та богові не до вподоби був нечистий дарунок, і тому дерево вночі розліталося по болотах. Ну, це ви вже знаєте; а ось послухайте, що сталося недавно за Дніпром в одному селі. Жив там один козак, не то багатий, не то бідний, а так собі чоловік, мав хату з городом, кусень поля, та волів пар зо дві, та худоби штук кільки. Чого ж більше? Жив собі добре. У цього то козака була дочка, і такою вродилася красунею, що ніби зовсім іншого роду, ніби панське дитя; ну ось, сказати б, як наша Маруся.

Всі поглянули на Марусю; сама вона несвідомо здригнулася від цього порівняння; в простих словах парубка блиснув їй на мить якийсь страшний зміст…

— Але тут ще нічого особливого нема, що вона була красуня, — оповідав далі Костюченко, — а головне в тім, що вона покохала такого ж молодця й парубка. І це ще не дивно, що покохала, та покохала вона його не на вулиці чи на вечорницях, а говіючи під самий великий піст. Покохав її і парубок. І забули вони обоє про те, що діють великий гріх, не слухаючи служби божої, а тільки знаючи одне, щоб ззиратися та посміхатися

в церкві. Як уже в них велась там ця справа, бог їх святий знає, аж ось надходить і п’ятниця, треба сповідатися. Замислилась дівчина над своїм жениханням; стукнуло їй у голову, що це не добре діло в такий час, і сама вона не знала, чи признатися їй попові на сповіді, чи ні. Думала-думала й надумалась не признаватись, бо піп міг поставити на поклони й примусити говіти вдруге. Ну, не призналась — нічого; тільки перед кінцем вечірні так їй стало сумно, так боляче на душі, ніби перед смертю: світ їй не милий, душу з неї тягне. Ну, так, що не могла дослухати вечірні й, вийшовши з церкви, пішла на кладовище, що було недалеко від церкви. Там упала ниць на могилу матері й залилась сльозами. Довго плакала над німою могилою, немов та могила їй що-небудь відповість: потім, знесилившись, ненароком заснула. Заснувши, привидився їй сон, що з могили вийшла її мати й каже їй: «Навіщо ти прийшла сюди? Від твого плачу я не можу влежати в могилі. А ти гадаєш, легко мертвим кісткам підвестись з домовини? Іди, дитино моя; залиш мене, мені й так тяжко лежати під сирою землею». — «Мамо, що мені робити?» — просила дівчина, хапаючись за покривало. — «Що робити?» — відповідала мертва. — «Стережись золота!» — сказала, земля під нею загула, й мертва провалилась у могилу. В невимовному жаху прокинулась дівчина й не знала, чи то сон був, чи наяву бачила вона матір свою. Вже була ніч; крізь дерева світились подекуди зірки; страшні були могильні хрести в темряві. Не обертаючись, назад, побігла вона з кладовища й, ледве не задушившись, упала на свою постіль. Другого дня треба їй іти на утреню— вона не йде, треба йти на обідню — вона не йде: їй страшно показатися в церкві божій, а чого страшно, — сама не знає. Але щоб як-небудь сховати це від своїх, вона одягнулась і вийшла з дому, буцім пішла до церкви. Йде й сама не знає куди. Раптом перед нею струмок. Обернулася — вона вже за селом біля криниці; криниця б’є ключем і дзюрчить по камінню. Над криницею стоїть верба, тільки почавши розпукуватися. Сіла вона під вербою й дивиться в воду: в воді щось ясніє, рухається; і раптом водяний ключ виносить на пісок перстень. Перстень був золотий з якимось червонявим каменем. Подивилась на камінь: в камені ясно й просторо, як у панській світлиці. Чудно їй здалося це; вона обдивилась перстень навколо: перстень звичайний золотий, але камінь дивовижний! Чим далі вона в нього дивиться, тим більше ширшає в ньому всередині, так, що вже там вона бачить ніби інший світ і чує, що там щось дзвенить не дзвенить, грає не грає, а діється щось таке, що в нас немає назви; слухає і кожної хвилі все ніби чує виразніше, але все-таки не може впевнитися, чи чує вона, чи ні. Тільки, коли дивиться на камінь, їй на серці стає легше, й вона зовсім забуває свою муку; коли ж відведе очі вбік, все старе приходить їй на думку, і знову їй сумно й нудно, так що серце мліє. Взяла вона перстень додому — і не надивиться на нього, і не наслухається чудової музики. Свої нічого не знали; бачили тільки, що вона стала мовчазна й дика; скінчивши свою працю, вона або йшла куди-небудь, а куди — ніхто не знав, або замикалась у коморі й там сиділа одна-однісінька цілими годинами. Минуло, мабуть, тижнів із п’ять; настало літо; парубки й дівчата збирались удень у хороводи, вночі на вулиці, але її ніде не було видно, ніби вона зреклась світу й людей. Аж стали люди говорити, що до якоїсь дівки літає змій. Одні казали, що бачили вночі, як огненна смуга, подібна на віжки, вся в іскрах, вигиналася спершу над її подвір’ям, а потім спускалася униз. Інші запевняли, що віжки не віжки, а щось довге, огненне вставало з могили, що стоїть за селом, і летіло просто на село, але до кого, цього не знають. Були й такі, що бачили змія з дванадцятьма головами. Тільки правду, мабуть, казали ті, що бачили, як вилітає змій з могили, бо й тепер ще на тій могилі вночі леліють іскри, немов хтось креше в десять кресал. Як би там не було, але коли люди почнуть про щось дзвонити, то вже з їх чуток щось та вийде, а так воно не обійдеться. Ось хоч би й у нас — казали про небіжчицю дякониху, що вона ходила вночі до своїх дітей з того світу, годувала їх, мила їм голови й одягали білі сорочечки. Що ж? Адже багато було таких, що не вірили; не вірив і я сам, та як почув про це слів зо два від старого Гершуна, то й язика прикусив. Бувають, усякі випадки бувають!.. Ось так і там за Дніпром, де жила ця дівчина, спершу не хотіли вірити чуткам про змія, та раз таке сталося диво. Жали всі на полі хліб; була там і ця дівчина, до якої змій літав. Коли сонце звернуло з полудня, люди стали відпочивати, а вона зійшла — не знаю для чого тільки — на ту саму могилу, з якої сипались іскри. Зійшла туди, і почало її мучити: ноги приросли до землі, так що не можна відірвати, щось незриме тягне так, що жили мало не порвуться. На крик її збіглось багато людей з усього поля; але ніхто не знав, чим допомогти їй, а дехто не насмілився близько й підійти. А вона рветься, та мучиться, та кричить так страшно, що волосся догори ставало. Що її тягне вгору, цього ніхто не міг сказати; бачили тільки, що високо в небі щось блищить, як іскорка, й зливається з синявою, й знов блищить; але хто ж міг знати, що це таке? Тільки раптом де не взялась баба, і прибігла засапавшись, і кричить, щоб зняли з дівчини перстень. Кинулись знімати — не знімається. Стара кричить, щоб відрубали їй пальця з перснем, коли хотять урятувати від неминучої смерти. Але хто ж наважиться рубати живу людину? Стали викликати сміливця: один посилав другого, і ніхто не йшов. Тим часом зірочка, що горіла вгорі, спустилась нижче, так, що видно було, що то не зірочка, а довгенький вогник: горить він і виляє своїм хвостом, як в’юн, і спускається все нижче й нижче. Раптом дівчина закричала з страшним виском: «Ой! душу з мене тягне!» і упала мертва. Щось легке, як дим, піднялось від неї вгору, й вогник разом згас. Тоді всі догадались, що то змій витягнув з неї душу. В ту ж хвилину люди зашепотіли, що баба, яка прибігла не знати звідки, дуже подібна на покійну матір тієї дівчини, дехто став сунути назад; глянули — її вже й нема! Невимовний страх обняв усіх людей. Залишивши

розкидані на полі снопи, всі побігли в село; вже насилу отямились на другий день, зібрались у полі й поховали її на тій самій могилі, де вона лежала, але хреста священик ставити не дозволив, бо, каже, смерть її сталася від нечистого. І з того часу досі на могилі сиплються іскри й тугий стогін розходиться з могили й носиться як вітер по всьому полю, і пастухи, що ночують там, затуляють вуха, щоб не чути цього стогону.

Костюченко замовк. Всі були ніби зачаровані; ніхто не ворухнувся. Іван, щоб звеселити засмучене товариство, провів рукою по струнах своєї бандури й хотів заграти веселої пісні, але бандура загула так жалібно, що всі перелякались. Поглянули на Марусю — а її не впізнати: бліда, бліда як стіна, дивилась на Івана, а на очах від страху навернулись сльози…

— Якої це ти пісні граєш, Іване? — скрикнула вона, вся затремтівши, й не могла вимовити більше ні слова.

Іван спинився і сам налякався, глянувши на неї.

— Як якої пісні? — сказав він. — Чого ти перелякалась?

— Та це ж не пісня, а слова. Хіба ти не чуєш, що вона каже?

— Що ж вона каже? — стали питати всі.

— Я й сама не знаю, — відповідала Маруся, починаючи приходити до пам’яті; — може, мені здалося так; тільки вона казала страшне…

Але їй не здалося так: всім почувся в цій пісні якийсь страшний голос, і бракувало, може, однієї хвилини уваги, щоб зрозуміти таємничий дзвін віщої бандури.

Стурбовані тим, що бачили й чули, почали всі розходитись з вечорниць. Дорогою всі говорили про змія. Але не було такого гомону й крику на вулицях, як звичайно буває, коли весела молодь вертається додому, і навіть для пісні ні в кого уста не відкривались.

Іван проводив свою Марусю в темний завулок. Бандура, що висіла в нього за плечима на ремені, часами чи від вітру, чи чіпляючись за що, подавала протяглі, тихі звуки, але так сумовито, що Маруся не могла їх спокійно слухати і просила Івана залишити свою бандуру на вулиці, запевняючи, що її ніхто не візьме, бо всі знають, чия вона. Іван повісив свою віщу бандуру на яблуні, що висунулася з густого садка й простягнула гілля над усією дорогою, й провів збентежену Марусю до самої її хати, до низеньких дверей з запорожцем у червоних штанях. Нічого не сказав він їй, прощаючись; тільки зітхнув, поцілувавши її, і пішов не обертаючись. Але бандури вже не було. Іван кинувся шукати її, обійшов кілька разів завулок: нема — ніби злий дух заніс її! Наслухавшись і надивившись в цей вечір стільки незвичайного, Іван витлумачив собі й пропажу бандури як недобрий знак. Йому стало страшно під похмурою тінню навислих з обох боків садових дерев, і, не обертаючись, він побіг додому.

Нерано другого дня прокинулась Маруся; прокинулась і гірко заплакала. Недобрий сон приснився їй; журно й тяжко їй на душі, і коло серця ніби оповилась змія. Це було на самого Спаса. Вся сім’я Чайчина пішла до церкви, не пішла тільки Маруся: вона не може ні молитися, ні шукати в кого-небудь поради; вона сама не знає, що з нею робиться. Як нудно! Як журно! Куди подітися від туги? Піти хоч у садок.

У садку в Марусі темно й холодно: ніхто не знає, коли насадили старі груші й яблуні, що розкинули там своє віття, і товсті стовбури їх струхлявіли й похилились, і кожної хвилини можна було чекати, що вони впадуть. Але нема старішого в усьому садку дерева, як дві липи, що стоять, як спускатися до ставка. Під тими липами і в найяснішу погоду темна ніч; а холод такий, як у камінному склепі.

Туди пішла Маруся, немов хотіла в їхньому холоді остудити гаряче своє серце і в темряві сховатися від самої себе. Раптом щось заступило їй дорогу. Дивиться — величезна скриня з відкритим верхом, а в скрині тій повно золота. Промінь сонця, пробравшись крізь темну зелень листя, падав на блискучі червінці і, відсвічуючи від них, розкидався яскравими іскрами; а золото, що його не торкнувся промінь, горіло тускло, як жар під пепелом, мигтіло в очах безкраїми відбитками й здавалось напівпрозоре.

Здивована відійшла Маруся назад і подумала спершу, що це сон. Але коли отямилась і переконалась, що це не вві сні, в її душі народилось враз непереможне бажання забрати цей скарб, і вона забувши навіть перехреститися, кинулась до скрині, сама не знаючи, навіщо їй стільки золота; раптом чує вона чийсь голос: «Скарб цей не ввесь тобі; візьми тільки три рази, скільки захопиш руками». Голос той був такий самий, яким заговорила на. вечорницях бандура, але на цей раз він не пройшов до серця Марусі; вона спокійно почула його й жадібно гребнула три рази в свою запаску дзвенючого металу. Бігцем побігла вона до комори, сховала гроші й вернулась назад. Скриня стояла по-старому. Непереможне бажання підбило її набрати ще червінців: і тільки знайомий голос спинив її. З цікавістю оглядала вона навколо дивну скриню. Скриня була окована залізом і розмальована квітами, як і звичайні скрині. «Візьму ще, — думає вона, — хіба що? — тільки простягнула руки, як верх з виском зачинивсь так, що вона сама дивувалась, як і коли встигла відскочити; і тільки кінець пояса ув’яз під верхом; але, на щастя, він був погано зав’язаний. Скриня закрутилася на одному місці й з страшним гуком пішла у землю разом з поясом.

Отетеріла Маруся; але налякалась вона на хвилину. Зараз же заспокоївшись, вона побігла до комори подивитися, чи не пропали з скринею й її червінці. Ні, вони були всі цілі й горіли чудовим блиском в червоній шовковій хустці. Перекидаючи їх, Маруся не пам’ятала вже ні страшних знаків, ні слів, вона була рада й задоволена, ніби діставши вірну запоруку майбутнього добробуту. Але коли вернулись свої з церкви, їй стало страшно зустрітися з дідом; вона боялась його погляду, як суду божого, і не було способу уникнути його.

Старий увійшов до хати, помолився до образів і глянув на сторопілу онучку. Глянув, похитав головою й ударив об поли руками. Нічого не сказав він ні онучці, ні матері, не сів за стіл, а пішов у сад під темні липи. Скільки не посилали просити його обідати, він відповідав одне: «не хочу» і пролежав ниць на траві до самого вечора.

Смутно було ввесь день у Чайчиному домі; але ще смутніше вночі, коли він ходив при місяці по темному саду, читаючи вголос якісь молитви. Далеко чути було вранці його голос; хто йшов вулицею й греблею, по той бік ставу, несвідомо брався за шапку, хрестився й задумливий приходив додому: недарма старий віщун творить молитви!.. І щоночі, як тільки вставав місяць на небі, з темного садка нісся джуркотливий старечий голос, і вся околиця затихала так, що не тільки не чути було ніде вечірньої пісні на вулиці, але ні одна комаха не цвірчала в траві, ні одна рибка не плескотіла в ставку. Віщому голосу покірна була й сама природа.