Опівнічні стежки
Шрифт:
Це був чоловік років за сорок, з чорним волоссям, що падало на лоб. Безбарвні очі ледь виднілися з-під опущених повік. Він мав напрочуд свіжу шкіру обличчя. Сидів на стільці спокійно. Навіть найпильніший спостерігач не помітив би в ньому найменших ознак хвилювання.
«Гаразд, – подумав Василенко, – ми тебе виб'ємо з цієї добре розіграної рівноваги». І запитав:
– Ваше прізвище?
– Шредер, – відповів арештований, – мене звуть Карл Шредер.
– Я маю на увазі ваше справжнє ім'я.
Арештований
– Я ніколи не мав іншого імені.
– Ви це категорично стверджуєте?
– Безперечно. Дозвольте закурити?
– Будь ласка, – Василенко простягнув йому розкритий портсигар.
– Пробачте, я курю лише сигарети… – він обвів поглядом кімнату і спинився на Зарудному.
– Прошу, – лейтенант вийняв з кишені пачку «Кемел».
Шредер закурив. Він одразу впізнав лейтенанта, якого зустрів у тютюновій крамниці. Цього хлопчика він не боявся. Напівсивий підполковник був, безумовно, гідним супротивником. Шредер, з насолодою затягуючись сигаретою, подвоїв увагу.
– Продовжимо, якщо ви не заперечуєте, – сказав Василенко.
– Навряд чи мої заперечення матимуть силу, – посміхнувся арештований.
– Слідство має точні дані, що Шредер – не ваше прізвище. Нам відомі причини, які спонукали вас приховати своє справжнє прізвище, пане оберштурмбанфюрер!
Шредер пускав кільцями дим і ніяк не реагував на слова підполковника.
– Оберштурмбанфюрер? – нарешті спитав він байдуже. – Ви з кимось мене переплутали.
– Ні, не переплутав. Ви – оберштурмбанфюрер Отто Діль – злочинець!
– Який Діль? Це помилка. Я не чув про такого. І ніякого відношення до тієї людини не маю.
– На Україні, – підполковник назвав місто, з якого вони приїхали, – ви бували?
– Звичайно. Я служив там представником відомої фірми «Сімменс-Шуккерт» з 1942 по 1944 рік.
– Де ви проживали?
– Потоцького, 34, квартира 5. Прошу вас, зберіть довідки про місце мого проживання, про контору «Сімменс-Шуккерт» на Домбровського, 49, куди я ходив щоденно протягом двох років, порівняйте, нарешті, фотографії мої й Діля, і ви побачите, що робите помилку.
Впевнений голос арештованого, його непохитний спокій, ясні й точні відповіді, адреси, які він назвав, справили враження на Зарудного… Він занепокоєно подивився на Василенка.
Підполковник був незворушний. Він акуратно записав у блокнот названі адреси і вів далі допит.
– Коли ви виїхали з України?
– В липні 1944 року, незадовго перед евакуацією німецької армії.
– Ви виїхали самі?
– Так, моя дружина виїхала в Сомбатель трохи раніше.
– Коли ж саме?
– Приблизно, наприкінці квітня того ж року. На той час була готова наша вілла, і вона поїхала прийняти її від фірми, що виконувала роботу.
– Давно ви були одружені
– З січня 1938 року. На віллі – в бюро мого кабінету – є шлюбне свідоцтво.
– Це правда, – сказав Василенко. Повернувшись до столу, він вийняв з шухляди папку, з якої взяв товстий аркуш паперу. – Дійсно, в січні 1938 року якийсь пан Шредер повінчався в місті Лейпцігу з Гільдою Рейнеке.
– Ну от бачите, пане підполковнику! Ви безумовно з кимсь мене сплутали!
– З якою метою ви вбили Гільду?
– Боже мій! – голос Шредера непідробно урвався. Він закрив очі руками. – Боже мій! Я, зовсім її не вбивав!
– Проте труп її знайшли у вітальні вілли після вашої втечі звідти.
– Пане підполковнику, я повернувся додому пізно ввечері і застав дружину вже мертвою. Від жаху я кинувся до автомобіля, щоб поїхати в поліцію, і тут мене схопили.
– Чому ви просто не подзвонили в поліцію?
– Справді, це було б зручніше. Але в моєму становищі – не бажаю вам звідати того, що я пережив, побачивши свою кохану дружину в калюжі крові, – не завжди чинять найрозумніше. Крім того, я ще мав на увазі заїхати до лікаря.
Василенко посміхнувся.
– Нічого не скажеш! Уважний чоловік. Однак, поспішаючи до лікаря, ви не забули захопити з собою все це, – він показав на стіл, де стояв чемодан Шредера.
– Гроші, пане підполковнику, гроші! В чемоданчику були гроші, які могли мені знадобитися, щоб умовити лікаря серед ночі поїхати до дружини.
– Невдале пояснення. Але облишмо це. Розкажіть, де ви були до приходу додому?
– Пробачте, – затинаючись, сказав Шредер, – але мені не зовсім зручно відповідати на це запитання. Справа в тому, що я був у однієї жінки.
– До котрої години?
– Години до одинадцятої.
– Неправда, Шредер. З сьомої години вечора за віллою був встановлений нагляд. Весь час ви нікуди не виходили.
– Ваші спостерігачі погано працюють, – недбало відповів арештований. – Якщо один із них не зумів устерегти себе від моєї машини, про що я дуже шкодую, то тим більше міг прогледіти мене.
– Отже, ви заперечуєте свою причетність до вбивства фрау Гільди?
– Звичайно.
– Хто ж, на вашу думку, міг вчинити цей злочин?
– Нікого не знаю, нічого не знаю. Гадаю, що поліція розшукає вбивцю.
– Їй не довго доведеться шукати. Ми вас передамо їй.
Вперше з арештованого на мить злетіла маска байдужості. Видно, перспектива опинитися в угорській поліції його більше влаштовувала, аніж перебування в руках радянської контррозвідки.
Василенко, який не спускав очей з арештованого, з задоволенням констатував цю зміну в його настрої.
– Що це за шифр у вашій записній книжці? – несподівано спитав Василенко.