Опівнічні стежки
Шрифт:
– Він сам повідомив вам всі ці подробиці?
– О ні! Він – порівняно нова людина у нашому постійному преферансному товаристві, говорить про себе дуже неохоче. Вважає, що його обійшли посадою – якось за пляшкою це промайнуло. І ще одна важлива деталь…
– Яка саме?
– Він був у полоні в Франції і там бачився із своїм дядьком, який ще у 1917 році емігрував з Росії.
– Ну й що?
– Дядько посідав важливу посаду в штабі генерала Власова. Нам відомо, що племінник охоче користувався привілейованим становищем родича…
– Так це ж чудово!
– Я
– Доведеться вивчити детальніше цього хлопця, – сказав Сєверцев. І спитав: – А в якому відділі працює цей Міщенко?
– У відділі перевезень.
– Це зовсім добре. Зв'яжіть мене з вашим інженером.
– Слухаюсь.
– Вип'ємо за успіх?
І вони урочисто вихилили чарки.
Сєверцев покинув гостинного хазяїна близько першої години ночі. Вийшовши з під'їзду, він звернув за ріг і відкрив кабіну телефону-автомата. Хвилин з п'ять Микола Іванович стояв, придивляючись до сонної вулиці. Не помітивши нічого підозрілого – грішним ділом він подумав, що Ян Казимирович зацікавиться його маршрутом, – Сєверцев набрав потрібний номер.
– Доброго вечора, – мовив неголосно. – Був. Усе в порядку… Ну, решта при зустрічі. І ось що: довідайтесь про інженера відділу перевезень Управління шляхами Василя Сергійовича Міщенка. Мені необхідні якомога повніші відомості про нього… Спокійної ночі.
Сєверцев зачинив за собою дверцята кабіни.
Було тихо. Висвітлений неживим світлом ліхтаря куток вулиці здавався неприродним, як погана театральна декорація.
3
– Сім бубен, – сказав Длугач.
– Мої! – протягнув руку Міщенко.
Ян Казимирович скоса зиркнув на партнера. Василь Сергійович Міщенко спокійно палив, ліниво слідкуючи за грою.
Пасуючи цю гру, Сєверцев обережно, але уважно розглядав Міщенка, який сидів навпроти. Це був худорлявий чоловік середнього віку з розумним і рішучим поглядом блискучих сірих очей. Хвилясте русяве волосся раз у раз падало на його високе чоло, і він щохвилини характерним жестом відкидав його назад. Губи, складені в іронічну посмішку, надавали обличчю скептичного виразу. Він справляв враження бувалої людини – навіть своєю манерою грати, лінивою і панськи зневажливою. Ось і зараз, чекаючи на відповідь Длугача, він бездумно пихкав цигаркою і всім своїм виглядом показував, що він виявив своїм партнерам особливу послугу, сівши з ними за стіл.
«Так, здається, Длугач був правий в оцінці його, – подумав Сєверцев. – Але все-таки треба бути насторожі, проаналізувати всі дані».
Інформація про Міщенка надходила до Сєверцева з двох джерел. По-перше, через Длугача, який прекрасно розумів, що за помилки в таких справах важать життям. По-друге, з іншого каналу, який був у Сєверцева. Микола Іванович співставив їх – все співпадало. Рідний дядько Міщенка дійсно-таки працював начальником розвідки у штабі так званої Російської визвольної армії Власова, а зараз живе у Парижі.
«От якби у самого дядечка одержати відомості про племінничка! – всміхнувся про себе Сєверцев. – На жаль, часу обмаль…»
Майже
«Таким чином, вербування Міщенка можна розпочати. Він може стати чудовим зв'язковим між підпільним проводом Сірого і нашою розвідкою. Гадаю, що шеф буде задоволений».
Непокоїла Сєверцева тільки одна обставина: час минав (хоча і недаремно), а до виконання головного завдання – зустрічі з керівництвом націоналістичного підпілля – ще далеко. Длугач лише сьогодні одержав наказ про відрядження до міста Л. Поки він там буде шукати шляху до Сірого, ще спливе чимало часу, і шеф буде незадоволений. Ну, на місці буде видніше… Головне, щоб Длугач якомога скоріше знайшов можливість вийти на Сірого.
А гра тим часом була у розпалі.
Ян Казимирович чарував. Він не просто грав, а виконував урочистий ритуал. Вираз його обличчя щохвилини змінювався, як у дзеркалі, відбиваючи кривляння вибагливої фортуни, що то дарувала йому відмінну карту, то підкидала всілякий дріб'язок.
Четвертий партнер, Яків Давидович Вінницький, літній товстий бухгалтер артілі промкооперації, підтягши до себе розкреслену пульку, роздивлявся записи гравців, підсліпувато мружачи маленькі очі і гарячково підраховуючи, скільки він може програти. Він раз по раз хапав прикуп, дивився у карти Сєверцева, намагався зазирнути і в карти Міщенка, але завжди наштовхувався поглядом на руку інженера, яка лежала на картах.
– Пас! – закінчив нарешті свої міркування Длугач.
Яків Давидович відкрив прикуп.
– Туз, король чирви! – блаженно скрикнув він. – От так везе!
Пулька закінчилася.
Вінницький, скривившись, розрахувався і пішов. Троє чоловіків, що залишилися у кімнаті Длугача, мовчки сиділи навколо столу.
– Які будуть пропозиції? – позіхнувши, спитав Міщенко.
– Може, поїдемо у «Динамо», повечеряємо? – запропонував Длугач.
– А не пізно? – Сєверцев поглянув на годинник.
– Чверть на дванадцяту. Поїхали, – рішуче сказав Міщенко, – треба ж випити за нове знайомство, – і він підвівся з-за столу.
– Перш ніж ми рушимо, – стиха почав Сєверцев, – у нас, Василю Сергійовичу, є до вас невелика справа.
– Слухаю, – Міщенко знову сів на стілець.
– Така собі невеличка справа, – втрутився Длугач. – Микола Іванович привіз вам вітання від дядька.
Міщенко здивовано підвів брови.
– Так, від дядька з Франції, – продовжував Длугач, – здається, генерал Міщенко у штабі Російської визвольної армії керував розвідкою? – він невідривно дивився на інженера.
Боже ж мій, як все це було йому знайоме! Скільки разів за своє життя він ось так ставив заздалегідь намічену жертву перед дилемою – віддати себе у руки ворожої розвідки чи піти на безчестя, розпад сім'ї, жах відкритої таємниці, арешт, в'язницю…
Скільки разів він слідкував за жалюгідними спробами розіграти обурення, стати в позу, висловити горде презирство до зрадництва. І, як результат, – тремтячі руки на столі, пониклі плечі і з острахом виведений підпис про умови співробітництва.