Опівнічні стежки
Шрифт:
Міщенко не був виключенням з правил. Куди щезли удавана байдужість недбалих жестів і рафінований аристократизм! Правда, у порівнянні з іншими інженер тримався добре. Як тільки він упевнився, що його минуле не є таємницею для «партнерів по преферансу», одразу капітулював. Без афектації і гучних слів, як ділова людина, він закинув ногу на ногу і коротко спитав:
– Що я маю робити?
– Нічого особливого, Василю Сергійовичу, – Сєверцев відкинувся на спинку стільця. – Поки що нам необхідна ваша машина і ви за кермом.
– Для поїздки
– Коли?
Не давши розкрити рота Сєверцеву, Длугач швидко мовив:
– А навіщо відкладати? Зараз повечеряємо і одразу поїдемо. О другій-третій годині дня, а то й раніше будемо на місці.
– Але я повинен хоча б попередити на роботі, – спробував заперечити Міщенко.
– Він має рацію, – підтримав інженера Сєверцев, – поїдемо завтра.
– Не треба зайвих телефонних розмов, любий Василю Сергійовичу, – з лагідною насмішкуватістю сказав Ян Казимирович. – Миколо Івановичу, повірте мені, не слід відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні… Чи не так?…
Міщенко зрозумів прозорий натяк Длугача – йому не довіряли – і обурено повернувся до Яна Казимировича.
Але той попередив його:
– Спокійно, спокійно, Василю Сергійовичу, це добре, що ви розумієте мене. Але довір'я треба ще заслужити…
Сєверцев також змушений був погодитися з доказами свого єдиновірця, і троє чоловіків підвелися з-за столу…
* * *
В той час, коли сріблясто-сіра «Победа» мчала до міста Л., полковник Василенко, глибоко замислений, сидів у своєму кабінеті.
Старший лейтенант Зарудний швидко ходив по кімнаті і раз у раз кидав погляд за вікно, за яким прокидався яскраво-синій ранок.
– Ну що, що могло статися? Чому Міщенко не вийшов в умовний час на зв'язок? – уголос розмірковував він.
– Мало що могло статися… – глянув полковник з-під насуплених брів.
Потерши потилицю, він відкинувся у кріслі й поклав голову на бильце. Григорій знав, що Василенку легше думається, коли перед його очима – біла стеля, і сам принишк, вмостився на підвіконні.
Деякий час у кабінеті панувала тиша. Та ось Василенко, стиха побарабанивши пальцями по столу, почав повільно говорити, ніби радився з собою і Зарудним:
– Дванадцять годин тому він попередив нас, що збирається піти до Длугача грати в преферанс і там його нібито мають познайомити з новим «партнером»… Може, рибка клюнула, га?… – спитав полковник скоріше себе, ніж Зарудного.
– Логічно, – кивнув головою Зарудний. – Та невже й досі грають?…
– Почекай… А якщо так, і якщо взяти до уваги давні зв'язки Длугача з Л. та записи Діля… то несподіване зникнення Міщенка…
– Треба їхати до Л.! – скочивши з підвіконня, вигукнув Григорій. – Я готовий!…
– Ет, не лізь поперед батька в пекло, – заперечливо підвів руку полковник. –
І в кабінеті знову стало тихо, тільки чути було голосне дихання Зарудного, мовби він щойно біг.
Василенко встав. Зарудний виструнчився.
– Так, ви можете їхати, товаришу старший лейтенант, – тоном наказу промовив Василенко і м'яко додав: – Тільки уважніше там…
4
Залишивши супутників у номері готелю «Інтурист», Длугач неквапно йшов вулицями рідного міста. Він мав намір зайти до конспіративної квартири, через хазяїна якої сподівався зв'язатися з Сірим. Звичайно, Сірий добре знає його, Длугача, і охоче зустрінеться з ним. Але спробуй знайти Сірого…
На душі у Яна Казимировича було неспокійно. Інтуїція, звірячий інстинкт хижака, оте шосте відчуття шпигуна, яким він так пишався і яке до цього часу жодного разу не зрадило йому, підказувало, що з годинникарем Яницьким не все гаразд…
Він звик довіряти йому. Тому, перш ніж зайти до будинку номер 21 на вулиці Листопада, Длугач зайшов до закусочної навпроти, звідки добре було видно всі підходи до будинку. Він замовив собі легкий сніданок, склянку сухого вина і став роздивлятися навколо.
Нараз Ян Казимирович здригнувся. За столиком біля вікна – ідеальна позиція для людини, що цікавиться парадним під'їздом будинку номер 21, – сидів спортивного вигляду юнак з газетою у руках. Досвідчене око шпигуна помітило: какао перед відвідувачем затяглося густою плівкою – отже, воно стояло давно, юнак не стільки читав, скільки пильно дивився на вулицю через газетний аркуш.
«Невже засікли?…» – з тривогою подумав Длугач і, швидко допивши вино, вийшов на вулицю.
Минувши два квартали, він зайшов до кінотеатру і просидів там півтори години, гарячково співставляючи побачене у закусочній з своїми підсвідомими тривогами.
Коли сеанс закінчився, Длугач повернувся на вулицю Листопада і зайшов до кондитерської, розташованої на тому ж боці вулиці, що і годинникова майстерня.
Длугач ясно бачив закусочну і столик біля вікна. Так воно й є! Юнак сидів у тій самій позі, перед ним стояла та ж сама склянка какао. Але що це? Відвідувач покликав офіціантку і попросив рахунок. Поки він розплачувався, до столика підійшов другий чоловік, щось запитав у першого і сів на стілець поруч. Коли той пішов, новий спостерігач пересів на його місце біля вікна.
«Змінились», – зрозумів Длугач.
Піднявши комір і на всякий випадок засунувши руку у кишеню, де лежав пістолет, Ян Казимирович подався геть.
Дійшовши до центральної частини міста і знову подякувавши богові за свою здатність відчувати небезпеку, Ян Казимирович вирішив хоч трохи відплатити чекістам. Зовсім сховавши обличчя у високий комір пальта, він покликав до себе одного з тих молодиків у модних штанах, котрі завжди юрмились біля кінотеатрів або вештались у вестибюлях готелів.