Опівнічні стежки

Канюка Михайло

Обличчя Сєверцева було діловито-урочисте, мовби в очікуванні якоїсь важливої події.

Длугач же, мов давній знайомий, поводився як вдома і відверто милувався Любкою.

– А хазяїн де? – запитав він після того, як представив Любці гостей.

– У схроні… Він зайнятий, – з недоброю посмішкою сказала господиня.

– Що там таке? – стривожився Длугач.

– Привезли вчора з Вороном хлопчика – йшов з міста, до своєї людини у проводі. Ось він його і катує…

– А хлопець?

– Мовчить, сволота. Але в Сірого заговорить!

І Длугач здригнувся – не стільки від змісту слів, скільки від тону, яким вони були

вимовлені.

Скривився і Міщенко.

Один лише Сєверцев не звернув уваги на Любчині слова. Він змінився невпізнанно. Очі його примружились і засвітилися холодним металевим блиском, щелепи затверділи.

– Веди нас до Сірого, – різко сказав він Любці, і вона, відчувши, що цей чоловік має право наказувати, мовчки повела їх з хати.

Вони вийшли у порожній двір, огороджений похиленим парканом. Ліс підступав до хати з усіх боків, гілки дерев перегинались через паркан і майже зовсім закривали невеличкий хлів у кутку «двору.

Любка відімкнула важкий замок, першою ступила в темряву, Сєверцев і Длугач рушили за нею. Посвітивши електричним ліхтариком, вона вправно, як людина, що неодноразово це робила, розібрала звалище із старого дрантя біля лівої стіни. Під звалищем нічого істотного не було – така ж втоптана земляна долівка, як і в усьому хліві.

Любка взяла заступ, стала швидко копати. Невдовзі визирнув краєчок великого дерев'яного ящика, вщерть наповненого землею.

І Сєверцев, і Міщенко з цікавістю стежили за роботою господині. Вона продовжувала копати і, не дивлячись на чималу місткість ящика, хутко викидала з нього всю землю, склала її акуратною купкою.

Коли ящик був зовсім порожній, Любка тричі стукнула заступом по його дну і покликала чоловіків: треба було витягти ящика з землі.

Це було не важко, і ось вже у долівці хліва зачорніла чотирикутна дірка.

Любка сплигнула у яму і через мить щезла. Сєверцев і Міщенко, що стояли над ямою, побачили, що зникла вона в отворі, який був у лівому кутку ями.

Через кілька хвилин Любка вилізла нагору і покликала Длугача.

– Сірий чекає, – коротко сказала вона. – Йдіть, я вас закрию. Прийду через годину, – з цими словами вона пішла з хліва.

Троє чоловіків стояли над ямою мовчки. Нарешті Длугач рішуче плигнув униз, а за ним – Міщенко і Сєверцев.

Ступивши під землею кілька кроків у високому – в людський зріст – проході, вони опинились у досить просторому приміщенні, обшитому дошками. Стіл, кілька стільців, рукомийник, широке ліжко, застелене ковдрою, – такою була невибаглива обстановка цього підземного житла, освітлюваного гасовим ліхтарем.

А от зброї тут було більше, ніж досить. В кутку стояв станковий кулемет з купою стрічок поруч, на спинці стільця висів автомат. На столі лежав пістолет і три-чотири обойми, під столом в'язка гранат.

У протилежній від входу стіні підземелля були ще двері, що наводило на думку про ще одну кімнату або підземний хід.

Для Длугача все побачене не було новим. Сєверцев же швидко кинув навколо уважним поглядом, зафіксував усе в пам'яті, ну, а Міщенко навряд чи розгледів щось, бо з сумом дивився на свої забруднені землею бездоганно випрасувані штани. Лише коли таємничі двері прочинилися і Сірий з'явився на порозі, Міщенко підвів очі.

Він був страшний, цей запеклий вбивця. Низький лоб, погаслі очі, заросле жорсткою щетиною обличчя; вся його дебела, кремезна постать була налита жорстокою силою. Сірий

був одягнений у вишивану сорочку. Волохаті руки його були всі у крові.

Він ледь кивнув Длугачу і спідлоба подивився на незнайомих йому Сєверцева і Міщенка. Потім підійшов до рукомийника, вимив руки, витер їх розшитим рушником, що висів поруч.

Тільки тоді Сірий сів до столу і махнув рукою – запросив усіх приєднатися до нього.

– Що скажеш, Яне? – хрипко запитав він, дихнувши тому в обличчя перегаром.

– Я скажу, Сірий, – втрутився Сєверцев. – Будемо знайомі, Сєверцев. Часу в нас обмаль, і я буду говорити коротко. Ви працювали з Ділем. Тепер його немає. Він залишив вас нам у спадщину. Тобто я хочу сказати, що ви давно вже наш. Я знаю про ваші невдалі спроби встановити контакти з Мюнхеном. Я вам цей зв'язок з мюнхенським центром ОУН влаштую. Ваше безпосереднє керівництво не заперечуватиме. Ян за мене може дати гарантію. Згодні з нами працювати?

– З ким це? – спитав Сірий, примружившись. В його очах поруч із настороженістю з'явилась цікавість.

– . Яка вам різниця? – значуще посміхнувся Северцев. – Ворог у нас спільний – совєти, росіяни.

– Що ви пропонуєте?

– А що вам потрібно?

– Гроші і зброя. Зброя і гроші.

– Гарантую і те, і друге.

– Коли?

– Гроші, якщо домовимося, – хоч завтра. А зброю – тоді, холи скажете, куди і коли доставити.

– Як ми зам за оце все віддячимо?

– Робіть те, що ви робили досі, тільки у значно більшому обсязі. Терор, в першу чергу терор. Вбивати всіх – міліціонерів, працівників райкомів, уповноважених обласних і районних органів, комуністів, активістів, бригадирів, співчуваючих Радянській владі – всіх! Зривати колективізацію, палити колгоспне майно, залякувати населення. І – увага молоді. Затягайте її до себе. Пропагуйте романтику підпілля, ідею боротьби за звільнення України від росіян. Молодь повинна бути нашою, – очі Сєверцева палали, він зовсім не був схожий на ту спокійну, діловиту людину, якою був кілька хвилин тому.

Міщенко з прихованим подивом дивився на нього.

Сірий слухав запальні слова незнайомого і думав: нічого нового робити йому не доведеться. Такі ж завдання ставило перед ним і керівництво націоналістичного підпілля. Чого ж, можна згодитись на співробітництво. До того ж незнайомий з'явився вчасно. Часи важкі, доводиться самостійно шукати підтримки і отримувати її від кожного, хто запропонує. Ну, а віддячити «роботою» його хлопці уміють!

Сірому згадався останній наліт на нещодавно створений колгосп у селі, неподалік від хутора Вишні. В пам'яті випливали одна за одною картини. Ось яскраво запалала хата, і на тлі заграви грають, мов чорти, його хлопці – хто з автоматом, хто з рушницею – стріляють у людей, що намагаються втекти. Люди падають як снопи. А ось і він сам підходить до старого, і той на колінах відповзає від спрямованого на нього ножа…

Еге-ге, здорово тоді почалося. Та тільки-но розгорілася справжня «робота», як звідкись з'явились озброєні люди і почали стріляти в нього і в його людей. Знову зрада?

Сірий кинув спідлоба швидкий погляд на Сєверцева і діловито захрипів:

– Ваша програма мені підходить. Це все?

– Ні, – в тон Сірому відрубав Сєверцев, – не все.

– Що ж ще?

– Нам потрібна агентура Діля, залишена ним після того, як пішли німці.

– Багато вам потрібно!

– Ми і платимо чимало.